<< Главная страница

ЛЮДИ ЗI СТРАХУ РОМАН



Категории Андрiяшик Роман ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1965р.

Оригинал В ОБЛОЗI Книга перша Чи я в батька не дитина була? Чи я в батька не кохана була? Взяли ж мене замiж дали I свiт менi зав'язали... З народноï пiснi I Як спалося? запитала Левадиха. Вона й очей не звела. Та можна не сумнiватися в якусь мить якимось хитромудрим способом встигла на мене зиркнути i навiть збагнути, в якому я настроï. З чемнiстю квартиранта я вiдповiв, що добре, i, одразу забувши все, усмiхнувся... Менi було так легко, нiби з плечей звалилася Говерла. Гм-м... збиралася з гадками Левадиха. Перекинула снiпок квасолиння, поправила макiтру мiж колiньми. Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона було: я забудуся пiд куделею, аж гульк гейби нема чоловiка в хатi. А вiн у кутику над цеберкою. У життя тисячi нагод витравити з людини впевненiсть, подумав я. Тодi, як утiкач, боïшся власноï тiнi. ...Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. Цить, прошу не раз, не репетуй, не в кузнi. На хвильку прикусить язика, вiдтак своєï... А ти кудись збираєшся? Господи, що менi дiяти з цим парубком! То зодягни що теплiше на себе, який нагрiток у тiй шинелинцi? Студено ж. Зима не на жарт. Зима, повторив я. Тьох! щось колькою вперлося в серце. Зима. Я штовхнув набучавiлi дверi. Снiгу випало до колiн. Небо вiщувало близьку заметiль, хрипло й насторожено шурхотiв жужелицею повноводий з осенi Днiстер. Скелi над селом заокругленi, наче голi дiвочi колiна на передсвiтанковому березi, коли пустунки знiмають до купання снiжно-бiлi сорочки. I все нинi мов на замовлення. Наче й природа повернулась на десять лiт назад, щоб рушити заново вже iншою, лiпшою дорогою. Я зiперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду. Я нiби знав, що Вiн сьогоднi спроможеться на слово. ...Досвiта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану iнеєм шибку, на язики снiгу, надутого за нiч на пiдвiконня помiж трухлявi рами, i накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою. Мене причавила бездонна, аж моторошна пiтьма. Зупинився час, щезли думки, i мною заволодiло вiдчуття недалекоï його присутностi. Я ворухнувся, аби вийти з-пiд неприємноï влади темряви. Почав наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стiною, з пошкрябування лопати видко, Левадиха розчищала замети щось немовби нашiптувало: Вiн уже близько, от-от появиться. Вiн вихопився перед очi несподiвано, на весь зрiст, i схрестив на грудях руки. На Ньому була срiбляста смушева шапка, коричнева куртка, вовнянi про свято штани i високi чоботи з попротираними халявами; з-пiд лiктя визирав рожевий обрубок пальця, лiва повiка, як завжди, коли Вiн на щось напружено дивився, була опущена нижче за праву. Таким Вiн запам'ятався менi за життя. Востаннє Вiн був трохи напiдпитку, винувато-сумно всмiхався, та iз зiниць поволi й м'яко спливала, як завсiди, дочасна туга, бо таким Вiн уже вдався, що думка його вiчно забiгала поперед подiй i ятрила душу загодя до лиха. Але з того дня, вiдколи Вiн ходить за мною привидом, Його чоло оповите тiнню таïни. I тепер ця тiнь дрiбно мерехтiла, мов полум'я згасаючоï свiчки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим бiльше здавалося, що Вiн душиться вiд якогось невисловленого болю, проте не може заговорити. Мене вдарив дрож: а що, коли Вiн пiде, нiчого не сказавши? Водночас я побоювався того, що Вiн мав на гадцi. На тiлi виступив холодний пiт. Я знемiгся, чекаючи, бо Вiн уже вiчнiсть стояв надi мною. Надiя покинула мене, майже вiдчутно забравши зi скронь своï теплi долонi. Я повернувся на бiк, тихо зiтхнув. Тягар спав iз серця Вiдкинувши рядно, я потягнувся до слiпучо-бiлоï повiстi шиби, провiв по нiй нiгтем. I в цю мить можу дати голову на стин, що правда, глухий, мов з iншого свiту, Його i не Його голос сказав: Iди, сину... Гай-гай! Легко сказати iди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж, помiркую. Лишень не вибiгати на торг ранiше за коня! Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук, мелькнула Крочакова Ревека. На кутi, окрiм Левадишиноï, ще шiсть хатин. Я перечекав, поки й решта вирядить посланцiв до Шехтмановоï крамнички. Петро Стiнковий i Федiр Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро завовтузився iз защiпкою i пропустив недруга (вiдтодi, як Загата посварився з нацiоналiстами, сусiди не в ласцi). Загата, порiвнявшись зi мною, кинув: Як зима, Повсюдо? На той рiк можна сподiватися врожаю? А Петро, проходячи, на зло Федоровi, зосереджено дивився пiд ноги. Нарештi, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в протилежному напрямку. Пiдгартований морозом, снiг пересипався за халяви. Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. Теж, мабуть, цiлющий. Про це доводилося чути щозими. Як?! Не вiрите, що снiгова вода цiлющя? наш сусiд Северин Шутько вимовляв замiсть ща щя. А диви! Жили б тодi в горах по сто рокiв!.. Я мотав на вус i кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько мовчки похитував головою, потiм, дратуючи Северина, стиха бурмотiв: Скажи, добродiю, iнше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвiкiв у злидотi. Пiсля цього вони заглиблювалися в полiтику, затiваючи не перший i не останнiй бiг до моря2, а я, понудившись, поки не показувалося сонце, нишком задкував до сiней i до хлопцiв, лiпити снiгову бабу. 2 Вимушена тактика боïв мiж нiмецькою i французькою армiями пiд час першоï свiтовоï вiйни: боячись бути обiйденою з флангу, i та i та армiя змушенi були розгортати фронт, поки вiн вперся в море. (Прим. автора). Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала мене в стару амунiцiю, i я вибiгав пробивати слiди. З хатнього сутiнку з-поза вiкон за мною стежили усмiхненi очi, i йшла напрочуд лагiдна розмова про те, наскiльки я вирiс, як змiнився. Розчервонiвшись на морозi, ховаючи в старезне дрантя закляклi пальцi, я волочив замети якомога довше, бо лиш цього дня батько з матiр'ю бесiдували так, нiби щойно побралися. Правда, вони в мене не ïлись поïдом, як iншi. Ото пiднiме ïх досвiток, i починається: того нема, i того нема, i те здалося б, i без того не обiйтися. А тодi мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву, сiдала до вiкна плакати. Батько й собi раз по раз поглипував на вiкно, нiби вулицею повинен був пiдкотитися зi скарбами возище, що випадково десь забарився, нервово барабанив по скринi обрубком пальця (пам'ятаю з ­уральнi дiдича Повча) i хмурився. Але, врештi-решт, нестаткам хоч трохи можна було зарадити роботою, i вона гнала ïх iз хати. Мама зiтхала, мов важко ïй було покидати свiй закуток скорботи, батько коротко лаявся: Паршивий свiт! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити! Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цiлував надщерблену татарську шаблю, видобуту з Днiстра ще маминим дiдом, i з розгону встромляв у стрiху на страх ворогам... Батько розмовляв зi мною мало. Та все, що. вiн при менi казав, чогось глибоко западала в пам'ять. Довго, примiром, мучили слова: В украïнцiв гiрка доля, як у негрiв. Скiльки я не мiзкував, що те може означати, так i не дiйшов смислу. Проте, можливо, за цi дивнi реплiки я дуже любив батька. Я ïх згадував i в гiмназiï (особливо пiсля того, як почув, що Атлантиду поглинула земля, а друïдiв цивiлiзатори 3), i пiсля того, як мене вигнали, i я вчився майстерки у Львовi, i в окопах. 3 Уряд Австро-Угорськоï iмперiï вiв полiтику на асимiляцiю населення Захiдноï Украïни. Цивiлiзатори проголошували Цезар пiдкорив друïдiв, спаливши Алезiю (малися на увазi iсторичнi i культурнi здобутки друïдiв). У передвоєннi роки батько несподiвано замкнувся. Мовчить, немов полудень, нагнiчений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, вiн ось-ось вчинить щось непоправне. Нiби вiдчуваючи мою тривогу, вiн, бувало, запитливо зиркне на мене, примружить очi i... наче щось важливе згадавши, iде геть. У мене серце було не на мiсцi: чого криється, з чим? А тепер я знаю: коли в мряцi гине надiя, людина починає жити самотужки. Жахливий тодi двобiй з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини (може, й мене таке чекає...). Але на думку спадає болючiше: а що, коли з якоïсь причини батько не хотiв дiлитися своєю присмерковою тугою i смутком? Нема. I привид, мабуть, бiльше не прийде. Од усього зостався куций пружечок споминiв, щоб не забувати. Десь я чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нiкому. До минулого звертаються, коли несила жити сучасним i коли мусиш починати з того, на чому тебе вихопило iз колiï. А шанси?.. Побачимо. Зима. Як колись, село димить кiзяками. Вiтально похитують гiллям ялицi, небо мов нерозоране поле, поле як зачарована, сповита в саван красуня, яка от-от схопиться i усмiхнеться людям. Ба нi! Не скоро. Тiльки-но листопад. До речi, я охрестив би цей мiсяць тронопадом, якби справа лише в тронах. Насправдi до весни далеко... А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нинi вже грiх, якщо минеться без чарки. У наших Колобродах звичайнi люди, i живуть вони звичайним життям. А як взяти загальнiше, то що свiт, те й вони. Я тричi обiйшов Гривастюкову канцелярiю i тричi опинявся перед дверима крамницi. Там iшла дискусiя на близькi менi теми. Хмiльний гамiр заманив мене. У тютюновому чаду на широких ослонах сидiли розважливi ­азди i цiдили вино. Нiмець хитрий, як лис: буцiм здався, а насправдi... А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристамiлiметрових гармат? Якби Жофр4 докумекав, що намислив Шлiффен5, то дав би фрiцам припарки. А якби Мольтке6 не зазнався, то примусив би французьких генералiв переодягатися в спiдницi. Треба ж було йому гнатися за недобитками. 4 Головнокоиандуючий французьких армiй у 19141916 рр. 5 Нiмецький вiйськовий стратег. 6 Фельдмаршал, представник старшого поколiння нiмецькоï вояччини, Перед вiйною Нiмеччина мала золотий запас у сто двадцять мiльйонiв марок. А шанцевий iнструмент забороняли видавати... Посуньтеся, штовхнув я .Молотковського. Майте на увазi, казав у цю мить коваль, що Вiльгельм 7 то був .сучий син. 7 Нiмецький iмператор Пiд час листопадовоï революцiï в Нiмеччинi втiк до Нiдерландiв, у 1933 роцi висловив свою солiдарнiсть фашистам. Але на телеграмi Лiхновського, втрутився я, цими самими словами обiзвано Георга V 8. У владик кожне слово на пiдхватi. 8 Англiйський король О, моє шануваннячко, пане Повсюдо. Молотковський зробив для мене мiсце на ослонi. Ми ось... За ваше здоров'я, пане Повсюдо! Вiн перехилив кварту i, скривившись та скрипнувши зубами, додав: Вiйна, знаєте, це таке дiло... для кого старатися? Але ж вiйна закiнчилась? Нiколи не закiнчиться. Молотковський люто вирячився на Головацького. Маєте рацiю, зiтхнув я. За все добре! Повсюдо! вигукнув з кута Iлля Гордiй, невгомонний анекдотист, старий парубок (до цього вiн мене не бачив). Хлопцi! Приймаю Повсюду в заступники на дiвочому фронтi. Слово честi, вiн проп'є з нами всю валюту, яку заробив австрiйським штиком, i нiколи не ожениться. Увага, панове? Коли господь прийме нашi душi, прошу вiд громади пам'ятника: ми з Повсюдою на бочцi вина. Освятiть пам'ятник поруч з цiсарем. Менi раптом пересохло в ротi од його пророцтва, i я почав пити одну за одною. Подумки я протестував: Iлля божевiльний. Не слухай. Прокопе. Ти сам знаєш, що треба робити. Це баламути. На словах вони одне, а в душi теж хотiли б почати заново, та не мають вiдваги i котяться за iнерцiєю. На себе будуть колись нарiкати. А ти йди своєю дорогою... Пиятика дiйшла такого розмаху, що стала нiби роботою. Пили сквапно, мовчки, ненаситно, як самозреченi. Аборигени 9, пробурмотiв я. 9 Тут вжито в значеннiлюди з закостенiлими традицiями. Австралiйськi аборигени, наприклад, вiрять у тотемiчнi символи. Безглуздi традицiï непорушний закон для аборигенiв. Вiн прив'язує ïх до легендарного минулого, прирiкаючи на первiсну дикiсть. Австралiйськi аборигени загнанi в резервацiï, негласно присудженi на винищення. Що ти сказав? затермосив мене Iлля, звiсившись надi мною. Що ти верзеш? А-бо-ри-ге-ни... Я сп'янiв. Череда, орда, латифундiя, рента, розтоптане сумлiння. На, Iлля подав менi чиюсь наповнену кварту. Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидiв, обтяжений вином. Я ще бачив, як звалився пiд стiл Молотковський, вiдтак Головацький, i зрадiв: я ляжу останнiй i нiчого ïм не виляпаю. Бiля вуха хропiв Iлля. Не хропiв, а декламував: То я на Чорному морi, то на суходолi, Пiд припiчком долi, На припiчку духи душу, На каменi рибу трушу, Пiд лавлю човном плавлю, А коло порога пристань знiмаю. Де то взялася на Чорному морi та на суходолi бистрая хвиля Та куцому собацi При самiй сцi Хвiст одкусила Мовчи! закричав я, але тут же зрозумiв, що це я , плету казна-що. Зцiпив зуби, затулив долонею рот, але звiдтiль булькало-воркотiло:Як-то на свiтi поживати, яке собi занятiє мати?.. Остання крихiтка свiдомостi забила на сполох; зараз. я почну сповiдатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня явився батько. Встань, звелiв вiн. Встаю... Я пiдняв голову, але на ноги менi звалилась цiсарева статуя. Пусти, заблагав я . Вiн мов оглух. Тодi я запитав цiсаря: Ваша свiтлосте, коли скасоване рабство? Цiсар блаженно засмiявся: З часу заснування моєï iмперiï. А що таке полiтика? Цiсар зiрвався з долiвки i крiзь вiдхилене вiкно майнув на постамент. Почекай же, думав я собi, ти од мене не втечеш! Я тобi нiчого не можу вдiяти за ту мiстику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу висотаю. Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снiгова чалма, два носи i двi пари брiв. Вiн, здавалося, був наляканий моïм наближенням, та намагався не подати знаку i посмiхався. Кажи! гукнув до нього. Це надзвичайно велемудра забава, пробурмотiв вiн. А вiйна? Цiсар насупився. Брехня! закричав я щосили. Небiжчик Клаузевiц проповiдував iнше: що вiйна i полiтика..., що вiйна i полiтика двi повiï, обидвi голi, але одна носить намисто на шиï, а друга без нього. Весело? Нiкчема ти! Пiсля цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув? Цiсар оскаженiв. З його обличчя звалився один нiс. Мене лихоманило, але я не замовк. Слухай ти! А чи не скажеш менi, що цiннiше скарб чи влада? Я ще не мiг вiдмовитися вiд спокуси що-небудь вивiдати для себе. З деякого часу влада, бо це золотий процент, просичав цiсар. Процент!.. Процент?! Я отямився, з моïх очей текли сльози. За два кроки вiд мене перед статуєю скульбачився Iлля. Гордiю! Що-о-о? Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Iлля цокотiв зубами, попiд очима в нього засинiли пiдкови. Крiпися, мимрив я. Богу душу оддаси. Я... Я гартований. Ми з бiдою добрели до його домiвки i впали на лiжко. Прокинувся я годин через три. Вiд болю розлiталася голова. Було прикро i шкода себе: я ж так добре почав! Пiд важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрiмоту хилився ще один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати... Сьогоднi я вийшов з дому пiзнiше. Ревека вже, повертається з крамницi. Iде весела, розмiтаючи кришталевi бризки снiгу. Шехтман неймовiрний єврей: пiдходить настрiй з кимось посмiятися смiється, треба поплакати то плаче за компанiю. Видко, поборгував Ревецi чи щось приємне шепнув. А вона малим тiшиться. Лише раз ще перед вiйною, було це серед лiта, i я стрiв ïï пiзно вночi, щось змусило ïï спалахнути, як зiрницю в глибинi небес. Стрiв я ïï з мiшком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей. Свiтив мiсяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежцi, та в мiшку, наче на зло, пискнула курка. Звiдки, Ревеко? спитав я. Бродиш понад Днiстром, як русалка. Бо я русалка тихо мовила вона. Оце новина! Ревека поправила мiшок: I для багатьох. I мов мiж iншим розповiла, як з мiста нагодилась ïй пiдвода до Грушiвки, а давно запрошувала тiтка, то Ревека провiдала родичiв, ïй понавiшували гостинцiв. А ти з читальнi? Еге. Ой, стомилась, поклавши мiшок, сiла на травi на сугiрку i, спершись на руку, випростала ноги. Як свiчечка маячиш? Та побалакай з дiвчиною. Дивися: так тихо вночi, аж маркiтно. Як у байраку... Вона вмостилася калачиком, пiдперла кулаком пiдборiддя i заглядiлася на золотi леза на рiцi, що купками громадилися до протилежного берега. Обличчя ïï обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмiшка, i вони ворушилися, мов вели з навколишнiм супокоєм якусь потаємну розмову. На щоках тiнями вигравали маленькi ямочки. У кожному ïï русi були натяк i обiцянка, i володiла вона цими секретами по-жiночому вправно, недарма плiткували в селi, що вона приймає чужих чоловiкiв. Уже не пригадую, як зав'язалася бесiда про життя, про щастя, одначе вечiрня, яку вiдправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим. Подiбноï iмпровiзацiï менi не доводилося чути нi до того, нi пiсля того. Я слухав ïï в повнiй розгубленостi, пiдсвiдоме порiвнюючи Ревеку з вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинствi бачив на срiбних монетах. Щастя... сказала Ревека. Потiм, зiтхнувши, повторила це слово i повела, повела як циганка ворожбу. Це, Прокопе, коли... i ще коли, i ще, i ще... Коли надворi весна, все росте, дарує душу i тiло... Я приголомшено дивився на неï, не смiючи пропустити жодного слова. ...А ти йдеш полем з опалкою пшеницi i сiєш у пухку рiллю, а до тебе виходить твоя жiнка з дiточками, i ви усмiхаєтеся полю i людям... Зi щирою слов'янською розчуленiстю я шкодував, чому Ревека не моя Марина. Тодi поклав би ïй на колiна голову, втупився зором у Чумацький Шлях i мiркував би, що таке добро, а що таке зло... ...I всi ви, хто вийшов на роботу i хто принiс на поле доброзичливе серце, всi дивитеся на небо i кажете: Ну, тепер пошли, господи, дощу! Менi од вдячностi хотiлося розцiлувати Ревеку, i я ледве стримувався, щоб цього не зробити, бо тодi я ще не соромився своïх почуттiв i не привчився чекати за них розплати вiд життя як за непогашену позичку. А також думав, що подiбне багатство може вживатися iз таким убозтвом лишень у наших краях; хоч воно початок чогось великого i неосяжного, його поглинуть скелi, береги, земля. ...Хмара обiймав небо, починає блискати, i, коли ти розсипаєш останню жменю, падає перша крапля. Ти береш на плечi одну дитину, за руку другу, жiнка складає до кошика миски, та навколо гримить, i вас перiщить дощ. Ви потюпали розмоклою дорогою, i дома на вас уже не лишилося сухого рубчика. Але ви смiєтеся, роздягаєтеся, вишиваними рушниками розтираєте тiло i кладетеся в лiжко, i вам вiдрадно вiд того, що котяться трiскучi iз дзвоном громи, слухаєте, як за вiкном цiвкотить вода i цiлуєтеся до впаду, i вам завихторюється поцiлувати навiть огненний язик блискавицi. А досвiта виходиш у поле. Видиш бiлий корiнець. Помiчаєш тих людей, котрi вчора сiяли поруч. Гукаєш: Дай вам, боже, щасливо! I вам того зичимо! одвiчають тобi... Молитва закiнчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумi, потiм встромила в подiл лице i, ридаючи, тихо заскiмлила. У моïй головi завихрилися тяжкi гадки, а Ревека заспокоïлася так само несподiвано, як почала плакати. То була свята iскра. Я ïï захищав би на всi лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться згадувати ту хвилину... Прокопе, куди? виспiвує Ревека. У кожусi грiм-дiвчина, а застав ïï кiлька днiв тому в Левадихи в киптарику до стану гiнка тополина. Гратулювати цiсаревi, Ревеко. Ха-ха-ха-ха! Велено являтися на мальдунок. Ой матiнко небесна!.. Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та як зарегоче... Точнiсiнько, як ти оце. Химерний мiй цiсар. А ще про що розпитуєш? Чи змiниться такса на патрiотизм. Вiн гримнув: Ти прийшов менi поклонитися? А ще? Радився, де роздобути дахiвку на хату. Нi мур-мур. Хочеш будуватися? Батько наказав. Ревека прикрила вiями великi чорнi зiницi, помовчала, здається вражена, згодом мовила: В добрий час, Прокопику! У який-який? Та примовка така, нiяково усмiхнулася вона, i вiд цiєï усмiшки в мене кров захолола в жилах. Справдi, будуйся. Для цього дихаю. Треба якось жити. Нiби з моïх думок вичитано. Пора псовi буду мати. А не так? Так, Ревеко. Покладу хату, розведу дiток i щодень буду товкмачити: Не суньтесь, бiсенята, в полiтику, бо в'язи поскручую. Який ти злий! Хутчiше поправляйся, лiпший станеш. -Худого мене кулi минали. Ревека тугiше стягнула кiнцi хустки i пiвголосом спитала: З Мариною в гнiвi? Що з воза впало пропало. Так-так... Ну, то щасливо, Прокопе. I тобi, Ревеко. Вона недбало махнула рукою. Щастя залiзне, Прокопику. Не вгризеш, не пiднiмеш, бо важке. До того, як лихо, то є бодай якесь передчуття, а трапляється щастя нам невтямки, воно й процiдиться промiж розставленi долонi. Я збентежено дивився ïй услiд. Приблизно те саме говорив мiй однополчанин Альберт Хертерiг, правда, по-європейськи з присмаком скептичностi. Взагалi там завжди намагаються показати: стоïмо, мовляв, над бiдою. Пiшли вони далi вiд нас чи ще позаду?.. Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому роцi. Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинiшнього вiйта, колишнiй вiйт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, вiн доплiвся з необхiдностi, а ця обставина перша ластiвка банкротства моди та iдей. Однак цiсар став на кам'яну брилу, i не обiйдеш, хоч не йди. Його першоï .ж ночi облили гноïвкою, а другого дня в селi зашумiло вiд вигадок i приповiдок. Священик Охiтва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од батечка вiйтiвство, тричi попереджували громаду бiля церкви i вивiсили на читальнi папiр з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу. Але що напери! Бiблiя I та не має того впливу, якого слiд було б чекати. Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон правда в хатi, а пiд правдою вiн у будь-якому разi розумiв не скруту. Отож досi нiхто не може втриматися вiд того, щоб не пустити шпильку в цiсаря. У мене з ним стосунки приятельськi. Росiйськi солдати обiйшлися з цiсарем неввiчливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме менi заподiяв якийсь швидкоокий мурин пiд Трентiно. Нас кинули в атаку пiсля довгоï, ретельноï муштри. I нас розстрiляли до того, як ми зрозумiли, хто звiдки б'є. З другоï i третьоï роти пiр'я посипалося за кiлометр злiва пiд час спроби прорвати фронт на стику ворожих батальйонiв. Словом, дiяли ми за принципом вельмишановного пана Мольтке окремо йти, разом битися, за що йому шануваннячко вiд родичiв погиблих i калiк. Не можу сказати, чи багато вцiлiло з двох сусiднiх рот, але з нашоï залишилося двоє без нiг i я з переламаним ребром. Мабуть, не слiд у наш час обурюватися i нарiкати, впадаючи в жалюгiдне становище людей, якi жебрають спiвчуття, однак ту досконалу механiку бою я не забуду до кiнця своïх днiв. Я бiг грязьким полем, а поле було встелене, як тiк зерном, шрапнеллю i понiвеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотiло, а я верещав, глухий i божевiльний. Роздратоване вибухами повiтря перекидало мене з горба на горб, через траншеï, сiтi колючого дроту, потоки кровi. Усе мигтiло, палахкотiло, щезало i воскресало; я прозрiвав i слiпнув, i якби не той самий Мольтке, за яким вiйна необхiдний момент в iснуваннi людського роду, я наклав би на себе руки в одну з митей притомностi, аби покинути те чистилище, не дочекавшись раю. Раптом я помiтив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мiй штик, теж на совiсть заклинений, нацiлився в груди скривленого, смертельно блiдого чоловiчка з чорним метеликом вусикiв. Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою i чужою гадкою подумав, що все, кiнець, щось мене люто вдарило. Я стрiмголов покотився крутосхилом i отямився в доверху наповненiй каламутною водою ямi. Я з риком припав до води позбавленими вiдчуття губами, машинально вiдгорнув рукою плями кровi i пив, поки бiль у шлунку не скрутив мене вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занiмiв. У мозку сколихнулися якiсь тiнi, трохи згодом вони вишикувалися колонами лiтер, i я прочитав! ...Земля пливе, немов хистка вода. На руйнування власного труда Поглянув досвiд, нинi не потрiбний. Потiм погляд ковзнув по нiжно-голубому пружечку неба, i тут же на ньому вималювалось: Хто смiлим серцем благородний, Той свiй оголює кинджал За бога, короля i честь. Поволi поверталася свiдомiсть. Я почав пригадувати, де й коли читав цi вiршi. Та новi рядки застрибали перед очима, як зграя навiжених у нестямному танку: ...Яка-бо слiпота На це зухвальство вас штовхає! Дратуєте ж народ, Пробуджуючи в нiм жагу до помсти. Я перекинувся горiлиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо прослалося: ...При глуздi ти? Поглянь на руки: Вони в кайданах, Тодi я лiг на живiт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В здивуваннi праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась пташина сидiла поруч, перехиливши голiвку iз заплющеним проти сонця оком. Я руками затулив вуха, потiм вiдняв. Нi. Двигтiло й скреготало далi, немов з надр планети видобувалися орди людожерiв. Менi здалося, що спокiйно, бо бiльше не вiдчував у собi звiра, який прокидається, коли зойк атаки виносить тебе з окопу. Звiр той лютує до першого дотику тiла до землi (либонь, це вже iнстинкт, здатний передаватися з поколiння в поколiння) i щезає враз, як електричний заряд. Тодi робиться тихо, наче в годину найбiльшоï спеки серед залитих сонцем лугiв, коли все живе ховається i нiмiє. Не зачепило, було першою моєю гадкою. Я спробував звестися i знепритомнiв. У лазаретi згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потiм я стiльки пiднiмався з окопiв, що втратив лiк. Але нiякий мудрець не переконає мене, що так поводяться на полi бою лиш необстрiлянi жовтодзьоби. Цiкаво, що менi Загата скаже? Та вiн п'яний. Гей, хто в лi-i-сi, озовися!.. Шапка на вусi, кожух розстебнений, баламкається кiнець ременя. Повсюдо-Повсюдо, ти єдиний, братику, кому виложити можу про муки своï та й про недоленьку! А я бiдний, безталанний, Степ широкий то мiй сват, Шапка, люлька вся родина, Сивий коник то мiй брат... Отже, я твiй коник, Федоре? Дай поцiлую тебе, Повсюдо-Повсюдонько. 3 якоï оказiï? Бо я тебе, i-i-i, люблю. Нарештi, один знайшовся! Так, один, Повсюдо. Бiльше тебе нiхто не любить. Загата перейшов на трагiчнi нотки.Ти нетутешнiй. Ось тобi маєш. I химерний. Нi одна проблема духовного розвою людини не може бути вирiшена, поки народ невiльний... Звiдки це? А ти гаразд випив. А що, Повсюдо? Не маю права? Маю! А СтепанСтепан нехай ïде. Я залишаюся тут. Буду ïсти, буду пити, буду гуляти, буду спiвати. Степан нехай ïде. Сам п'ю, сам гуляю, Сам стелюся, сам лягаю... Федоре, а жiнка ж де? Ой Повсюдо! Загата скривився i захитався з боку на бiк. Жiнка... А що тобi потрiбно? Ти знаєш приказку, що... Зась, Повсюдо! Зась, от що я тобi пораджу. I заспiвав. Загата колись був дяком. Батько говорив, що другого такого голосу немає на всiй Галичинi. Одного разу з порога загорланив За Сибiром сонце сходить, i на скринi погасла лампа. Вiдтодi щовечора над кутком зчинявся рев то Загата, розкинувшись на лежанцi, гасив свiтло. Вiн завсiди охочий похвалитися, що завдяки його голосовi iсторiя змогла повторити легендарну пригоду старокозацькоï доби. У вiйну багатьох з Колобродiв росiяни мобiлiзували пiдвозити боєприпаси. Дорогами Федiр розважав солдатiв, що голiруч брели на фронт, був свiдком сiчi пiд Буштинським лiсом, де полягло до тридцяти тисяч росiян. Розповiдають, що Загата пiсля цього принишкприголомшила його приречена впертiсть москалiв, що майже беззбройнi лiзли на австрiйськi позицiï i сотнями падали, пiдкошенi кулеметними чергами. Загата чув, що кожний день вiйни коштує Росiï близько шiстдесяти мiльйонiв карбованцiв i присипляє до вiчного сну шiстсот двадцять шiсть солдатiв.. Першу цифру вiн не мiг собi уявити, а другiй не мiг повiрити вiн бачив височенну могилу над тридцятьма тисячами трупiв, i в нього вироблялося внутрiшнє переконання, що такi могили виростають перед заходом сонця кожного божого дня. Пiвтора мiсяця Загата десь пропадав. Нарештi прибився, i на кожному волосся стало дибки: вiз його був вивершений новiсiнькими манлiхерами i набоями. Те, що вiн iз цим скарбом пересiк лiнiю фронту, межувало з чудом. Незабаром росiйська армiя розвинула наступ. Вiдстань до бази збiльшилась, зв'язок був поганий, i валка закотилася в лiсок, який патрулювався австрiйцями. Обоз захопили, спорядження пiдiрвали на очах полонених, а самих ïх погнали рити траншеï. Тут Загату впiзнали. Якийсь збiсiлий полковник велiв розстрiляти продажного галичанина. Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душi попрощався з жiнкою, з сусiдами, вiдлiчив десять крокiв. Бий, кажу. Та доки нiмак заладував карабiн, доки цiлився, я бозна-скiльки передумав. Згадалась церква, я на криласi виводжу тропарi, молодицi втирають сльози. Тут менi раптом так завихторилося заспiвати, просто смертним хотiнням. Ага! Усе перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цiлиться, я тiльки шрам бачу в нього над правою бровою. З вiдчаю роззявив пащу само пiшло. Витрiщаюся на нiмака, а видiти вже не виджу. Коли вiн нi з сього нi з того запускає в мене грудомахою. Я стою нiби прикутий. Грудка пролетiла мимо вуха. Унтер другою я ледве спромiгся нагнути голову. Тодi я до нього задком i ходу... По справедливостi оцiнив Федорiв голос священик Охiтва. Це настiльки нудний чоловiк, що немає йому пiд сонцем рiвнi. Вiн наче пройшов катарсис од усiх людських гiдностей: нi характеру, нi поважностi, ще й гикавий. То ж заздрив малограмотному дячковi, який правив з п'ятого через десяте, однак доводив паству до слiз. Iз досади Охiтва причепився до Загати, що той зумисне перекручує слова в святому письмi. Федiр поïхав до знайомого дяка i завчив усю службу. Пописько ще бiльше став його запiдозрювати, тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипає кондаки лайливими словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, i вiн намолов Охiтвi три мiшки гречаноï вовни. Священик сполотнiв, далi посинiв, потiм знову сполотнiв i наказав братчикам та сестрицям висловитися з приводу титаревоï поведiнки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками, надто в пiслясоборну епоху). Тi плутано побубонiли, i .Федiр вилетiв з церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки братчиками вперше до безтями напився. З того часу вiддаленим хуторам стало зручнiше поклонятися господовi в Грушiвськiй i Буштинськiй церквах, а дехто з колобродiвчан, побачивши перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць i починав самозабутньо хреститися. Ой мiся-а-а-цю, мiсяче-е-ньку... схлипував Федiр на найнедосяжнiших нотах. На його цилiндричному, мов пiдрiзаний глечик, чолi басарунком виступила синя жила. Губи закопилилися фiгурними дужками. Не мiняючи тону, Федiр рикнув: Степан поïхав. Нехай ïде... Котрий Степан? запитав я. Брат стрiєшний. Подався до кадри10 воювати. його золотистi очi горiли тьмяно, як двi згасаючi вуглинки А ти до Шехтмана? 10 Великий Жовтень мав могутнiй вплив i на народи Австро-Угорськоi iмперiï, зокрема на населення захiдноукраïнських земель. Трудящi рiшуче пiднялися на боротьбу проти влади Габсбургiв, за соцiальне i нацiональне визволення. Хвиля революцiйних заворушень прокотилася па Станiславщинi, Львiвщинi, Дрогобиччинi, Тернопiльщинi. Проте на шляху до визволення народних мас стали буржуазнi нацiоналiсти, якi в жовтнi 1918 р. створили у Львовi Украïнську нацiональну раду i пiшли на змову з iноземними iмперiалiстами. Проголошена ними незабаром Захiдноукраïнська народна республiка (ЗУНР) в гнобленнi трудящих була гiдною спадкоємицею iмперiï Габсбургiв. Уряд ЗУНР створив блок iз петлюрiвською директорiєю проти Радянськоï влади на Украïнi. На захiдноукраïнських землях була проведена загальна мобiлiзацiя чоловiчого населення вiком вiд 18 до 25 рокiв. Стотисячна галицька армiя стала жертвою кривавоï авантюри нацiоналiстiв. (Прим. автора). До Гривастюка. Контрактую камiнь на хату. Загата недовiрливо змiряв мене поглядом, здригнувся. Здурiв, Повсюдо. Здурiв! Та ти знаєш, що ще може заваритися? Легковiрнi вiрили в Седан. Та справа така: десять мiльйонiв убили, двадцять скалiчили, кого далi нищити? Дiтей? Шiстнадцять рокiв уже багатьом сповнилось. Радуйся, ручко всезлотая... Однак Загата перестав мене слухати. Я мав ïх за мудрiших, бурмотiв вiн, дивлячись пiд ноги. Гадають, що збiдали лиха. Готовi свiт поставити перед божим судом... Далi перейшов на шепiт. Я пустився йти, та вiн рвонувся за мною. Повсюдо! Чого? А Степан поïхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтiв збiгаються дезертири, вiн пильно глянув на мене i, помовчавши, додав: Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув. Як ти думаєш, яке горе найстрашнiше? запитав я, вiдчуваючи в горлi давкий клубок. Смертельне, заiнтриговано, випалив Загата i вишкiрився. Те, Федоре, котре нiчого не вчить. Загата постояв у п'янiй задумi, сплюнув i, прямуючи пiд паркан, кричав: Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спецiалiст... теєi убивати. Вiн вирiвняним пальцем стукнув себе в скроню.Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть, зареготав вiн. Тебе ж не демобiлiзували... Гляди менi, визвiрився я, бо так тебе мобiлiзую, що й на цвинтар не буде що нести. Короста! Самогонна. пика! Загата справив малу потребу I впритул пiдступив до мене: Бити п'яного, Повсюдо? А може, я пожартував? Я ж тебе люблю, Повсюдо! Навiть якщо ти втiк з фронту, люблю. Ще й бiльше. Ой, не розумiєш мене, Повсюдо. Якби в моïх силах, я дав би тобi такий папiр, що тебе нiколи вже не взяли б на фронт. Та хто знає, може, я ще постараюся роздобути тобi такий папiр?.. Iди спати, попросив я його. Я теж пожартував. Так, Прокопе, сухо мовив Загата, i в його очах на одну мить проглянув презирливий жаль до мене. Iду спати. Перед сном пiдставлю жiнцi лице, щоб злiсть зiгнала, а тодi засну. На мене нiхто не чигає... У канцелярiï було добре натоплено. Гривастюк писав при свiтлi гасовоï лампи, захистившись од прямих променiв поставленою на ребро книжкою. Радий вас бачити, буркнув вiн, на мить вiдiрвавшись од роботи. Сiдайте, пане Повсюдо, я зараз. Я взяв зi столу часопис. Рядки гнулися перед очима, як вужi: череп давив пудовою гирею. А що ти викинеш, пане вiйте?.. Гривастюк од своïх попередникiв рiзниться бездоганним знанням польськоï i нiмецькоï мов, пiдтримує нацiоналiстiв i передплачує газети. Балакає Гривастюк мало i вагомо, смiється зрiдка, але як уже вибухне, то на весь рот, по-справжньому цiдить горiлку, проте напоïти його неможливо. Це середнього зросту ставний чолов'яга з круглим приємним обличчям, увiнчаним довгими запорозькими вусами. Вiд сили йому рокiв сорок. Вiн любить вдати з себе простодушного бiльш-менш обтесаного селянина, але нехай тiльки хто-небудь покладе пальця в зуби!.. Фу! Гривастюк почухав за вухом. Удень по господарству клопотався, то надолужую увечерi. Вiн одкинувся на спинку крiсла, втомленi примружився. На скронях посiялася сивизна, та, кажуть, узрить вродливу молодичку очi спалахують, як лемешi на сонцi. Я розповiв, що мене привело, перекинувся з Гривастюком кiлькома загальними фразами. Вiн насуплено про щось розмiрковував, неуважно слухаючи моï вiдповiдi, i, здавалося, тiльки для того й розкривав рота з новим запитанням, аби додумати справу. Потiм раптом довiрливо поклав менi на колiно долоню i негадане схвалив моï намiри. Я злегка посмiхнувся: бiдна моя надiя вбралась у пищики, а пiр'ячко неодмiнно виросте. Тепер я Гривастюка слухав абияк. Проте вiн помiтив це i весело, по-змовницьки помахав олiвцем, який тримав у руцi, вклавши в свою посмiшку дивне натхнення: воно зближувало i пiдстьобувало до одвертостi. Я вмовк. Тодi почав Гривастюк. Вiн заговорив масно-рясно, в п'яти реченнях охарактеризував сучасний момент, двiчi . торкався усiх сторiн свiту й закiнчив тим, що варто почекати з контрактами. Ми оце отримали циркуляр, сказав вiн. Рекомендують чисто геть переписати всi документи на вiдповiдних аркушах. На цьому тижнi маю ïх привезти. Признатися, перше довiр'я менi; в iнших селах не тiльки не будуть поки що приступати до переоформлення, але коли воно почнеться, то в присутностi вiдповiдальних працiвникiв з повiту. Декому з вiйтiв доведеться покоптiти в повiтових канцелярiях, а тодi за розпискою здадуть папери до сейфiв... Аркушi привабливо виглядають: з тризубцем (наше дерево життя кiнець кiнцем дочекалося змiни клiмату), лiнiï проведенi блакитною фарбою, поле пшеничного вiдтiнку, словом, усе як годиться. Можу, до речi, показати. Гривастюк вийняв з шухляди аркуш, у задумi потримав його, немов вагаючись, тодi подав менi. Я з цiкавiстю повертав аркуш сюди-туди, а коли Гривастюк визирнув у вiкно дорогою проïжджала пiдвода, швидко пробiг очима написане. Свiдчення. Видане сього числа гр. Богдановi Онуковi, який за пiдтвердженням повiтового лiкаря п. Каюка не може бути використаний для вiйськовоï служби через хворобу серця. Пiдписи. Я згорнув аркуш удвоє i поклав на стiл. Чи не таке свiдчення хвалиться дiстати менi Загата, подумав я, добуваючи пушку з тютюном. Аркушi на суворому облiку, пояснив Гривастюк. Значить, дiло облагодимо через кiлька днiв, з солiднiстю. На пiдпис поïдемо... Можна i в недiлю. Пiдходить? Чудово, бо ми при тiй нагодi побудемо на фестинi в честь проголошення украïнськоï державностi. Оказiя обiцяє бути захоплюючою. Гривастюк зигзагами опустив погляд на стiл, заховав папiр до шухляди. Що стосується монети, пане Повсюдо, то, на мiй погляд, прибережiть фронтовi грошi. Вам же платили золотом? Роздобудьте паперовоï валюти. Даруйте, пане Гривастюк, слушно втрутився я, як тепер з грунтами? Так, вiн злегка покосився на мене. I за цим справи не стануть. Роздивiться поки, що. Вiйт на мить замислився i спитав: Пробачте, пане Повсюдо, чому саме ви обрали Колоброди? Адже село селом залишиться. Не люблю мiста. Ага-ага... Вiн посмiхнувся, ворухнув бровами. Зрештою, свiдомi хлопцi й тут потрiбнi. Вiн знову машинально виглянув, у вiкно. А що зараз поробляєте? Я навмисне довго не вiдповiдав, заставляючи його почекати. Гривастюк спочатку допитливо дивився на мене, тодi нервово переплiв пальцi, одвiв очi й знову вперся ними в моє чоло. . Два тижнi провалявся в лiжку. Допiру приходжу до себе. Г-га!.. засмiявся Гривастюк. На фронтi... там не до сну було! Правда ж?.. Дивно, що вас вiдпустили. Я маю на увазi, поправився вiн, зi Львова вiдпустили. Як менi вiдомо, галицьких хлопцiв з iталiйського фронту направляють у сiчове стрiлецьке вiйсько. Та, словом, я вам спiвчуваю, пане Повсюдо. На фронтi нелегко... I... ви справили б менi приємнiсть, завiтавши як-небудь у суботу чи в недiлю, погуторимо за тютюнцем... Щиро вдячний за запрошення, я знемагав вiд задухи i болю в головi. Лиш нудний я в компанiï. Що ви, що ви! Гривастюк замахав руками. Ви в батенька свого вдалися, а то був чоловiк тямущий: вiдкривав уста нехотя, але срiбнi слова казав. Цiкава була натура. Спасибi за добру пам'ять про батька. Я звiвся. Гривастюк теж встав, подав руку: То чекаю вас, пане Повсюдо. Дякую. II Надворi падав снiжок. Важке сiре рядно неба стелилося низько над головою. Днiстер душився в шумi крижаного лепу, замерзав. Я навгад ступав глибоким снiгом, пiдставивши вiтровi розхристанi груди. Левадиха пiшла кудись на посиденьки. Я лiг i тут же заснув. А наступного ранку довго вiдлежувався. Читав колись, що флегматики й увi снi хочуть спати. Отак i я раптом, пiсля першоï удачi, вiдчував утому в усьому тiлi i не мiг до норми вiдпочити. Левадиха вже не раз iз грюкотом переставляла в сiнях кочергу, нарештi моторно переступила порiг, злими очима повела по хатi. Все ж запитала, лагiдно: Снiданок принести до лiжка? Зараз пiдведусь. Одначе в сiнях старенька не стрималась: Носить пияцюгу ночами! Я тихо одягся i подався за село. Кинувши в рiку гiлляку, йшов поволi за нею, поки не дочвалав до австрiйського декунка, що метрiв за триста вiд крайньоï хати. Бункер замело. Всерединi стояв холодний присмерк i ходили шелести: вiдлунював кригохiд iз рiки. Я обмацав стiни. ïх вилили першокласним бетоном на сталi. Сiвши на гарматне колесо, що примерзло в кутi, я зробив першi пiдсумки моïх сiльських буднiв. Утiшного було мало. Ми здебiльшого пиячили. Але вчора вдалинi непевно заблискотiла непорушна зiрочка просвiтку, до якоï хотiлося наблизитися. Чого я й сподiвався, в Колобродах розмовляють зi мною стримано, поки. що не посягаючи на мою душу. Лиш Iванчук якось почав порпатися в моïй бiографiï, мов на власному городi. Я трохи гордий, сказав вiн. Для цього є пiдстави, бо маю три роки гiмназiï, диплом слюсаря i два хрести за рани, та все ж бути легшим не завадить. Iванчук був п'яний. Торочив про новiтню добу вiдродження, про те, що нас не перевiшають не перестрiляють, i брудними закостенiлими пальцями розминав грудку смоли вiн швець. Я йому вiдповiв, що люди середнього вiку часто несамохiть впадають у дитинство або в старiсть. Iванчук заклiпав. Тодi я пояснив, що в душi вiдбувається змiщення, i речi сприймаються в таємничому освiтленнi. I в серцi починає витати бог, поквапливо пiдхопив Iванчук. Почуваєш себе, як у церквi великодноï п'ятницi. Це, це, погодився я. Виходить, i з вами таке буває?. Вiн трохи здивувався, потiм насупився i попередив, що ми ще побалакаємо на делiкатнi теми. Хоч я вчений, вiн заткне мене за пояс. Коли я додав, що навiть господня моральна хартiя для пригнiченоï людини один з видiв ярма, вiн накинувся на мене з кулаками. Ти на го-о-спода намiрявся! заверещав вiн. Бо-о-га плюгавити?! Iлля Гордiй (ми сидiли в Шехтмана) дав йому стусана, i вiн пiдiбгав хвоста. Каменю натешу сам. I цегли наформуй для внутрiшнiх стiн. Майстрiв покличу хiба що до даху. Викапає моє золотко. Те саме, яким платили за рани цiсарським воякам. А було так: пiсля присяги нас вишикували фронтом до Трентiно й урочисто проголосили: Його екселенцiя Франц-Йосиф щедро винагородить нас за подвиги. На вiйнi не пропаде жоден день вашого життя. Ми пiдписали з його екселенцiєю угоду, що заробiток вiн пересилатиме нашим родинам. Але менi вчасно порадили переадресувати грошi на будь-який приватний банк, бо переобтяжений клопотами його екселенцiя має звичай забувати про фiнансовi зобов'язання перед своïми смертниками. Пiсля розпаду Австро-Угрощини я негадано для себе став багачем: до моєï кишенi таки втрапило трохи золотих монет з цiсарськоï скарбiвнi. О моє золотце! Вимовляючи так, я бачу дорогого цiсаря, який так невчасно вiд нас пiшов на небо, i менi навiть соромно, що при сприяннi банку я обiбрав габсбурську домiвку. О моє золото! Я офiрував його на майстерню, та де нинi дiстати устаткування? У галузi технiки революцiю роблять матерiали, з допомогою яких людина оновлює знаряддя. Та новi матерiали нинi працюють на смерть. Якщо основну роботу виконаю сам, то, може, трохи грошей залишиться. Найцiннiший скарб наш зугарнi до всякого дiла руки. До смертi буду вдячний Покутському за науку. Як вiн перебивається, бiдолаха? Пошестi, нестатки. Я мало не мiсяць нишпорив по Львову, надiючись влаштуватися. Один знайомий порадив: Маєте гаманець рушайте пiд секретарiат, там вештаються фраєри, якi настрiнуть роботу на залiзницi, бо фабрики не в русi. Правда, знайомий пошкрябав потилицю, може статися, що й залiзницю закриють немає вугiлля. Я пiшов на вокзал. Тупики захаращенi вагонами, в них поселилися бездомнi, поïзд раз на добу вiдходив до Дрогобича. Досидiвши до ночi, я прокрався на вiйськовий ешелон до Вигнанки, звiдти добирався уздовж колiï пiшки. Прийшов над село, став на горбi i причулося, що корито долини зойкнуло дивними голосами. Сусiди розповiли, що батько за тиждень до початку вiйни розбився на ­уральнi (менi писали, але мене на той час мобiлiзували на роботи в Австрiю, i лист згубився), мама вмерла в шiстнадцятому вiд тифу, хата згорiла пiд час перестрiлок, а навеснi, в зливу, хлинули з гори потоки i згребли рештки в Днiстер. Залишився чорторий. Клапоть поля мама продала в голодовий рiк. Марину вiддали замiж за Панька Середу. З-пiд Трентiно я привiз деякi думки про уряди i полiтику. На цьому горбi я ще раз пересiяв-перевiяв ïх i став на тому, що вцiлiв, аби дiтям, коли вони в. мене будуть, розповiсти про все до ладу. Може, зрозумiють мене моï дiти. Я зручнiше вмостився на колесi, закурив. Декунок як декунок. Бiйницi мов тупi свинячi очi. Тиша, сум. Якого бiса в них так тужно? Одного разу вiд нашого батальйону зосталося п'ятеро очманiлих унтерiв. Накрапав дощ. Ми куняли в окоцi, кожен зi своєю гадкою, а лiпше сказати нiхто нi про що не думав; душа сама по собi щось деренчала, мов дiряве вiдро на вiтрi, а ми, як стороннi, слухали й тулили очi куди попало. На захiд гоготiла канонада. На висотку видряпувався туман. Противник мiг скористатися цим, та, видко, й там спорожнiло в траншеях. За цю нiкчемну висотку поклали голови тисячi людей; у стратегiчному вiдношеннi вона собою нiчого не являла, та генерали були впертi й заявляли, що вiд цiєï дурноï висотки залежить моральний дух армiй. I армiï стiкали кров'ю на ïï пустинних схилах... Чехи Вацлав Матгаузер i Яшик Бенко сидiли на днi окопу, австрiєць Франц Брехт лежав бiля кулемета, ми з поляком Станiславом Муравським чипiли на брустверi. Не давав про себе знати жоден м'яз. У Станiслава тiльки очi то розплющувались, вiдкриваючи вилинялi зiницi на пожовклих бiлках, то завiшувалися жилавими, як дубове листя, повiками. I так без угаву. Смеркало. Стало холодно. Пiдемо в бункер?Франц хотiв було скотити кулемет, але справа i злiва ïх було достобiса, i вiн махнув рукою. Неохоче ми входили туди. Я сiв бiля дверей, iншi полягали на нари. Потекла нiч. Шемрав дощ, обвалювалися окопи, i на днi схлипувала вода. Несподiвано зринула клейка предковiчна мелодiя. Вона поволокла мене за собою, перенiсши на кiлька рокiв назад. У пiтьмi вистелився Днiстер iз частими закрутнями i схожими на байдаки островами, просiкся силует рибака, по колу, немовби для показу, попливли гори. Я вп'явся пальцями в обличчя, готовий з очима вирвати те видiння, i ледве одiгнав його вiд себе. Спiвав Станiслав. Я встав, аби його зупинити, бо нудьга це смерть, та мене випередив Франц. У пiтьмi люто хляснуло. Станiслав, гойдаючись, вийшов, сперся на мур i заплакав. Десь збоку зав'язався бiй. Над лiском, який ми бачили за дня, небо черкали ракети. До свiтанку нiхто iз нас не задрiмав. Франц щез. Коли почало сiрiти, я побачив його крокiв за двiстi в траншеï: вiн пiдсипав бруствер i перекинув через траншею висадженi вибухом з недалекого бункера залiзнi дверi. Ударили корпуснi. Спершу рознесло Станiслава, потiм вогненний стовп накрив те мiсце, де заховався Франц. Обидва чехи кинулися до ворожих позицiй, здається, Вацлав махав перед собою клубком бiлизни. Я зiпхнув з бруствера кулемет i всiвся зверху, бо в окопi було по колiна води. Мене теж мусило настигнути, та десь барилось, мов дозволяючи попрощатися зi Свiтом. Коли з-за лiсу гаркнуло, я мимоволi пригнувся. Та шрапнельнi пачки вже розсипалися з трiском позад мене. Я застогнав. Коли приблукала моя, щось злегка клацнуло як запалена скалка у вечоровiй тишi. З'явився Станiслав. Моя Гелька драпонула до Берлiна з нiмецьким офiцером, сказав вiн. Але то марниця. В сусiда пiдростає гарне дiвчатко. Пiсля артилерiйського обстрiлу нашi вислали на позицiю новий батальйон. Хтось мене припер до виритого фугаскою каменя; я в цю хвилину був при свiдомостi, але тiло менi не належало я не мiг навiть губами поворушити. Одвоювався? мов з-за стiни по-польському запитав писклявий тенор. Вiн не буде жити. Дивись, як пошматувало плечi, сказали по-украïнському. У лазаретi, коли виймали осколки, я кричав. Лiкар i сестри чомусь одвертали голови. ...Я давно вже чую дзюрчання. У протилежному кутку. Певне, сапери пропустили пiд долiвкою струмок. Днiстром, ще широким, вiльним од льоду коридором, плили крижини i купи коричнюватоï пiни. Кружляли чайки: Я довго стояв, дивлячись на зашумовану масу, яка гоготала i текла, наче хто тягнув ïï волоком у спертих викрутом водах. Десь за займищем тривожно заiржало лоша. Учора в Гривастюка був, повiдомив я Левадисi, повернувшись вiд бункера. Що вiн каже? Аби за камiнь платити папером, бо золото шкода циндрити. Слава тобi боже, блискавично збагнувши наслiдки моєï розмови з вiйтом, мовила Левадиха i пiшла своïми думками. Потерпаю за тебе, синочку. Не рiдня ти менi, але, гадаю, за цапову душу гине парубок. Ти не пам'ятаєш, що вибалакуєш п'яний. Аж вуха в'януть. Жити не хочу, кров з мене виссали, народ знищили, то й мене не треба... Якби хтось, здогадався намалювати богоматiр в похилому вiцi, то це була б моя Левадиха. Вона прекрасна навiть у зморшкуватiй старостi. Пройдеться по хатi в широкiй, дрiбно фалдованiй, до п'ят довгiй спiдницi гордо, з гiднiстю i замилуєшся. Вона народилась i вмре господинею, знаючи собi цiну, не здешевивши нiде нi на шага. Та стороннiм вона iнодi може з душевноï доброти нараяти таке, що втiкай i не озирайся. Проте нерозумно було б ображатися на неï. Доброзичливiсть часто помиляється, та кому вистачить глузду запiдозрювати ïï в лихому? Це те саме, що ревнувати кохану до вiнка над ïï чолом. ...Не водися з Молотковським, Загатами, Iванчуками. Ïм туди дорога згорять у горiлцi. А ти покiнчав школи. Татко гiрко капарив свiтом, поки ти вчився в гiмназiï. Випити можна, я не перечу, але ж ви не знаєте мiри, ви себе пропиваєте, своє сумлiння, свою честь... Честь? Чесно служити людям за варварськоï влади чи не означає це боротися проти неï? Унiверсальне недовiр'я до всiх, хто при владi, безглуздя. Треба придивитися до людей, якi не задовольняють кар'єристiв i демагогiв. Це повиннi бути чеснi люди. Треба шукати людей, яких цькують, кого обривають на пiвсловi i на пiвкроцi. Ïм не дають спокою, щоб вони не мали вiдваги бути чесними. Це чеснi люди... Лице в тебе нездорове. Левадиха пiдняла вiд куделi сиву, як повiсмо, голову, пошамкала беззубим ротом i висмикнула нитку. Нотацiя, слава богу, закiнчилася. Коли менi читають молитву, я починаю таке думати, що хоч сам накинь на себе зашморг, якщо не хочеш, щоб тебе повiсили законно. Може, зiлля варити? Не смiйся. Мiй другий чоловiк мав сухоти, давала йому татарського i видужав. Учора я з Мариною радилась, вона лiпше розумiється. Та не хмурся. Марина нi при чому, то я ïï закликала. Зiлля варiть, а Марину не заманюйте, розсердився я. Ну-ну... промимрила Левадиха i надточила нитку. Я приблизно здогадуюсь, чого вона хоче. Наприклад, про що вона зараз думає? Йо-йой, яке норовисте! Бо зелене-дурне. Та ти... Ет, з такою роботою! Левадиха знову висмикнула нитку, бо трапився гудз, i засотала вище. Мене спитай, як бог усiм мудро керує. Та я була писано вродлива. Але нас було чотири сестрицi. Трубили скринi, перешивали гаптованi спiдницi з незапам'ятних часiв, виприндовувалися, а лакомитися нiхто не лакомився: не маєтнi... Не чули Павлюк уже приïхав? запитав я. Де там, до неï тепер, з гармати стрiляй не почує. У таких людей думки, мабуть, дуже дзвiнкi. ...Пiдбули, за хлопцями пазимо хоч би поганий навернувся до хати. А як рудий який забариться побiля ворiт, то заманює, знати чого, у вишняки... Лиш мене, наймолодшу, лимар узяв. Та вмер до року. Семен вподобав. Цього в лiсi дерево роздавило. Антона днiстрова вода забрала, в ополонку впав. Всi три не загрiли на подушцi мiсця, але, дякувати матiнцi господнiй, один прикупив городця, другий того пiвморга, що здаю за половину, третiй перешив стрiху i пересипав причiльну стiну в хатi. Не розбагатiла за ними, та не мала б ïх ходила б попiд церкви з жербущими. Може, на це була воля божа, га? Шибенику, ледащо несусвiтнiй! Як гадаєш?.. Вона переставила задубiлi на ослiнчику ноги й очiкуюче поглянула на мене. Недолю, як i несправедливi порядки, можна виправдати, вiдповiв я очима. Завжди знайдеться для них яка-небудь релiгiя. А ти, старенька, не напитуй менi цього добра. Знаю, Марина в Ковальчукiв одиначка; Панько Середа вмер, i в обох родинах немає спадкоємцiв, крiм Марини з дiтьми. Пригорни, Прокопе, до серця Панькове потомство, i бог тобi багатства позичив. Е, хто б тобi противився... Павлюк ще не приïхав? запитав я знову. Нi. На Левадишиному лицi запiкся жаль. Пiду, сказав я. Ви не ображайтесь, я не зi зла. Вона зажурено похитала головою, а коли я вийшов до сiней, перевiрила, чи добре причинив за собою дверi, мов боялась, щоб хто iнший не пiдслухав ïï думок. Молотковський кiлька днiв тому бачився з Миколою Павлюком у Залiссi, а я два тижнi виглядаю Миколу не показується. Лiсникує Павлючина, торгує кiньми, кажуть, годинами метикує на зрубах про якiсь ­ешефти. Миколу вигнали з гiмназiï роком пiзнiше за те, що назвав Шопенгауера неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гiмназiя нiчого нам не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Вiйну Микола прокочував з обозами, як i Загата. Звiдав обох тилiв. Стратегiя Людендорфа спочатку проб'ємо дiру, а тодi буде видно, що робити в'ïлась у серце i в печiнку. Поки не вирiвнявся глибоко заземлений позицiйний фронт, нiхто сьогоднi не знав, у чиïх руках буде завтра. Повернувшись, Микола осiв у старому феодальному замку на Лiсничiвцi. Замок колись належав якомусь Крегеровi, що вмер без спадкоємцiв. Похмурим громаддям заволодiла громада, i з дiда-прадiда тут порядкували Павлюки, колобродiвськi лiсничi. Пiдлiтками ми з Миколою збавляли в замку днi i ночi. Мiж старим мотлохом вiдкопали Корнеля, Расiна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору не одну мудру голову, котру все в цьому свiтi обходило. Тодi ми належали до племенi зiрвишию i вигукували: З нас небагато здатних гордувати усiм, що може нам здобута влада дати! I клялись, що скажемо одверто тим, хто озвiрiв, що ïх чекає. Я обiйшов замок довкола, погримав у кожнi дверi, та нiхто не озивався. Цiкаво, чи збереглась наша бiблiотека? Вiкно, де вона була, заслонене скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запоєм, по-дикунськи. Були тут i бiблiï, i катехiзиси, i пiдручники з магiï, i довiдники для бджолярiв, i сонники. Можна було навчитися всього вiд ремесла пастуха до проповiдника. З Лiсничiвки я рушив до каменоломнi. У плечi впирався молодецький чорноморський вiтрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик i сорочку, яка, одначе, прилипла до тiла, зволожена потом. Каменоломню треба розчистити вiд снiгу. Менi аж руки засвербiли. Взявся до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподiбний виступ скелi. Гарне село Колоброди: два рядочки роздiлених вулицею хатин уздовж Днiстра, городи, сади. Пiд час боïв центр вигорiв нiби гiгантський крiт пробив собi дорогу до пiдошви гори. Хати, квадратики обор, церква, майдан i статуя Франца-Йосифа. В кiнцi майдану догниває купа дубiв перед вiчною збиралися будувати читальню, та якийсь дiяч свиснув зiбранi з населення грошi й утiк чи то до Канади, чи до Аргентiни. А дерево псується. До нього нiхто не торкається, як до святинi, хоч у багатьох дiти замерзають у нетоплених хатах. Поля на горi, за каменоломнею. Ясного дня звiдтiль видно майже всю Буковину i Волощину аж до румунських Карпат. Рiвнина тут родюча, кожного року видзвонюють такi пшеницi, що лише в казцi кращi. А кiлометрiв за тридцять звiдси, на берегах Серету i Нiчлави, землi бiднiшi, виснаженi, й люди там замкнутi, скупi, пригнiченi. У нас крiпкi духом i тiлом. Iде парубок сила з нього хлюпає, двигтить пiд ногами земля. Дiвчата теж як на пiдбiр: гнучкi, стрункi, високi, рум'янолицi. Загалом приднiстрянцi витiвники, але пiсля вiйни змiнилися, якось розм'якли, немов довго ïх купали в теплих водах iз тавертинових печер. Я сходив до села попри цвинтар. Поблукав поглядом мiж хрестами. Десь тут поховали маму, а де саме нiхто не може показати: тодi щодня хоронили десятками в спiльних могилах. Батько в Залiссi. Оповiдають, що мама продала все з хати i справила йому великий рiзьблений хрест. За труною йшла половина села. Як дужий, Прокопе? Семен Задвiрний блиснув низкою перлистих зубiв i обома руками обхопив мою долоню. Заходь до нас погрiтися. Я сам дома, нiхто не перешкодить нам побалакати. Здоров, спiдничнику, вiдказав я. Поспiшаю, Левадиха дожидає з обiдом. Та одчепитися вiд Семена нема способу. Ото й добре, що ти не обiдав. Я тiльки-но з хутора, i ïда самого не береться. Ходи, є з чим розправлятись. Вiн позирав на мене з неприхованим захопленням: кожний сiльський гайдуряка обожнює колишнього фронтовика. Як це Кухарчукова Орися змогла вiддатися цьому довготелесому, носато-кирпатому белбасовi? Ïй ледве шiстнадцять, красуня i ходила, оббивала Задвiрним пороги: Семен мене збезчестив, нехай жениться. Що ж, Задвiрнi маєтнi. Обiйстя маленький фiльварочок: акуратнi стоги пiд оборогами, побiленi стайнi, повiтки, шпихлiра, сушарня, олiйня, пасiка, двi пари коней i пара волiв, п'ять корiв, гурт овець, дорога упряж, бричка. Мрiя бути тут господинею. У свiтлицi пахло кропом. Семен нарiзав квашених огiркiв, налив тарiлку меду, м'ясо i бiлий коровай хлiба були на столi, сюди вiн висадив обплетений лозою бутель самогонки. Кажуть, ти мастак до неï, догiдливе посмiхнувся вiн i закохано поглянув на бутель. Був. А тепер? Забув. Семен засмiявся, осушив чарку, нiби назад себе кинув другу i лиш по третiй скривився i понюхав окраєць хлiба. Щоб не було кривдно нiкому з святоï трiйцi, сказав вiн, передихнувши. А ти даремно. Тепер без неï не полагодиш нi одного серйозного дiла. Твоï де дiлися? В Залiссi, розживаються грiшми. Спряглися з Ковальчуком, наша кобила ожеребилась, а карий ногу пробив, i виïхали до схiд сонця. Чогось ïх довго нема, видко, загулялись. Ну, розповiдай. Про що? Як на вiйнi, як вропа? Вiйна вкрила вропу трупами i полила кров'ю. Наших там багато спочило. Що тепер робиш? Гниди давлю. Ти нiби не хочеш зi мною побалакати по-людськи. Знаєш... Давай ось що... Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю маємо. Замiсть того щоб з нудьги дiвок щипати, чогось потрiбного навчимося. Рано чи пiзно воювати доведеться, бо така доба. Коли ворог напав несподiвано, обставини часто не дають можливостi все обдумати, але, менi здається, той, хто звик замислюватися над своïми вчинками, навiть вiдчуваючи страх, постарається забути про небезпеку i дiйде до висновку, що опiр менш небезпечний i чеснiший, нiж втеча11. 11 Рене Декарт, Пристрастi душi. Кiнець, сказав я. Чому? Моєму вояцтву. Я спробував говорити щиро. Хочу спокою, хочу класти хату, заснувати сiм'ю. Не мели, перебив мене Семен. Якби це казав Богдан Онук, то марницi (вiн боïться лишити спiдницю i лиш язиком тарабанить). Це такий прудкий до жiнок чоловiчок, що важко уявити. От уже плодовитий! Менi здається, вiн готовий сiсти в гнiздо замiсть квочки. Ну, а ти? Набрався європейськоï культури, досяг чинiв... Не повiрю. Правда, Семене. Що ти зарiкаєшся! Ще по чарцi?.. Зарiкатися не варто. В однiй людинi свiтовi не розходиться. Одна та ще одна, а з ними ще чотири! Ми завсiди пасуємо з дива, коли випадає слушна нагода. Значить, помуштруєш. Не тодi коня сiдлати, як треба сiдати. В селi, Семене, є фронтовики, здоровi хлопцi, а я геть порваний, порiзаний, побитий... I навпаки, якщо хто вiдчуває, що бажання помсти i гнiв спонукають його не обдумуючи кинутися на напасникiв, то йому повинно прийти в голову те мiркування, що нерозумно гинути, якщо можна без сорому врятуватись, i що при очевиднiй нерiвностi сил краще з честю вiдступити або здатися, нiж нерозсудно йти на вiрну загибель...12 12 Рене Декарт, Пристрастi душi. Не вчи старого кота гопки. Ми придивилися до всiх. Скажу тобi: не риба, не м'ясо, а щось наче гриб... Але ж одна бджола меду не наносить, впирався я. Нехай для початку хто-небудь навчить вас розбирати-складати рушницi, а я тим часом пригадаю дещо з тактики. Ну, чого воно навчить, коли воно всю дорогу ховалося i драпало. Ховатися не могло, Семене. Вiйна почалася з вiдстанi ста двадцяти крокiв. Так i закiнчилась. Повсюдо! Семен розчервонiвся як рак. Я знаю. Я все знаю. Збагни: якщо ми зупинилися на тобi, то неспроста. Голови мiзкували! Я й не стверджую, що гарбузи. Семен закресав кiсточками, та раптом засмiявся: Домовилися, Прокопе. Мiж iншим, я чекав, що ти не зразу погодишся, принудиш себе попросити. На твоєму мiсцi я робив би те саме. А тепер признайся: ти нiмецькою володiєш добре? У шпигуни не пiду. Потiшний ти хлопець! Семен сiв ближче, дихнув запахом залежаного сiна. Ти i французьку та iталiйську знаєш? Переважно команди, вiдказав я, зцiплюючи зуби. Утни по-нiмецьки. Чого так зненацька? Просто хочеться послухати. Вiн почав говорити стриманим, переконливим голосом, очевидячки милуючись своïми iнтонацiями. Прошу, Прокопе. Nur Deutscyland verdanke ich alles. Gute im meinen Leben 13 13 Тiльки Нiмеччинi я завдячую за все добре в моєму життi. Ловко. Я майже розумiю, що це означає. Коли в нас стояли австрiяки, офiцер застрелив Повiтчишину гуску. Ступив до хати: Гiб сак, гiб сак... Стара знiтилась, а той мало не розiрве ïï од злостi. Та гусак, антихристе, жебонить стара, най буде гусак. А пошепки бубонить: Я чогось завше думала, що то гуска. Офiцер же мiшка просив. Вiн вiд душi реготав, а я корчився од того смiху: видно, будуть грабувати цей край ще не один десяток лiт. Iще щось скажи, попрохав Семен. Що казати? Я пам'ятаю немало мудрих фраз. Та хiба кидати отак на вiтер? Man mub leben lassen 14, любив повторювати один мiй фронтовий товариш, Вальтер Крафт. Його накрило мiною в хвилину братання з чорногорцями. Я повертався з наших позицiй iз пакунком махорки i був крокiв за тридцять, коли сплетена, охоплена щастям купка людей злетiла в повiтря... А наш ротний, ще молодий, дуже вихований, ввiчливий i освiчений хлопець, пiд час канонади збожеволiв. Коли ми ловили його, щоб вiдправити в тил, вiн вигукував: Edel sei der Mensch hielfreich und gut! 15 Яка жахлива насмiшка долi!.. 14 Живи i дай жити iншим. 15 Хай буде людина доброю, вдячною i чуйною! Чого ти мовчиш? нетерпеливив мене Семен. Нiчого путнього на згадку не спадає Wir kamen, woher man uns nicht erwartete.16 Бувай, Семене! Намилить менi Левадиха чуба через тебе. 16 Ми прийшли звiдти, звiдки нас не чекали Якого дiдька квапишся! Левадиха! Та пошли ти ïï... Вiн був невинно радiсний, як дитина зi сну. Усього доброго! Що ж, гараздуй. То помуштруєш? Побачимо. Дома я без усякоï потреби вичистив мундир, рядочком поскладав хрести, потiм зрубав на городi на паливо всохлу грушу. Злодiйкувато пiдповз вечiр. Я сiв на пнi. З Днiстра дибився туман Прийшла, сутулячись, Левадиха, попiдбирала гiллячки i подалась до Молотковського на клаку. Надворi було лагiдно, затишно У свiтлицi я прокуняв кiлька годин без свiтла. У такi хвилини батьки бавляться з дiтлахами, поки матерi накривають до вечерi столи. Я сидiв i курив. Потiм не стало тютюну, i я лiг спати. Миколу я здибав увечерi кiлькома днями пiзнiше. Була субота, я повертався з крамницi Шехтман уперше пiсля вiйни десь розкопав мило, i я купив два брусочки, бо ще не вiдколупав зi шкiри окопну сажу. Повз мене просолiв присадкуватий чоловiк у сибiрському довгому кожусi, якi за горiлку вимiнювали в росiйських солдатiв. Я мимоволi оглянувся, чоловiк став. Повсюдо! Не впiзнав? Я притис Миколу до грудей. Та обiзвись же. Гей, Прокопе! Прокопику! Друже милий! Вiр, сказав я. Навiть мiльйони смертей можна пережити, коли душу нагрiє великим чеканням. Здоров, чоловiче добрий! Ти! Помовчавши, Микола поквапливо заговорив: А я вiд учора в замку нуджуся. Щось непокоïть мене, просто несила сидiти. Думаю: на лiпше чи на гiрше? Ну, то до мене? Я в Левадихи, спробував я заперечити Тут подати рукою. Даруй, Микола взяв мене пiд руку. Нинi ти мiй. Сто рокiв з тобою не видiлись. I майже силомiць потягнув мене до Лiсничiвки. У замок ми ввiйшли через бокову вежу, ключ од якоï Микола видобув iз-за халяви. Я в цiй половинi, казав вiн скоромовкою, А там конала якась генеральська полюбовниця, сифiлiтичка, мiж iншим, гарна. Австрiяки натиснули, а росiяни справляли бенкет на знак перемоги, то ледве вирвалися на конях. П'яну дамочку покинули, тут вона й ноги простягнула. У спадок менi дiсталась бочка свiчок, зараз зробимо iлюмiнацiю. Микола викресав вогню, роздув грубку. Ми були в одному з нарiжних кабiнетiв поруч з бiблiотекою. У вiкно терлась, злегка поскрипуючи, коли налiтав вiтер, рiдковiта яличка, Сiдай, Прокопику, лягай, словом, влаштовуйся, а я принесу цигарок, ïх у мене на десять рокiв: прощався з австрiйцями, то вивiз повнi драбини. I от що: це твоє сховище, я його для тебе берiг. Микола висунув шухляду в столi. Ось тобi ключ од вежi. Я в замку довго не затримуюся, а тобi, коли треба, заходь i будь як дома або взагалi перебирайся сюди. Останнiм часом я прийшов до висновку, що замок щасливе мiсце. Через кiлька секунд вiн приволiк лозяний кошик, виклав пляшки з угорським ромом, сало, сухарi, часник, цигарки. Тiльки тепер я помiтив, що вiн запустив бороду, розтовстiв. Обличчя стало круглим i, якби не довгий нiс, було б зовсiм плитке. I борода його трохи видовжувала. Борода гнiдувата, надвоє роздiлена, покучерявлена. А голова лиса, нiби поголена, лиш над вухами висять квачики волосся. Лице було якесь неспокiйне, ментрожили його щомитi все новi мiни. Рухався Микола круто, угнувши голову, широко розмахуючи короткими руками. До уст уже, видно, назавжди прилипла насмiшка, а очi дивилися колюче i похмуро. Першу за тебе, сказав вiн, наливаючи в склянки. Де пропадаєш? спитав я, надпивши. По лiсництвах. Хлопцi там все новi, знайомився. Виïхав бричкою, ледве добився назад санками. Ох i краса в лiсах, Прокопику! Гостинець, як продiл на дiвочiй головi. Усе гiдне, здорове, впевнене, урочисте. Конi бредуть заметами, нiби прислухаються до тишi, i шкода пiдняти пужално. Ну, та менше з цим. Тепер за твоï плани. Що збираєшся робити? Непокоïть почуття дому, сказав я Будуватися треба. А далi? Нiмеччина оголосила вiйну Росiï, але план Шлiффена заставив iти на Париж... Далеко не загадую. Що ж, i це немало, вiдказав Микола, подумавши. Хочеш лагодити старий грунт? Безнадiйна справа. Десь куплю. За селом iз землею начебто не сутужно, продається. Микола звузив очi. Вони перетворилися в двi тернинки. А губи з викликом посмiхалися. Портрет Лесi Украïнки був тут? запитав я. Ага, озвався Микола Вiн, мабуть, обмiрковував моє становище, цiлком забувши про мене, обдумував твердо, причiпливо, враховуючи всi за i проти: Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогатi чоловiчки. Отже, за спокiй, Прокопику? I знов очi стали сухi, але вiн усмiхався, зрозумiвши мене. Менi здається, сказав я, що цей спокiй треба якнайповнiше використати. Щоб кожна людина залишила слiд у часi. Щоб зробити такий запас, який би гарантував од несподiванок. Ти знаєш, скiльки нас витлумили? Уявляю собi. Ось бачиш. Треба кардинально змiнити полiтику, поки не пiзно. Галичину зiтруть з лиця землi, якщо в народi не пробудиться усвiдомлення своєï сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому ïх так легко було скручувати то одним, то iншим. Пригадуєш, що ми колись говорили про життя? Ще б пак! Але ж ти закуси, Прокопику. П'яний будеш. I допий. Якийсь час ми мовчки розправлялися з нарiзаним на пластерки крухким, з червоними прожилками, салом. Микола налив собi, щоб випити разом зi мною. Для цього потрiбна розумна i сильна влада, продовжив я перервану розмову. Розумна, сильна i далекоглядна. Мене непокоïть, що тихо, що не доходять нiякi чутки про нинiшнiй уряд. Нинiшнiй уряд? iз загадковою посмiшкою повторив Микола.Ти маєш на увазi секретарiат? Вiн мовчить, i це найстрашнiше. Поки що я знаю: не налагодженi нi пропаганда, нi контрпропаганда. Дитятко народилося, ми бачимо, вiд яких батька-неньки, але тепер воно в сповитку. Пiсля купелi воно буде хутко рости. Ми не чуємо його лепетання, крику. Очевидно, це змалку хитрюга, з материноï утроби. Кого чекати Нерона чи Цезаря? Я гадаю, що Нерона. Мовчанка це переддень змови проти народу. Iсторiя знає таких випадкiв багато. Вони закiнчувалися таємним терором, знищенням тисяч невинних або мало винних людей i жахливим онiмiнням нацiя на багато десятилiть. З твоïх слiв можна зробити висновок, що мама не поступиться мачусi? Так, Прокопику. Потiм я тобi дещо покажу, а тепер уминай сало. Як вропа? Бунтує. Це добре. Такого сприятливого моменту для нас ще нiколи не було. Наш сприятливий момент, друже, треба зв'язувати з соцiалiстичною революцiєю в Росiï i подiями за Збручем. Ось ми говорили, що Державний секретарiат на чолi з верховним своïм, Петрушевичем, мовчить. Чому? Де ïх декрети про передачу пiдприємств робiтникам, а землiселянам, де декрети про дозвiл страйкiв i манiфестацiй, про свободу преси, про вiльне утворення товариств робiтничо-селянськоï взаємодопомоги й iнтернацiонального спiвробiтництва? Це ж було заповiтом усiх соцiалiстичних процесiв на наших землях, починаючи з судилища над Остапом Терлецьким, який, як ми знаємо, лишився в iсторiï пролетарського руху соцiалiстом-утопiстом... При­адуєш статтю Iвана Франка про Терлецького? Я кивнув. А цi шахраï-демократи з клiки Петрушевича продовжують тихо утверджувати своє право на експлуатацiю народу i шукають пiдтримки то за Вiслою, то в Парижi, то в Лондонi. Полiтика ïх контрреволюцiйна i антинародна. А де сили, якi повиннi протистояти цьому? сили, Прокопе. ! Ми з тобою незабаром станемо свiдками народження свiтовоï соцiалiстичноï цивiлiзацiï. Усе йде до цього. Що ж? Як мовиться, бог у помiч. Не забувайте, що i я на дещо можу придатися. Микола посмiхнувся. Закушуй. Тобi не здається, що сухарi пахнуть горищем? Ага. Я почав оглядати, кабiнет. Справдi, дуже зручне мiсце для вiдпочинку. Тут, мабуть, легко зiбратися з думками i легко картати себе за якийсь промах нiщо не нав'язується. У кабiнетi була м'яка канапа, трохи масивний стiл з точеними нiжками, скляна шафа з книжками i кахельна грубка. Долiвка була застелена благеньким, попротираним у багатьох мiсцях килимом. Повiтря трохи застояне, i таке вiдчуття; що думки в ньому будуть застрягати, а коли прийдеш знову застанеш ïх навколо. На канапi маленька подушка. Можна прилягти, заплющити очi, тодi свiт вiддалиться на сотнi кiлометрi2, i його легше окинути поглядом. Отже, життя вагiтна добром i злом жiнка, що не може народити, оскiльки люди жадають вiд неï тiльки добра? Микола вiдштовхнув крiсло, пройшовся по кабiнетi. Я дивився на нього насторожено: до чого вiн веде? Ти репетував: боротьба, до дiдька жiнку! Так чи нi? Так. Тепер ходи, щось покажу. Вiн запалив лiхтарню i провiв мене в сирi, процвiлi льохи. Тримаючи мене за руку, попереджував, е приступка, де гнилий бальок чи калюжа, видко, навiдувався сюди частенько. Колись тут катували крiпакiв, сказав вiн пiвголосом. Хто знає, може, цi пивницi ще комусь придадуться, озвався я. Ми йшли хвилин з десять, кружляючи темними лабiринтами, нарештi пiдземелля обiрвалось, i перед нами стала глуха стiна, викладена з нетесаного каменю. Микола передав менi лiхтарню i, просунувши пальцi в щiлини, видобув завбiльшки з решето брилу, за якою зiяла непроглядна темiнь. Забравши назад лiхтарню, вiн поклав ïï по той бiк отвору i засмiявся: Лiзь. Коли я наполовину просунувся, вiн весело запитав: Вiзьму й замурую зараз Повсюду? I нiхто не знатиме, де дiлося трiшки людськоï недолi, загудiв я в темряву. Призвичаïвшись, я побачив довгий коридор, обставлений полицями, на яких приклад до приклада покоïлось .кiлька тисяч манлiхерiв i тульських гвинтiвок. На дощаних помостах стояли законсервованi гочкiси, льюïси, максими, муравлиськами були наваленi купи набоïв, стоси шабель, зсипища гранат. Усе те пiрнало в сперту пiдвальну нiч. Iнструменти, сказав Микола, обтрушуючи штани. Зробимо твоïй жiночцi операцiю. Дай собi з цим спокiй. Я зняв з гачка бiля отвору гвинтiвку, яку Микола тримав напоготовi.Не припускай, що цим орчиком можна зробити таку складну операцiю. З ким доглядаєш цей арсенал? Наразi сам. Ми порiзали ще цеглину солонини, випили, i вiн забубонiв: Я у вiйну навчився дорожити цiєю штукою, показав на сало. Ладен вставати до неï серед ночi. Чорти б його брали, хiба тiльки нiмцi мають ласувати нашим салом? Та мужицьке тiло швидко розпирає. Угадай, скiльки важу. Корець з гаком. I лисiю, як паршива вiвця. iдне моє парубоцтво: нiяка дiвка за мене не пiде. Хоч бери й неси на ярмарок своï чоловiчi вiдзнаки. Та воно й дiвки порядноï нема. Поки щось пiдходяще виросте, обшалююся жиром. Марину твою Ковальчуки продали, сучi дiти! Сватай Гривастюкову Гафiю: гожа, не дурна. Лиш би де зiпсувалась, бо жiнка що степова мiмоза: невiнчана золотко, замiжня нудьга. Ти нiколи не замислювався про природу дiвочго натхнення, яке робить ïх кралями? Те-те. Виходячи замiж, ховають своï гiдностi, наче ïх нiколи й не було. Як тобi Ревека? Ревека скриня зi щастям, вiдказав Микола, змiтаючи долонею кришки. Але збiдованому, котрий умiє цiнити щастя. Вона надто досвiдчена в коханнi, була б ще скучно вiдданою i старанною, а для дурного знаєш, чим би це було. Щось ти пiдозрiло розумiєшся на цих речах. Ага, вказав вiн. Признайся байдужому не повiрить. Не признавайся. Тодi до кого слово мовити? Вiн поскладав до кошика пляшки. Я розмовляв з одним пришелепкуватим, якому трапилась у жiнки дiвка, схожа на Ревеку. Довiв ïï ревнощами до самогубства. Що ж вiн тепер? З iншою живе. Добре? Несогiрше. Може стати погано. Побачимо. Доля це розплата. У куточку Миколиних губ осiла тiнь. Вiн закурив цигарку i стомлено опустився на канапу. То вропа бунтує? Ну й iнше: подекуди зневiра, всюди розруха. Вiйна озлобила людей? Взагалi озлобила, але не нарозумила, як можна було сподiватися. З цього можна зробити висновок, що вiзок не вискочить з глибоко нарiзаноï колiï. вропейцi прикутi до традицiй. Так, Микола цмокнув. Це, до речi, спостерiгається всюди. Щоб рiшуче повернути в той чи iнший бiк, треба мати певну мужнiсть На це поки що здатнi лише великi народи, якi бiльше себе усвiдомлюють перед долею свiту i якi виробили бiльше якостей, придатних для нового устрою. Найголовнiше, що перелом намiтився. Хiба вiн здатний вiдбитися на долi свiту? А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотiв би. Але сам бачиш, як складно в життi. Я боюся одного: щоб перелом вiдбувався в мiру пiдготовленостi д> нього. Але давай ляжемо. На лiжку думається веселiше i слухається приємнiше. Не заперечую. Ми розляглися в сумiжнiй нетопленiй кiмнатi, вкрилися кожухами. Люблю гартоване морозом повiтря, мов з-за рогу долинув Миколин голос.Зробиш проти носа шпарку i п'єш... Нi до кого не вчащаєш? спитав я. Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я вiдучився в лiжку мрiяти, тим бiльше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного, i до серця пiдкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотiлося. одна на прикметi, сказав вiн. Кумгикнув i перегодом додав:Ти ïï не знаєш. За вiкном навшпиньках ходила нiч. Ворушила гiлля поважно замислених у мiсячному сяйвi берестiв, холодним протягом примушувала шлапати в кiмнатi домовика i жалiбно попискувати пiд спорохнявiлими пiдлогами голодних мишей. Микола перекидався на лiжку з боку на бiк. Мабуть, через мене не брав його сон цiєï ночi. I в мене не склеплювались повiки пiсля нашоï приховано-радiсноï. зустрiчi, бо я ïï нетерпляче чекав, а коли вона вiдбулась, то зовсiм не так, як уявлялося. Перед очима виступили стелажi з гвинтiвками, у вухах повторювалися Миколинi запитання сквапнi, нiби йому хотiлося швидше з'ясувати, хто я, куди прямую, i... заспокоïтись. Або вiн щось нагальне пережив, яке зворохобило його душевно i фiзично, або вiн був схвильований моïм поверненням?.. Що б там не було, його не варто силувати. Настирливiсть у таких випадках те саме, що батiг над конем iсторiï: одного досягнеш, на десять помножене втратиш. Я бiльше не турбував Миколу, i вiн, зрештою, тихо засопiв. Заголосили третi пiвнi. Я одягся i вийшов iз замка. Долиною ще блукали присмерки. Стояв трiскучий мороз. За Лiсничiвкою, там, де дорога пересiкає Буштинський тракт, я здибав Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полiнами. Iшла, тяжко посапуючи, човгаючи чобiтьми по мерзлому груддi, дивлячись пiд ноги. Санчата скиглили i торохтiли за нею, нiби дивом опредмечена журба. Оддалiк повзла ще одна тiнь. Бив снiговою крупою збентежений свiтанням вiтер. На буковинському боцi, стелячись закованим у кригу Днiстром, плив гомiн весiлля. Кому там лягло серце до тоï церемонiï? Видно, життя входить у своє рiчище, а може, хтось зi страху вирiшив плюнути в душу невiдомостi. Помагай бiг, Ганно! Я взявся за шлею. Важко передихнувши, жiнка на мить пiдвела очi, знов опустила ïх додолу i не вiдповiла. Через кiлька крокiв сiпнула шлею до себе. Лiпше отiй пiдсоби, махнула рукою позад себе. Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ходi жiнки, яка наближалась, заколихало свiтом у моïх очах. Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом; коли впiзнала, щось полохливе i вороже метнулося у ïï очах. Ïï копаницi були високо вивершенi дровами, збоку телiпалась прив'язана тороком сокира. Я дивився на Марину, а сокира заступала ïï вiд мене блискучим бiльмом. Марина ще раз глянула на мене, знов очi заметушились, але вже не вороже, i в куточках звисли повнi коралово-круглi сльози, якi, здавалось, не в змозi були вiдiрватись од втомлених безсонням повiк. Вона не витерла ïх, i вони не впали, а поволi, туманом розповзлися-розтанули, нiби шкода було ïм звiльняти звичне мiсце, i залили зiницi темним блиском. Рiзко випроставшись, Марина обiйшла мене, оглянулась на санки, навинула на руку мотузок i рушила своєю дорогою. Я наздогнав ïï, незграбно смикнув мотузок. Не треба, Прокопе, сказала вона тихо. I повторила: Не треба. Ïï слова не досягли моєï свiдомостi. Я не здатний був ïх сприймати, настiльки вони були чужi й далекi вiд того, що творилося в моïй душi. Тодi Марина пустила мотузок i стала на узбiччi, як постороння, якiй немає дiла нi до мене, нi до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змiнився розгубленiстю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки. Марино, покликав я. Обличчя ïï закам'янiло, i кам'яно вона запитала: Ти назовсiм, Прокопе? Так. Залишишся в селi? Так. У цю мить я подумав, що нiколи згодом не повiрю, начебто мiж нами вiдбулась оця розмова. Кожна клiтинка мого тiла перетворилася в пружинку, i все разом зцiплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходяч8 якiсь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кiстяних лещатах. Щось треба було промовити, та я не годен був знайти потрiбного слова й несподiвано глянув на нас обох очима байдужоï до всього людини. Марина була чужа, чужа аж страшно. А я, пiдвладний несвiдомiй волi, намагався ïï повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли закрутиться в головi, валить тебе додолу, i з цимнесила звладати. Марина зiтхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки ïï посiрiли, очi запалися в орбiти, мов ïх засмоктувало туди. Я машинально виволiк санчата на середину дороги. Закружляв снiговий вихор, лiс запнуло мерехтливою запаскою. Я сiв на полiна. Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходiмо. Обоє ми маленькi. Маленькi люди з маленькими правами i претензiями до свiту. Просто свiт перед маленькими людьми багато завинив, i кожний бере на себе смiливiсть багато йому дорiкати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тодi як нi я, нi Марина боговi духа виннi.i не знали, ким станемо. Ходи. Перестрiне Павлюкоштрафує. Микола? Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так, що лiс ходив ходором. А кому мило пiдсиджувати ночами, або вкрасти цих нещасних дров? Не коценiти ж людям? Лiс бринiв пiд вiтром шумними хорами, сiючи навколо холод i задуму. Пiдемо через Завадiвку? запитав я. Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди... Побачать, що-небудь вигадають. Я не вiдповiв. Пiду, Прокопе. Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок. Дiти вже десь повставали. Рiвно гудiв лiс. Гул той заплiскував думки, як смертний сон. Вiддаляючись, шкрумтiли кроки на снiгу, i разом з ними вiддалялися три останнi тижнi, якi я хотiв було зберегти в пам'ятi. Вони змiшалися з фронтовими роками, починати треба було заново. III Дома я питав себе, навiщо вижив, для чого iсную. Мене кидало то в жар, то в холод, аж знесилило; Тодi я кволо всмiхнувся i пiшов ще раз подивитися на бункер. Тут мене наче промило цiлющою водою. Навiть зробилося весело. Якби-бiльше часу, я для потiхи пiшов би до молодиць з обходом за гар1узами. . Левадиха, ясна рiч, бачилася з Мариною i все вивiдала. Вона з жахом придивляється до мене: жартую, смiюся чи насправдi щось маю до Марини. Непомiтно похитує головою, мовляв, не досить, що став п'яницею, ще й гонор на вiйнi втратив. Сидячи в бункерi, я думав про Миколу. Менi сподобалося, що вiн не захоплюється прогнозами. Це дурне дiло. Iз давнiх-давен, хто оцiнював i поiм шукав, той щось зробив, не вмер для потомкiв. У суботу ходив до Гривастюка додому питати, чи не вiдкладається поïздка до Залiсся. Омелян ще сидiв у канцелярiï. На гавчання пса вибiгла Гафiйка. Ми простояли з нею з пiвгодини бiля паркана, притоптуючи незайманий плюш снiгу. А нинi недiля. Сонячно. Залубнi шинують у глибоких колiях, конi стрiпують заiнеєними мордами, випускаючи клуби пари. Iдемо на фестин. Залiсся вибамкує дзвонами, вiтер виносить у поле шум стрiлянини. Гривастюк ляскає батогом, бо припiзнюємось. Мружить очi, дихає ротом, ховаючи пiд вкритими памороззю вусами усмiшку вдоволення. З-помiж вилог перешитоï з офiцерськоï шинелi куртки визирає чорнобрива вишивка сорочки, вiтер припрасовує до плиткоï буряково-червоноï потилицi криси капелюха. На задньому сидiннi Катерина i Гафiйка. Коли я оглядаюсь, Гафiйка лупає повiками, нiби не сподiвалась мене узрiти. У неï гарнi виразнi очi, тонкi чорнi брови, вигнутi, як зiклепанi коси, невисоке, але свiтле чоло, губи припухлi, нiс точений, з маленькими рухливими нiздрями. Вилита мати. Катерина, мов старша Гафiйчина сестра, тiльки з тоншими, зцiлованими жiночою жагою губами, з такими ж чистими, полискуючими, як свiжоочищенi каштани, очима, але пiдведенi вони таємничими темно-зеленими смужечками. Уплеканi воронi бiжать пiдтюпцем, шарпають наввипередки, нiби в Залiссi ïх збираються почастувати цукром. Порiсть iнею на мордах поволi розтає. На думку менi спадають Левадишинi слова: Досi од чужих брали гамани, не бiда вiд своïх набрати. Все-таки легше пробачити. Мама, коли б'є, пiдкладає долоню. Не те що мачуха. Ну-ну! Гай-гай, нiби пiдслухавши мене, каже Гривастюк. Тож маємо в Галичинi свою рiдну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго... Тю! Посторонок зiскочив. Тпру-у-у, чорти на вас! Атож рiдна для тебе, жмикруте, подумав я. Як рiдною була для твого батечка-товстосума магнатська Австро-Угорська iмперiя. А з'явиться тут який-небудь орден визволителiв, ти притьмом побiжиш назустрiч з короваєм й лизатимеш чужинецькi сiдницi. Я заклав на орчик петлю, пробiгсяза саньми, щоб розiгрiти ноги. Коли я знову сiв, Гривастюк не повертався до початоï теми. Менi чогось встрелило в голову, що завжди пiсля лихолiть люди намагалися оточити себе стилiзованими предметами легких форм. Звичайна людина таким способом прагне звiльнитися вiд намулу, що осiв у душi, од згадок про трагiчнi безумства. Це, мабуть, природно. Якщо смаки диктувалися, то на протилежному полюсi скупчувалися уподобання, якi повиннi ïх заперечити. Фатальну помилку роблять владики, якi не пiдтримують цього процесу оновлення, а ще бiльшу коли гальмують його. Почалося Залiсся. Облуплене, вилиняле, розкидане на косогорах мiстечко. На вулицях гамiрно, товпляться в квiтчастих шалях, капелюхах, мазепинках, баранкових i заячих шапках, над усiм рик дзвонiв, галас дiтиськ, прапори. Очевидно, свято таким i повинно бути, то навiщо його ганити чи ввалити. Та й iнше: люди палкi до видовищ i не особливо розбираються у ïх мотивах. Притому десь з початку вiку хвалять речi, аби вони швидше спротивилися, i огуджують, щоб довше викликати жаль. Гривастюк пробився на торговицю, запровадив коней на вiльне мiсце бiля староï каплички, причепивши до дишла опалку з ячменем. Я тим часом укрив коней верiтками. Покинувши сани на вiйтиху, ми рушили до середмiстя. Площа завивала тисячами голосiв. На балкончику одноï з кам'яниць у паперових квiтах, килимах i прапорах заплуталося кiлька вичiчканих верховодiв. Якийсь низенький, з масивною, пiдпертою метеликом бородою щось вигукував i розмахував руками, а натовп вiдповiдав йому овацiями. Гривастюка взяла нетерплячка. А що, може, нам до стiни дiстатися? вже втрете питав вiн. / вдавав, що не чую, а Гафiйка справдi його не слухала, роззявивши ротика на промовця.То я, мабуть, пiду. Онде й знайомий вiйт з Кадубiвки. Ми залишилися в гущавинi. Гривастюк, виважуючи тих, що стояли попереду, посунув у напрямi до балкончика, де стояли в зелених капелюхах вiйти з сусiднiх з Колобродами сiл. Людей прибувало, заднi напирали на переднiх, на площi вже не було де голцi впасти. Пахло нафталiном з турецьких хустин, мiром з чобiт, смаженою цибулею з волосся, прiлим духом залежаноï шкури кожухiв i потом. У боки впиралися вузлики, з примерзлим хлiбом i коржами, в кишенях потрiскували зернята з гарбузiв, яких понабирали для розваги в дорозi. На Украïнi, долинув голос промовця, найбiльшi визвольнi здвиги вiдбувалися тодi, коли народ вiдстоював своï релiгiйнi iдеали, свою вiру... А що таке iдеал?пошепки запитала Гафiйка. Хлiб, вiдказав я голосно, i всi зокола повернулися до нас обличчями. Вiн пояснює, чому ми називаємо хлiб святим. А села довкола голодують, людей викошують тиф i дизентерiя... Нашi сусiди згiдливе закивали головами. Для цих людей не мало особливого значення те, до чого веде свою бесiду чоловiк з чорним метеликом. Вони поз'ïжджалися з надiєю вчути два-три слова, якi становили змiст ïхнього життя, знайти в них пiдкрiплення своïм одвiчним думкам. А релiгiя? Релiгiя це крiвця, вироблена в клунку вiчного страху й злидоти. Скiльки про неï не балакай, ти людям нiчого не додаси до того, в що вони вiрять. Iнша справа, якби чоловiчок з метеликом спробував посягнути на те, у що вони вiрять, Тодi протест розростався б на кожнiй бруньцi несправедливостi. Невпору забрати в людей бога це зробити ïх релiгiйними бандитами, i не важливо, явними чи пiдпiльними. Але чоловiк з метеликом з великого розуму звертався до ïхнiх релiгiйних почуттiв, i його слухали з єдиною надiєю: а може, вiн все-таки щось скаже. Нас здушили. Гафiйка повисла в юрбi боком до мене, метляла внизу ногами, не досягаючи землi. Я ледве видер з кишенi руку i сперся на чиïсь плечi. Гафiйчинi щоки пашiли рум'янцем. Вдихаючи залах ïï кiс, я обливався пото<. У глибинi натовпу хтось заверещав. Чого ми сюди забилися? пошкодувала Гафiйка. Клич ангелiв, аби нас звiдси висмикнули, сказав я. О, прочитаю за це татковi молитву, ледве прошепотiла вона пересохлими губами. Пити хочеться. I менi. Довго вiн ще буде казати казання? Ось зараз священик помахає над головами кропилом i почнуть розходитись. Спереду кiлька рядiв опустилися на колiна. Увесь шарваок вiдхлинув назад, почалась давка, заголосила жiнки i дiти. Божечку! йойкнула Гафiйка. Костi переламають! Вона обома руками вiдштовхувала огрядну молодицю в гаптованому заполоччю кожусi, лементувала: Ой, звихнуть! О боже, порвуть усе на менi! Ой, розривають! I закричала з такою силою, що, менi здається, i Гривастюк пiд балконом не мiг ïï не почути. Побачивши сум'яття, священик застиг над натовпом з пiднятою кропильницею, на балконi занепокоïлися i щось вигукували. Я потягнув Гафiйку за руку i п'ядь за п'яддю став проштовхуватись до пiдворiття. За нами рушило кiлька хлопцiв. Пiдпираючи нас, вони витиснули мене в пiдворiття i майже на руках винесли Гафiйку. Дикуни! обурювався один з парубкiв. Нашим людям лише в лiсi сидiти. Ади, що з кожуха зробили, показував вiн на розпанахану полу i червонiв од злостi. Гарапниками ïх треба вчити, сволота темна, громада коростяна! На баранковiй шапцi парубка мiж срiблястими кучериками заплутався новенький, сяючий золотом тризубець. Дерево життя... А ти чого сльозу пустила? звернувся парубок до Гафïйки i, зустрiвшись поглядом з товаришем, додав: Нiчого дiвиця, га? Очi як глицi прошивають. Облиш, сказав його товариш. Бачиш з ким? На ковнiрi ще слiди од вiдзнак. Добре зшита шинелька... Ми вибралися на безлюдну вуличку по другий бiк будинку, за яким мiтингували. У кiнцi вулички голими коминами настовбурчився в холодне небо незакiнчений Народний дiм. Тобi погано? Ганьба, а не фестин. Гафiйчине лице вкрилося червоними плямами. Вона глянула вздовж порожньоï вулицi i заклопотано, збудженим голосом попросила: Тiкаймо звiдси, Прокопе. Вони зараз сюди виваляться. Не бiйся, почав я заспокоювати ïï. Ось пройдемо бiля народного дому до ­уральнi, а там уже околиця. Я пити хочу. Там же й нап'ємося. Вона вп'ялася рукою в мiй рукав i задрiботiла високими черевиками по брукiвцi. Перед вiйною у Залiссi встановили водопровiд i завбачливо позавалювали криницi. Тепер водогiн не працює, i люди хтозна-як перебиваються. Метрiв за п'ятсот вiд ­уральнi бiля перекошеноï мазанки був журавель. Я витяг вiдро води. Гафiйка вже заспокоïлась, але очi ще червонiли вiд слiз. Спочатку ви, скривила вона обличчя в усмiшку. Тодi знатимеш, що я думаю? Я розсмiявся. Ой, нецiкавi ж моï думки, Гафiйко. Не набалакуйте на себе. Вона густо зашарiлась i вiдступила вiд криницi. Пийте. Вода була гiркувата i тепла. Обережно нахиливши вiдро, Гафiйка вимушено посмiхнулась своєму вiдображенню. I в цьому був якийсь забобонний змiст. Як парує!.. Зате чиста. А тепер на торговицю? звела вона очi. Не знаю. Лиш не туди, показала Гафiйка на мiсто. Тодi, поки вляжеться, сходiмо на цвинтар. Я ще не був на батьковiй могилi. Кладовище в Залiссi над Днiстром, на грудях схожоï на перевернутий човен гори, яку з трьох бокiв омиває, широко розлившись по долинi, рiка. Сюди вела глибоко прорiзана в суглиннi дорога, така розбита i покручена, нiби спецiально була замовлена небом, щоб сюди нiхто, крiм похоронноï карети з священиком i мерцем, не мiг дiстатися. Але й слiдiв карети з осенi не залишилось. Мабуть, вона за старiстю бiльше не служить людям, i труну з покiйником за сiльським звичаєм несуть до могили. Ще здалека я побачив високий бiлий хрест над скопищем пам'ятникiв. На нього й Гафiйка дивилась. Бачите? Ми були на похоронi. Я мовчки торкнувся ïï плеча. На могилi росла вишенька. Весною, може, й зацвiте. Ми сiли на лавочцi. Я бачив батька крiзь темну товщу землi в тiй же позi, в якiй вiн менi привиджувався, мовчазного, засмученого, i сковано-зiбраного, мов перед ударом. Якби ж я застав його! Може, поклав би вiн на плече свою важку руку, суворо, нiби вiдчiпне, дав би якесь напучення, посмiхнувся б, ховаючи батькiвське занепокоєння, i, на якомусь словi, на якiйсь незабутнiй iнтонацiï урвавши самого себе, сором'язливо пригорнув до грудей. Наскiльки легше було б, наскiльки бiльше було б упевненостi, наскiльки зрозумiлiшим стало б життя! В одному мiфi говориться, що колись в Америцi жили племена iз сумною долею-прокляттям: вони будували своï мiста з краïв терену, який ïм подобався, до середини. Коли не ставало мiсця для жител i населення не могло помiститися в мiстi, його покидали i будували нове мiсто, перекочувавши на ширший простiр i знову оточивши себе лиховiсним колом. Звiдки впав цей аркан на людську свiдомiсть? Либонь, предки в такий спосiб пристосовувалися до певних умов, а можливо, в центрах поселень береглися святинi, якi захищали од ворогiв. Потiм святинi звироднiли, iсторична доцiльнiсть цих методiв будiвництва мiст згубилась у глибинi сторiч, а вся цивiлiзацiя зосталась приреченою на те, щоб загинути вiд протирiччя iз здоровим глуздом. Чи й ми отак кожен зосiбно i всi разом у цiй нещаснiй закутинi не оточуємо себе колом прокляття, називаючи його надiєю, i намагаємося примиритися iз своïм жалюгiдним становищем, кров'ю i потом скроплюючи рiдну землю заради чужих iнтересiв, щоб потiм покинути ïï, перебравшись на мiсця несправджених сподiвань. I несамохiть у цьому виннi батьки, якi iдуть з життя, не доказавши дiтям найголовнiшого. Ось вiн лежить пiд темною товщею землi, передавши менi свою муку, а як ïï з себе скинути, так i не повiдомив. Прокопе! Що, Гафiйко? Не думайте, не треба. Чому? Ми тут не довго, мовила вона, запинаючись, а, здається, що минуло багато днiв. Тобi скучно? Нi, я подумала, що могили старять людей. Ну, не самi могили, а ïх присутнiсть, чи що... Вона розгубилась, вживши заблудне книжне слово, та швидко опанувала собою i додала: Я це вiдчула на собi. Знаєте, євреï виносять покiйникiв з дому того ж дня. Забобони? -У них щось вiд правди, серйозно сказала вона. Що саме? Ну, якась пересторога чи щось... Гафiйка коротко звела брови i сiла зручнiше. Оцим байду6iе, сказав я.Та ми повиннi пам'ятати, як вони жили, бо тодi й нас не штука поховати. Гафiйка зиркнула на мене широко розплющеними зляканими очима. Пiдемо, Гафiйко, сказав я. Мiсто вiдбушувало. Нудьгуючи, вулицями тинялись парочки, горлали пiд будинками п'янi. Усе убранство немов корова язиком злизала. вреï ще стояли з цукерками i крихiтними булочками. На торговицi метушилося гайвороння в купах витрушеноï зопалок сiчки, дiтлахи вишукували шкуринки, домашнього, iз дна, нечувано смачного хлiба, тут же помiж собою вимiнювали ïх на золоченi обгортки вiд цукерок i патроннi гiльзи, що дiсталися малечi пiсля салюту. Вiйтиха безпечно досипляла пiд кожухами святковий сон, лиш клин спiдницi парусом роздувався на вiтрi. Що ми тут ночувати будемо? бiдкалась Гафiйка. Якщо батьковi треба... Мене непокоïло, чи Омелян встигне попiдписувати контракти. Але ж вiн мусить пiти за гербовим папером. Iз саней зiсковзнув червоний пiвкожушок, яким вiйтиха вкрила ноги. Пiднявши його, я сперся на затильник i дивився, як майдан поспiхом покидають останнi пiдводи. Небокрай завiшувався на вiтер малиновими стяжками, пощипував мороз. При в'ïздi на торговицю показався Iванчук. П'яно перевалюючись з ноги на ногу, вiн нiс на витягнутих руках, мов дарiвницю, пакуночок. Файно. Безподiбно, процокав вiн замислено, лиш на мить затримавши на менi погляд. Спiткнувся, похапцем, балансуючи пакунком, вирiвнявся й хотiв було покласти його пiд кожуха, та натрапив на вiйтишинi стегна. Чи ти зовсiм здурiв! схопилась Катерина. Мабуть, Iванчук сюди вже навiдувався. Катерининi очi дивилися крiзь заволоку, лице розцвiло, як польовий мак. Ласкаво прошу вибачення, промимрив Iванчук, скулячи на мене око i пошморгуючи натхненним од вин носом. Вiн постояв нi в сих нi в тих, тодi взяв мене пiд лiкоть i одвiв убiк. Правда, файно вiдбули? чогось пошепки запитав вiн. Народу з десять тисяч. Такого, я вам нагадаю, тутешнiй люд не видiв сто рокiв: Вiн цмокнув i потер долонi. Слава богу, слава богу. Де мого подiв? гукнула Катерина. Пан Омелян зостався в справах iз представниками. Iванчук поштурхав чоботом притоптаний снiг, перехопив пiд пахву пакунок. Дiл таких нинi в них! Вiн зозулясте загледiвся на палаючий небосхил, ще щось вiдкопуючи в пам'ятi, чим би нас приголомшити. Го-о-о! Позатiкали всi члени, зiтхнула по-вченому Катерина. Усi до одного позатiкали. Гафiйка вiдвернулась, надувши губи в посмiшцi. Iванчук скористався моментом i встромив у солоу бiля Катерининих колiн осоружну ношу. Невдовзi притюпав Гривастюк. Прожилки на його щоках горiли рубiновими змiйками, увесь вiн немовби переродився, наполовину ставши святим. Увага, панове, мовив вiн значливе. Нас, вiн кивнув i на мене, запрошено на банкет. Рушайте .поволi до театру, а я зажену коней на нiчлiг. Починалась вседержавна пиятика. Iз Днiстра потягнув колючий вiтер, завихрив, закружляв фалди снiгу, мов пiдмiтав рештки дня, допомагаючи гракам, що звивалися мiж кам'яницями, збираючись на вiдпочинок. Ми ввiйшли до залу на затишне тирликання скрипок i поринули в гаморi. Прудконога панi в спiдничцi вище колiн провела нас до столу, постояла, всмiхаючись, поки ми порозсiдалися, i пiшла назустрiч новим гостям. Якi всi бундючнi, прошепотiла Гафiйка. За столами точилися випадковi, до знайомства, розмови. ...Молодий ще був, дiвчину-кралю висватав. Молодичка за сусiднiм столом при кожному словi складала, як до молитви, руки. I на тобi таке горе. Вiн з-за лiсу виходив? Га? Так-так. I дивiться: Днiстер лишень замерзав, а вони вже прокинулись. Моï супутницi гострили слух. Бестiï на кригах перепливали. Вовки бояться вогню, продудонiв чоловiчий басок , трохи несмiло. Вiдбитися вiд них немає права, а вогонь ïх вiдстрашує. Рудий, кирпатенький селянин почував себе в незвичнiй обстановцi досить кепсько. Голос його зривався, як у церковного старости, коли вiн; зупинившись перед дрiмаючим богомiльцем, три-чотири рази повторить: Пожертвуйте на дзвони. Зате Iванчук був на сьомому небi. Вiн подав менi кисет з тютюном, руки його тремтiли вiд збудження. Потiм вiн штовхнув мене в плече. Пане Повсюдо, :иньте оком отам, при вiкнi. Бачите? Пристаркуватий панок тримав на столi верх долонею руку, а юна лошичка, очевидно, донька, з хвостоподiбним пасмом волосся над оком блаженно усмiхалась, поклавши в його пригорщу свою лапку. Цi вiд майбутнього не чекають нi великого щастя, нi великого впадку, подумав я. Вони закоханi в себе i в сьогоднiшнiй вечiр. Що за делiкатне поводження з дамою! захоплювався Iвачук. Нiколи нiкого не наслiдуйте, пане Iванчук. Чому? Щоб не пошкодити своïй iндивiдуальностi. Вiн довiрливо поглянув на мене i ворухнув пожовклими вiд тютюну губами. Боронь боже, додав я. Iванчук пригладив руде волосся на пальцях. Гомiн i церковне сякання. Роти курять парою у вирипаному залi, пахне одеколоном i кожухами. На порозi показалися iз знiяковiлими, димчастими од раптового свiтла очима ще якiсь люди. Гривастюк увiйшов з виводком урядовцiв, наблизився до нас. Почали виголошувати тост. Стовп нового ладу, Гривастюк набожно пiдняв перед собою келих i випив майже останнiм, досхочу намилувавшись рядами вивернутих до стелi денець. Мою увагу привернув худорлявий молодик iз запаленими безсонням очима, гострим кiстлявим носом i ребруватими вилицями. Вiн у чомусь переконував апатичного товстуна в старомодному фраку. Товстун недбало ковзав поглядом над столами. Перший був прекрасний у запалi, другий сита свиня. Видко, сите життя i байдужiсть завжди вилiплюють базiк i нiкчем. Варто було моєму Миколi прибратися в пузце, i щось у його свiтосприйманнi переiнакшилось, бризнуло на грубуватi й насмiшкуватi лади. Щодо панка у фраку, то це завершена тупiсть. От мiж худими шкапами неосяжна гама натур. Спенсер промовляє з кожноï клiтини мого тiла, б'ючись у груди, туркотiв молодикiв обличчя товстуновi. Я довго шукав. Збагнувши безконечнiсть... Iстина в тому, що ïï... Я це зрозумiв завдяки вiйнi. Менi було погано чути через балачки, але я вловив одну цiкаву фразу, сказану молодиком: Дорогу поступовi завжди прокладають люди з периферiï, вiльнi од упереджень. Пане! огрiв мене межи плечi Iванчук. Так не годиться, ми з вами розiб'ємо глек за цим столом: чому ви не випили? Вiн був скривджений, ображений, засмучено-обурений. Звик по-християнськи: три пiдряд. Iванчук осудливо похитав головою, але миттю подобрiшав, навiть тiнь вагання мигнула на його лицi: Може, й самому почекати, га? Молодик застиг лукавим свiдком сп'янiлих очей i працюючих ротiв. Вiн перебiгав неуважним зором вiд столу до столу, тонкими, що аж свiтилися, пальцями крутив до половини наповнену чарку. Довкола наливали, не чекаючи тосту. Iванчук цокався з Гривастюком четвертий раз. Молодик дiйшов до мене, ми вперлися один в одного поглядами, та, мабуть, швидко оцiнивши по виразу мого обличчя, як задалеко в менi дно, вiн одвернувся. Вертеп, бовкнув я, не спам'ятавшись, Iванчук вирячився на мене. Чудово, пане Iванчук, сказав я у його захмелiлi очi, яким було не до пильностi. Вiн поправив чуприну i блискавичним рухом потягнув до себе миску з салатом. Гривастюк тим часом пiрнув мiж столи. В лiвiй руцi вiн стискав папку з документами. Катерина провела його поглядом. Вiн, iдучи, зосереджено кланявся, подаючи руку, i сiв бiля .пiдкучерявленоï панi, яка тут же пiд'ïхала з крiслом ближче до нього. Дзенькали чарки, видзвонювали виделки, шурхотiли ноги пiд столами. Iванчук пустив руку попри себе до Катерининого колiна i скосив очi на Гафiйку. Але вiйтеня уминало тушковану капусту, забувши про все на свiтi. Дурнi не люблять, коли ïм говорити, чого вони вартi, бурмотiв я про себе. Свята правда. Як те, що стародавнi люди, щоб зберегти накопичену мудрiсть, вкладали ïï в уста богiв. Iванчук нервово пересмикнув плечима i, перебравши не менше складометра сумнiвiв, озвався: Випийте-бо, Повсюдо, який вас бiс стримує. Мiшанина. Дорогу поступовi прокладають люди з периферiï. Вiн на пiвцаля вiдсунувся од Катерини, але руки не видобув з-пiд стола. Ви щось сказали? нахилилась до мене поперед Iванчука вiйтиха. Кажу, трохи студено. Iванчук безпорадно засовався на крiслi. Я засмiявся. Хто небезпечнiший при владi старий чи молодий? Вiн безглуздо заклiпав. Якщо вам, тицьнув я його в груди, влада дiстанеться через рокiв десять, то коли ви бiльше зрадiли б: якби це сталося тепер чи тодi? Тепер я бiльше буду радiти, але тодi я бiльше знатиму, що робити. Сказав добре, хоч чогось нiби злякався. Правильно, гримнув я. За ваше здоров'я. Дай боже! Телятi вовка з'ïсти. Закусiть, пане Повсюдо, ось салатик. Дякую. А взагалi рух вiдбувається знизу i зверху. Це лиш тенденцiя поступу спрощувати складне вручає засоби пересiчним людям. Отже, генiальнiсть неупереджених цiлком вiдносна. Як гадаєте, пане Iванчук? Та ти мене, братчику, не слухаєш. Ну й добре робиш, бо... Вип'ємо ще по однiй? Iванчук з готовнiстю налив, але якраз встали всi до другого тосту, ми приєдналися. Стiльцi проспiвали трiумфальну. Крiм мене, нiхто вже, здається, не ïв. З вищоï компанiï повернувся Гривастюк, Катерина встигла вiдсунути крiсло впритул до Гафiйчиного, а Iванчук забрати з-пiд стола руку. Щось на мигах пояснюючи Катеринi, Омелян видобув зi спiдньоï кишенi конверт. Ось вони порозумiлися, i сяючий вiйт з таємничим виглядом подав менi конверт. Розпечатаєте вдома, пане Повсюдо. У мене молотом забилося серце: порядок! Гривастюк побачив, яка неприхована радiсть охопила мене, i подав руку. Я ïï мiцно потиснув. Його мiсiя щодо нас закiнчилася. Вiн передав папку Гафiйцi i перейшов до столу, за яким сидiли свиняче рило, молодик з периферiï i ще двоє осiб. На цей раз Iванчук провiв Омеляна заздрiсними очима. Пиятика була в розпалi. Катеринин язичок безбожно заплутався в словах. Смiючись, вона тонко повискувала, все важче спиралась на Iванчукове плече. Коли скрипки зацигикали вальс i в протилежному кiнцi залу звiльнили мiсце для танцюючих, вони на кiлька хвилин вийшли на вулицю, i я пересiв до Гафiйки. Ви танцюєте, Прокопе? поцiкавилась вона, уся в полум'ï вiд випитого вина. На жаль, нi. Але ти, Гафiйко, не скучатимеш. Зараз закланяються з усiх бокiв. Я зi сторонськими не пiду, заперечила Гафiйка, машинально притискуючи до грудей батькову папку. На ïï обличчi було трiшки легкоï дiвочоï печалi. Зi схлипливим смiхом вона запропонувала: А ви вiдшийте, коли хтось буде кликати. Добре? Якщо ти цього хочеш. Так, поклавши на стiл папку, вона на секунду закинула руки за голову, поправляючи хустку. Якось випадково зачепила мою ногу своєю i не забрала назад. А в мiстi танцюють погано. Мало не обнiмаються. У селi таку пару вивели б геть. Та от скрипки втихли, i знову над столом заходили пляшки. Хили, Повсюдо, майже викрикнув Iванчук, припровадивши веселу, мов сонце, вiйтиху. Не минуло й чвертi години, як четверо нас впорали плящину. Я придивився до Гафiйчиного носа i вiдкрив, що вона роздуває нiздрi точнiсiнько так само, як Iванчук. Я хотiв пiдiгнути ногу, щоб не торкалась Гафiйчиноï, але вона наче свинцем була налита. Оглянувшись на завiсу над сценою, на кобзаря з бандурою на розмитiй сторiччями могилi серед степу, я побачив, що кобзар менi сумно пiдморгує, а хлопчик-поводир глузливо виставив рожевого язика. Раптом щось розплилося, пересунулось, i перед очима захитався Гривастюк. Слово даю, владно махав вiн руками. Гарантую. Чин не нижче капiтана. I тихiше: Ви ж знаєте, що наприкiнцi вiйни перестали зважати, дворянин чи простолюдин. Аби освiта i вiйськова виучка. Подайте менi води, попросила Гафiйка. А звiдкiля?.. звернулась до Омеляна панi в клаповухiй шапчинi, але я не дослухав через Гафiйку, тiльки зрозумiв по устах, що вимовила вона чи диво, чи щось схоже на це слово. Пий вино, Гафiйко, сказав я, не спускаючи з панi очей. Будь чемною. I ви пийте. Я вам наллю. ...нещастя на будiвництвi ­уральнi в пана Свистуна, казав. Гривастюк, зиркаючи на мене. Я випив вино, але вiдчув, що тверезiю. За все добре, пане Повсюдо! влiзла Катерина. За вашу хату. ...У Галичинi мало таких ­уралень, якi вiн не зводив. На старiсть осiв у Колобродах. Поганську твою пику треба побити! подумав я, спопеляючи Гривастюка поглядом. Повсюдо, не будемо сватами, Iванчук впихав менi наповнену чарку. ...Йому було пiд п'ятдесят. Син теж будiвничий? спитала панi. Без тижня Iнженер, повертаючись до молодика, вiдказав Омелян. Треба... Чого ви спохмурнiли, Прокопе? штовхала мене колiном Гафiйка. Тобi здалося. ...То пильнуйте. Панi в клаповухiй шапочцi змiряла мене погрозливим поглядом. Стiл з Гривастюком i його спiвбесiдниками заступили. Вам щось не сподобалося? допитувалась Гафiйка. А тобi все до смаку? Я не зважаю. Я роблю це саме. Нi, ви чимось стурбованi. Горiлкою з ­уралень, якi батько набудував. Горiлка двигун прогресу, Гафiйко. Менi подобається, коли ви жартуєте. Якось i сумно, i ïдко, i смiшно. Так ось... У протилежному кiнцi стелю черкнула пляшка, вдарившись об софiт над сценою, рикошетом зафуркотiла у вiкно, Брязнуло. Зчинився гармидер, затрiщали дверi, пролунав пострiл. Почалось... Розбиваючи вiкна, надвiр хлинули лисi голови, розпанаханi спiдницi. Пане Повсюдо! розгублено заволав Iванчук. Скажiть, хто цей молодик ось, пополотнiв, як стiна? Я притримував Iванчука за лiкоть, а вiн, ногою вiдкинувши стiльця, рвався до вiкна. Та пустiть же!, Це... н-нннн... Володимир Майдан, секретар повiтового комiсара. Я вiдштовхнув стiл. Гафiйка в нестямi закам'янiла з вiдкритим ротом. Стiл перекинувся пiд ноги осатанiлiй юрбi, що сунула на нас. У ­анку почалась стрiлянина. На сцену! крикнув я Гафiйцi i вирвав з ïï рук папку. Дiвчина поперед мене шмигнула на сцену. Ми опинилися в репетиторськiй: Бiля скрученоï лiхтарнi стояв смертельно переляканий стрiлець. Я побачив сходи в льох, пропустив Гафiйку, тодi злетiв у пiдземелля. Тримаючись стiни, провiв дiвчину в найдальший куток. Змилуйся, боженьку, лепетала вона. Ой, горить! У репетиторськiй розчавили лiхтарню i зайнявся гас. Та полум'я опинилось пiд ногами втiкаючих. Комунiсти, Прокопе, то ïх робота, лементувала Гафiйка. Цить. Ой, боюсь...тулилась вона до мене. Ой, ми згоримо. Цить же, пригортав я ïï до грудей. Не згоримо, погасили. Трiщала сцена, не вщухав вереск, глухо, наче пiд землею, гупали пострiли. Нiби стихає, сказав я. Пусти подивлюсь. Де ж стихає, Прокопе? Прокопику, не йдiть... не покидайте мене, я... Вiйтеня запищало не своïм голосом, але я силою вирвався з цупких од страху рук i пройшов до дверцят. Надворi тривав шарварок. Я присiв на сходах. Гафiйка ревма ридала десь у темнiй безвiстi i не могла мене нi побачити, нi почути шелесту. Потiм я запалив гербовий аркуш i, присвiчуючи, добрався до Гафiйки. Вона сидiла на цементi, закривши обличчя долонями, i давилась плачем. Хiба можна так! сказав я. Гафiйко, мила ти дiвчинко, встань же. Притоптавши спопелений аркуш, по якому ще бiгали iскорки, я пiдняв Гафiйку i, цiлуючи в уста, припер одерев'янiлу до стiни, ïï губи були вогкi, холоднi й солонi вiд слiз. Втихомирилось, чуєш? спитав я. На, тримай свою папку i ходи за мною. У темрявi ми наштовхнулись на протилежну стiну. Шлячок би це трафив, вилаявся я. Вже спалив якийсь папiр з папки, бо був би не знайшов тебе, хоч би якась трiска попалась... То запалiть, запалiть ще, заквапилась Гафiйка. Тут усi чистi папери. Скручений в трубку гербовий аркушик горiв, як смолоскип надiï. Господи! Цiлi? завиванням стрiнула нас Катерина. Я згадав оголошення на стовпi: Продаю святого Миколая 50Х40, килим косiвського виробу i жорновий камiнь висота 18 см. Це оголошення ми бачили з Гафiйкою, коли йшли на цвинтар. Боже, як я потерпала!.. Ой-йой, якi ж забрудненi. Повернись, Гафiйко. Ви десь лежали? прошепотiла вона стурбовано. Гривастюк збентежено вiдвернувся. Ми заховалися в льоху, сказала Гафiйка, червонiючи. Я вийшов витрiпати шинелю. У сiнях при лiхтарнi вiйтиха обмацувала з усiх бокiв дочку. Горенько моє!.. А ми з .Iванчуком прокляли Залiсся. Мало не закоценiли пiд столом... Як же ви там, навпомацки?.. Я сплюнув, i вона вмовкла. Коли я проходив мимо, Гафiйка показала щире намисто зубiв, а Катерина сердито зiмкнула тонкi губи. Сьогоднi нам насниться, сказала в хатi Гафiйка, блиснувши на мене очима. Вона вирiшила подрочити ревниву матiнку. Катерина перехопила погляд i жалiбно розтягла: Може б, ми вже ïхали, чоловiченьку? Запрягай, погладжуючи скроню, кинув Гривастюк до Iванчука. От натворили халепи... Через порiг переступив господар маленький бородатий чоловiк з неспокiйними очима. Гафiйка по дорозi розповiдала, що вiн доводиться ïм далеким родичем. Як цю катавасiю розумiти, Омеляне? спитав вiн. Поясни ж толком. Як! пiдскочив на стiльцi Гривастюк. Пiдстроïли. О, вони дорого заплатять за це. Хто, значить, пiдстроïв? Звiсно комунiсти. Сволота, прогудiв Iванчук. Я засунув руки в кишеню папери були на мiсцi. Нема, значить, роду без вироду, бурмотiв господар. Вже i на Галичинi, значить, мають прихильникiв. Вiйт заплющив очi i закрив долонею рота. Обличчя його налилось кров'ю, з голови звисло пасмо гнiдого волосся. Спiвчутливо покосившись на, нього вiйтиха захитала головою: Пiсля такого мiсяць не опам'ятаєшся. Гривастюк зло бликнув на неï, i вона, пiдiбравши губи, принишкла. Дорого заплатять, повторив вiйт i погрозливо крутнув наïжаченою гривою. Щось думаючи, пiдiгнув два пальцi, важко засопiв. У вiкно забарабанив Iванчук. Гей, виходьте! З ворiт конi рушили галопом. Сполохавши чутливу морозяну вулицю дрiбним передзвоном, ми виïхали в поле. Мело снiгом, сани заточувались. Я вiдкотив комiр, але крижану крупу однаково задувало пiд шинелю. Перед Буштинським лiсом конi неспокiйно зафоркали, застригли вухами. Щось чують, сказала здавленим баском Катерина. Спи, спи, гукнув Гривастюк. Гафiйка тихо посапувала, спершись на Iванчукове плече. Гривастюк подав менi кисет. Першу нашу розмову не забув, Повсюдо? перейшов вiн раптом на ти. Монету притримай, потiм вiддаси менi грошi. Розрахуємось... Менi не спiшно... А конi справдi стривоженi. Розбудiть Iванчука, вiн знову перейшов на ви. Михайло, перелiзь на передок, а ви, звернувся до мене, ось держiть, я ним орудую сяк-так, i коней треба тримати в руках. Невже вовки? У моïй руцi опинився зiгрiтий Омеляновою рукою револьвер. Що нинi за день такий! схлипнула Катерина. Гривастюк намотав вiжки на руку. Конi понуро вступили в лiс. Попереду молочно бiлiла смужка шляху. Звiдкiлясь здалеку донеслось протяжне завивання. Катерина шепотiла молитву. Та це пси в Пiдкамiнному, засмiялась Гафiйка. Цс-ссс! Свистуха! тихо гримнув Гривастюк. Якоï дiдьковоï мами? Та доïхали ми без пригод. Я зiскочив на толоцi, сказавши, що менi ближче попри цвинтар, а коли сани розтанули в снiговiй курявi, звернув на Лiсничiвку. Тонко i одиноко заголосив у долинi пiвень. Замок бовванiв на тлi сiрого неба химерною скелею. Натужно шумiли ялицi, потрiскували на морозi стовбури. Очi солодко злипались вiд утоми, кортiло спертися на мур i подрiмати. Лiс i замок непомiтно стали прояснюватися теплою затишною свiтлицею з пахучою пiччю, замигали якiсь клопiтливi добрi тiнi. Пора спати. А якась заблудна думка своєï: Ти ж мiг не дiйти з своïм несправним серцем Ти анiтрохи не бережеш себе. Вiддихайся. Мов чужими руками я встромив ключ у замкову щiлину, окованi залiзом дверi стиха простогнали. На другому поверсi, лизнувши свiтлом сходи, прочинялися якiсь дверi, i в глиб коридора прошмигнула гандрабата, не Миколина тiнь. Вийшов i Микола. Звiсив над сходами обiпнуте сорочкою барильце живота, схрестив на грудях, руки i стояв у прямокутнику свiтла, як вийнятий з-пiд гнiту ворок iз сиром. Ти що, друженьку, рачки лiзеш? Та от з Залiсся, вiдказав я задихано. Не спиш? Вiн пiдтримав мене i запровадив до моєï келiï. Тут було прибрано, мов перед гостями. Я звалився на канапу, i одразу ж навколо затовпилися тiнi дрiмоти. Як свято, Прокопику? пробасив Микола. Маю контракти. Пiдкрiпись. Микола подав склянку з ромом. Свято закiнчилось давкою i пострiлами, сказав я. Як ти це оцiнюєш? Захоплююсь. Провокацiя, сказав Микола. I ти тоï самоï? Гривастюк це ж казав. Ну, Гривастюк своєï спiвав. А ти своєï? У повiтах на пiвнiч уже йдуть арешти. Праворуч появився Гривастюк, лiворуч Гафiйка. Комунiсти! було на ïх роззявлених ротах. Для мене, полiтичного схимника, це слово з ïхнiх уст звучало лайкою. Де в бiса тут наплодилося стiльки партiй? мовив я, витягуючись. Дратiвливо заскребла у вiкно ялиця, блиснув промiж гiлля мiсячний серп i знову пiрнув у морозяний небесний намет. Зачекай, ще й ти влипнеш. Iнакше це не можна назвати? Залежно вiд того, як повернеться. Я все перетравлю, Миколику. Ти кого перед хвилею випустив звiдси? Ревеку? Бачив? Нехотячи. Ревеку. Не бреши. Вона, кажуть, уже не приймає кого попало, начебто iз Загатою зв'язалась. Тут я згадав його повiдомлення про арешти i примовк: хтось ховається в замку. Шкода дiвки, сказав Микола. Загата не той, кого ïй треба. Не однаково, з ким спати? Ти не смiйся. Вона, якщо вже зробила вибiр, то до могили, а Загата пустий вiтер, хоч i з дужим горлом. Микола дiстав з шафи якусь книжку, перегорнув кiлька сторiнок i, на жоднiй не затримавши погляду, склав i кинув на мiсце. Незважаючи на вгодованiсть, вiн не втратив колишньоï рухливостi. Жвавий, з настороженiстю дикуна i всеготовнiстю солдата, вiн не затримувався довго бiля чого-небудь одного. А Загати тобi не шкода? Чудовий голос пропадає. У Канадi кiлька наших, колобродiвських, спiвають в оперi. Один хлопчисько з Грушiвки працює в Кракiвському театрi. Хiба це робить Галичинi честь? Не про це мова, поморщився Микола. Якби Загата нiс людям свою пiсню, збагачуючи ïï при цьому своєю iндивiдуальнiстю, а не хизувався обдаруванням, я шанував би його. Мiж iншим, вiн i в церквi це робив. Дитя природи. А те, що нашi розважають чужинцiв, мене не тiшить. Це, зрозумiло, не з добра, але доки це буде? Твоя Левадиха має сiль? раптом запитав Микола. Подає солене Ось i не знаєш. П'ятий рiк немає солi, Прокопику Чи це непокоïть уряд? Сьогоднi в село заïхав гуцул, мiняв кварту солi за двi пшеницi, i мало його не розiрвали. Солi ж тiєï в надрах Карпат на всю вропу. Кому думати про якогось Загату, коли нiкому зглянутися над цiлим народом. Пригадай: у гiмназiï нас напихали не iсторiєю як наукою, а справжнiсiньким блудом. Ми потай обурювалися, бо, по-перше, цей блуд писали нiмцi, по-друге, iз закордонноï лiтератури ми черпали протилежнi думки про свiй народ. Тепер ось iсторiю пишуть своï люди. Я тобi дам зо двi книжечки, прочитай про сьогоднiшнiй день. Виходить, що в нас не життя, а мрiя. Кому це потрiбно? Отож кинь летунство. При нинiшнiх обставинах треба шукати чогось конкретнiшого Та добре, спи, не три очi. У мене теж був сучий день Доброï ночi. Доброï. Микола задув свiчку i мовчки, замислившись, став на порозi Знаєш, мовив я, що там не було, постарайся мене не критикувати Я за тебе покладу голову. Критикувати? весело перепитав Микола. Еге. Не дурiй. Менi надоïсть оборонятися, i ти будеш мене кривдити. Бувай здоров. Засинаючи, я мiркував: це отрута. Що, наприклад, Микола вирiшує конкретнiше, нiж я? Але ми завжди зможемо дiйти згоди. А от коли цiєю отрутою заволодiють злi люди в широких масштабах i зроблять ïï своєю монополiєю, тодi цiлi народи поглине багно демагогiï. IV Узявши непоганий розгiн, зима, одначе, швидко видихалась Поцiдив дощ, подiркував i за добу геть витовк снiги. Землю окував панцир слизькоï ожеледi Ожеледь ненавидiли, щодня на неï скаржилися, але сонце, виходячи вранцi подивитися на своï володiння, через приморозки не могло з нею впоратися i тiльки робило ще бiльше бiди. Ожеледь ламала людям костi, псувала нерви, запирала в хатах. З пiвнiчних повiтiв голод пригнав днi колобродiвськi сiм'ï, виселенi пiд час вiйни. Це були моï сусiди, оселi яких спiткала та сама доля, що й нашу. Господарi вже навiдувалися до села, але побачивши руïни, надовго повернулися назад, в прийми до добрих людей на сторонi Тепер голод викурив ïх iз теплого мiсця. Два вози з манаттям i дiтьми зупинилися на горi. Спускатися вниз було небезпечно, колеса не витримали б нi на яких гальмах. I допомогти прибулим не було можливостi. Вони ходили горою, не знаючи, на що зважитися, тодi поскидали пожитки, якi можна було знести в руках, а з рештою добра вiдправили пiдлiткiв в одне з горiшнiх сiл до лiпшоï погоди. Я розжився на брезентового плаща i колю камiнь. Дощ i тумани заслонили село глухою запоною. Воно нагадувало про себе лиш сердитими заспаними окриками тричi на день, коли годували худобу. Учора на Днiстрi розтрiскався лiд. Вода хлипнула наверх з масою напiвзадушеноï риби Я побродив з саком. Левадиха в'ялить, пiдсмажує, маринує. Я вже й обiдати не ходжу беру окунця, хлiба i розкошую Мiй вузлик чекає мене в печерi, де в негоду можна перепочити, прилiгши бiля вогнища, зiгрiтися цiлющим напоєм з вiдварених вишневих прутикiв. Спочатку нестерпно болiли руки i ноги, ломило в крижах, а зараз кладу по стосу за день. Якби не слизько, посувався б лiпше. Та ще час витрачаю на складання брил, бо як ïх на звалi прихопить до землi морозом, тодi дiло затягнеться до великодня. Але коли спускатиму камiнь, буде захоплююче видовисько. Дрiбнота летiтиме зигзагами, чiпляючись за кожну виïмку, а велетнi прогоготять громом, зiрвуть за собою насип, опишуть в просторi стрiмку лiнiю, мов бронебiйнi кулi. Так, напевне, i люди падають, коли ïм зраджує доля Слабшi плутано, хапаючись за кожну соломину, а могутнiшi навальне, з усiм прогнилим корiнням, мнучи все на шляху А взагалi пристосуванець не дивина. Усi до чогось прилипають. Гiмн Растиньяку не вiдкриває очi на самого Растиньяка, а на стан речей, який його сотворив. Щовечора милуюся зробленим. Коли не сiє дощ i небо не хмарне, залюбки дивлюся, як з землею прощається сонце. В останнi хвилини воно висить над обрiєм, мов для збутку. Та, пiрнувши за кряж, наче розкаюється за свою нерозважнiсть, виганяє на небо отари вогнистих баранцiв, обводить, окутує ïх зубчастими стрiчками i лиш згодом, зовсiм знемiгши од спiшноï i марноï працi, вистелює на небесному безмежжi помережане золотим позументом покривало. Днiстер жеврiє, вигнувшись веселкою, жадiбно впивається тонами надвечiр'я, а височеннi тополi на обох берегах лукаво зазирають у його лоно, лiниво й замислено перебираючи стрiмкими вiтами розсипане полум'яне намисто. Чути, як пливе вода мiж розколинами льодiв i вiтер розчiсує бадилля всохлих полинiв. Пiд вечоровi шепоти я згадую, спекотне передвоєнне .лiто, коли доля звела мене з Мариною. Була жахлива посуха. Сонце з самого ранку впиралося в долину снопом вогню, жорстоко пражило весь день, i до наступного ранку вiд землi не одлипала прогiркла чадом жара. Листя пов'яло, наïжувались i скаржно потрiскували стрiхи, в повiтрi шугали голубi язики спустошливого марева. Днiстер був зовсiм змiлiв, .безпорадно щулився до безвiтряних тiней тополь i нагадував худокостого дiдугана, який не знає, куди дiтися з наболiлими боками. Тумани, що пiднiмались 'завжди над рiчкою i скроплювали росою навколишнi поля, не появлялися кiлька мiсяцiв. Зiбравши кволий запечений колос, селяни спробували було стати до плугiв, та грунт закам'янiв, як бетон, воли спотикалися через три кроки, й нiщо не могло примусити ïх зайти в борозну. Усе нидiло, мертвiло. Гибла худоба, падали вiд сонячних ударiв люди. Розпач i безнадiя, мов страхiтливе всепоглинаюче багно, засмоктували серця. Протягом дня на вулицi не появлялась жодна жива душа. Лише надвечiр на коротку мить робилось гамiрно, а потiм усе знову вмовкало, мов потужна, неосяжна, як блискавка, судорога накидала на оселi залiзний зашморг. Казали, що спека пiвбiди. Восени розпочнуться сльоти, буде безснiжна зима, хто обсiється зерно однаково пропаде в землi, а наступного року буде такий голод, що за кусник хлiба доходитиме до розбою. Мiняйли i жебраки пророкували кiнець свiту, пекельнi смерчi й западання землi. Вiдголоски про збройнi сутички в рiзних кiнцях свiту блискавично облiтали села i посилювали жах перед завтрашнiм днем. Запанували нудьга i вiдчай. Невизначенiсть угамувала щоденнi клопоти. Не скрипiли по хатах ткацькi верстати, смутком огорталися небiленi стiни, ржавiли теслярськi барди i мулярськi кельнi, навiть пiд циганськими шатрами не лунав передзвiн ковальських молоткiв для всiх завтра стало страхом, а нинi перетворилось на чекання. Безгомiння перед боєм i те не настiльки моторошне. Воно все-таки сповнене рухiв хоч невидимих. А тут вiдчували, що десь збирається гроза, i очiкували ïï безборонно, в муках, мов загодя звикаючи терпiти, боятися i мовчати. Якось у спопеленому небi забринiв лiтак. Скрiзь позатикали вiкна i молились, упавши ниць, а вночi вiд хати до хати блудили скривавленi люди, якi покалiчили самi себе в нестямi, в приступi iстерiï, i чiпляли до клямок божi листи попередження про початок свiтового розгардiяшу. Я приïхав на тиждень у вiдпустку. Батько був на заробiтках у Буковинi, вiд мами годi було слова добитися вона стала ходячою молитвою. Щоранку мимо наших ворiт Марина носила до Днiстра мочити полотно. Це тодi була, мабуть, єдина признака життя в селi, лиш у Ковальчукiв ще гомонiли на оборi. Увечерi, коли Марина забирала сувоï, я перестрiвав ïï над рiкою. Ми коротко просиджували на плитках, дивлячись на вiддзеркаленi у водi зорi, й балакали про одне й те саме: що з того всього вийде. Якось вихопилося в мене: Дивися, скiльки зiр на водi. Вистачить, щоб виткати дорiжку до щастя всiм людям. Марина сумно похитала головою i, не одриваючи погляду вiд тих утоплених зiрниць, сказала: А якби ще хто сказав, куди ту дорогу простелити. Мене знову щось пiдмило: Я скажу. Хочеш?Хочу. ...Марининi губи пахли талим снiгом. Вона пiшла додому зосереджена, нiби прислухаючись до свого серця, а наступного вечора ми знову дивилися на рiку, але я почав сумнiватися: наяву це чи увi снi. Одного разу нас застав в обнiмку Ковальчук. Кощавий бусурмен приплiвся задиханий, без шапки, обстрижена наголо чорноволоса, голова скидалась на пiдкурений затикач вiд кагли. Погупавши палицею по плитцi, гукнув: Марш до хати! Марина поволi рушила в городи. А з тобою я розквитаюсь, погрозив менi, крутнувся на здоровiй нозi (друга в нього виросла назад пальцями) i пустився навздогiн за Мариною. Я просидiв над Днiстром до пiзньоï ночi. Тодi зашелестiли кроки. Ходи звiдси, сказала Марина. Ми вибралися за село у вертеп ниркоподiбну прiрву на межi з грушiвськими полями. Густо погаптована корiнням акацiï земля опускалася в безвiсть, куди стiкали дощовi води, довго гуркочучи пiдземними коридорами по уступах скель. Колись ще хлопчиками ми насипали в потiк полови, а як верталися до села, вона кипiла у водоворотi посеред Днiстра. Навiть сонячного дня тут стоять непробуднi тiнi присмеркiв. Ми покружляли навколо урвища i сiли пiд крислатим кущем лiщини. Було тихо, мов не на землi. Пряно пахло опале листя. Мiсяць тiльки-но виповз iз-за обрiю i рум'яно озирав видноколо. Зарiдiла щетина стовбурiв, шапки калини перехильцi збiгали вглиб, темнiючи багрянцем китиць. Лiниво колихався i шурхотiв на обочинi пирiй, шовкова бахрома трави ластилась до долонi, немов просилась: пригорнися ж до мене, i я тобi передам нетерпеливий стукiт дiвочого серця, тобi буде добре вiд того, що й у тебе так само, як у людей, наче твоя любов викотилась iз золотих серпанкiв мiльйонiв кохань молодою зiркою. Мене на той час перевели в пiдмайстри. Якби одружений, то за законом через рiк став би майстром. Квартира була, злиднi не загрожували. Зрештою, я тодi мiг перенести якi завгодно злигоднi, бо все було попереду, я наближався до нього впевнено, забуваючи буденнi неполадки. Правду кажучи, мене в ту пору бiльше непокоïло давнє. Зводячи очi на вершечок Корняктовоï вежi чи дивлячись на потемнiлий мур Чорноï кам'яницi Софiï Базель, я завсiди чогось думав, що люди роблять прикру помилку, зневажливо вiдмахуючись вiд минулого. Адже чимало з нього проскакує в сучасному. Воно вже обгризене розумом, має своє мiсце в iсторичному досвiдi народiв. Щось з приводу цього я i Маринi говорив з невинним запалом, забуваючи, що часто повторюю висловлювання свого гiмназiйного вчителя Мефодiя Гiрчака. Деякi думки цiєï розумноï людини стали моєю власнiстю пiсля того, як я знаходив ïм пiдтвердження в життi. I вони посiли настiльки значне мiсце, що iнодi приходять на уста мимоволi, буває i невпопад, але я ïх не приглушую, бо якщо вони й не сколихнуть чиєï-небудь уяви, то нiколи нiкому не зашкодять. ...Несподiвано в полi тоï ночi лiг туман. Навколо мiсяця утворилась матова корона, пронизавши небо велетенською сонно-незворушною нiчною веселкою. Шарудiв вiтер, зриваючи з гiлля i розсiваючи краплi роси. Кiлька крапель, протвережуючи, впало менi на руку. Нi, то були Марининi сльози. Вона сказала, що зможе приïхати аж пiд кiнець осенi. Перед початком вiйни я ще три днi пробув удома i стрiчався з Мариною. Але, видно, i цi зустрiчi не були в силi щось остаточно вирiшити, бо коли вибухнула вiйна, i Панько Середа, побоюючись, щоб не забрали на фронт, засватав Марину, вона здалася. Дощ. Скеля набучнявiла, набряк держак молота. Обух лише приминає брезклий, поцяткований зернятками гранiту вапняк. А кидати роботу не можна Та й несила. Глянеш на рядок стосiв i руки знову тягнуться до молота, незважаючи на втому. Я у Львовi познайомився з одним художником. Дивна це була людина, лагiдноï, якоïсь втомлено-старечоï вдачi, хоч тому художниковi не було й тридцяти. Жилося йому гiрко, сидiв на хлiбi й водi. Та не скаржився. Коли б я до нього не прийшов, заставав його з пензлем у руцi. Картини вiн розставляв уздовж стiн, оточивши себе довкола, тодi почав розвiшувати в другий i третiй ряд зверху. Якось я застав його не при дiлi. Сидiв кволий, виснажений, фарби i пензлi валялися на пiдлозi, мольберт пустував. Я зрозумiв, що вiн вичерпав себе i купа не торканих пiдрамникiв потрапить на звалище. Художник несподiвано почав розпитувати, що дiється у свiтi (досi вiн був вiдлюдником i нiчим не цiкавився), чи й далi триває безробiття, чи будуть робiтники виïжджати в села на жнива. Словом, зi старим вiн покiнчив, але ще не вирiшив, куди податися. Ми просидiли години зо три, розмовляючи про речi, до яких йому завжди було байдуже. Потiм я запросив його пообiдати зi мною. Вiн вiдмовився. Тодi я принiс ковбаси, хлiба, вина. За столом я переводив очi з картини на картину i мимоволi прохопився, що один iз змальованих пейзажiв я десь бачив. Художник подивився на мене з недовiр'ям i сказав, що цього не може бути, бо... Вiн кинув виделку, взяв з пiдлоги пензель i пiдiйшов до полотна в протилежному кутку. Бачите оце дерево? запитав вiн, тикаючи пензлем. Вiдтак перейшов до iншого полотна: А цю скелю над озером? Я стежив за кiнчиком пензля, який зупинявся у певних мiсцях не менш як десяти картин. Всi оцi шматочки, сказав художник, я скомпонував на одному полотнi. Цього пейзажу ви не могли зустрiти в натурi. Та я помiтив, що в мiру того, як вiн переходить вiд полотна до полотна, очi його загораються. Нi, нiчого особливого. Вiн був лишень здивований моïм зауваженням. Але коли я погодився з ним i вiн рушив до столу, раптом його нiби пришило до долiвки. Вiн поволi озирнувся навкруги, обiйшов студiю, i очi його сповнилися тугою i смутком. Вiн ще раз обiйшов усi картини, тодi рушив до купи незайманих полотен. Те, що вiн зробив, повернуло його назад до працi. Стоси мого каменю, звичайно, не йдуть нi в яке порiвняння з доробком художника, та убий мене, я не покину каменоломнi. Чим бiльше стосiв, тим бiльше я прив'язуюся до них, вони стають менi рiдними. Мабуть, на конвейєрi я не працював би жодноï хвилини: менi треба бачити, що я зробив, тодi зможу продовжувати роботу. Досить менi глянути на купу набитого каменю, i я, забувши про мозолi i втому, вдовбуюся в скелi, як землеïд. Я назвав би це iнстинктом накопичення. Вiн властивий i бджолi, i тхоровi, i мавпi, i людинi. Лиш паразити не знають насолоди вiд результатiв працi. Якщо в людей продовжуватимуть вiдбирати цю насолоду, то буде бiда, люди звироднiють. Хто зна, чим це пахне. Полiчивши стоси, я невдоволено тру чоло: мало. Я витрачаю масу зусиль за мiзерну винагороду. Здалося б свердло. Навертiти б дiр, а коли пiдсохне, камiнь почне клинитися лишень встигай пiдбирати. Менi це й ранiше спадало на думку. Механiчне свердло типу нiмецького дрiльборера можна було давно зробити i не капарити. Мене лиш лякало, що це трохи марудне дiло: нема доброго слюсарського начинання, але, зрештою, в кожного коваля знайдеться гострий майзель, молоток i шматок сталi. Iнша справа до кого звернутися. Головацький з москвофiлiв, що кормляться з царськоï ласки, Iван Лобода дурний радикал, Грицько Чурбан нацiоналiст, де вкажеться, там i мiтинг. Неохота самому сунутися пiд струмiнь агiтацiï. Влипнеш, казав Микола. Iти до Молотковського то з горiлкою. Якому боговi цей молиться, в селi не знають. Пiду до Молотковського. Якщо й заведеться, то при чарцi легше стерпiти. Я повертався вiд Шехтмана i мiркував, як би то краще розiграти Молотковського, аби одразу признався i було ясно, з кум маєш дiло. А втiм, навiщо довго гадати? При сучаснiй складностi речей розгублює найпростiше. Iз кузнi виповзала, чiпляючись за стрiху, бура кiптява: нинi добре вугiлля в бога за пазухою. Прозоро дивлячись у за­ратоване вiконце, Молотковський роздмухував жар у горнилi. Шкiряний мiх порипував охриплим баском, як жива iстота. Молотковський! гукнув я з-за паркана. Iдiть-но сюди. Неквапно витерши ганчiр'ям руки, вiн пустився до мене. Iдучи, розправляв плечi, покректував, i був вiн настiльки буденний, природний, що на мить зробилося шкода його. Але задум був надто привабливий, щоб вiдступити. Пане Молотковський, запитав я, ви яку секту пiдтримуєте? Секту?! Я маю на увазi партiю. Я?.. Яку?.. Ках-хи, гм... Я соцiалiст. Коли я дивився на його зажурене обличчя, менi здавалося, що ця людина так само далека вiд полiтики i стремлiння прилаштуватися до влади, як пень недогорiлого каштана на нашому подвiр'ï. А чого власне?.. У мене до вас дiло, поправився я, i питаю, бо всяких москвофiлiв здалека не хотiв би бачити. Соцiалiст я, пане Повсюдо, впевненiше i поважно сказав Молотковський i дiловито вiдкашлявся. То прошу вас. Двометровий, худий мов скiпка, з оцупкуватими пальцями i прозорими спокiйними очима, вiн пропустив мене вперед, причинив хвiртку, в кузнi потягнувся До вiкна за люлькою, подав пушку з тютюном. Сiдайте, прошу вас. Ось стiльчик. Тут трохи темнувато, я вiдчиню дверi. Так нервую, пане Повсюдо: нема чим вогню розвести! Тiльки й того, що цiлими днями махаю коромислом. Щось вогка наша зима. Пробирає мокротою до кiсток. Залiзний брус мiняв форму в його руках, як шматок глини. Коли я запитав, чи має вiн дрiльборер, щоки його пiдвелися блiдим рум'янцем, нiби вiн винен, що прогрес минув Колоброди. Та досить було показати вуглем на стiнi що й до чого, без зайвих слiв приступив до роботи. Довгi, незграбнi, мов чепiги, руки перетворилися у вивiренi точнi механiзми. Молотковський, забувшись, кумгикав якусь пiсеньку. Я порпався в купi воєнного лому, вибираючи метал на деталi, наслухав. Третього чую в селi, що спiває, Загату, причинну Теклю i Молотковського. До Теклi пiд вiкна мене вже не раз навертало. Вона спiває, ходячи в хатi по колу, наче запряжена в кират: заклавши за спину руки, згорбившись i виставивши вперед усмiхнено-скривлене обличчя. Першого разу, провивши гугнявим безрадiсним голосом: Вийшли в поле косарi Косить ранком на зорi, вона раптом пiшла навприсядки, метляючи ногами i дико лементуючи: Гей, нуте, косарi! Бо нерано почали; Хоч нерано почали, Та багато утяли. Звiвшись, стала мов укопана, добру хвилину дивилась в одну точку, наче чекаючи вiдповiдi, потiм сплеснула в долонi, вдарилася в боки: До обiда покосили, Гострi коси потупили... По обiдi спочивали, Гострi коси поклепали... Iншого разу я побачив ïï в чому мати на свiт народила. Проспiвавши: Як поïхав мiй миленький на базар, до рiднi, Купив менi черевички, ось вони, на менi, вона ступила в розтоптанi личаки, розвела руками i, пiдстрибуючи, кричала: Щоб я його голубом звала, Щоб я йому правду казала, Я не буду голубом звати, Я не буду правду казати. Текля зiйшла з розуму, коли вiд тифу повмирали ïï чоловiк i дворiчна дiвчинка. Хату ïï обминають, як пристановище спокути. Через плiт сусiди кидають недоïдки, а хлопчата зацькували сердешну, вона й на вулицi не показується, ïï страдницьки вишкiрений рот i безумнi очi, що кожноï митi можуть спалахнути нестямним блиском веселостi, гримаса лихолiття.. Але чого вона всiм пiдточує сумлiння? Цього я нiяк не можу збагнути. ...Три днi кумгикання, три пiвлiтри горiлки i я отримав зручний та безвiдмовний iнструмент. Бронебiйний шпiц придався на вiстря. Скребли ми його на змiну старими напильниками, аж остогидло. Молотковський не взяв грошей. Навпаки, дякував менi: Якщо не заперечуєте, собi таке зроблю, для металу. Навiть сто штук. Та, знаєте, чув, що самi будете ковалювати То є ваш секрет. Я не боюся конкуренцiï, пане Молотковський. I все ж iз солiдарностi... Чи йому справдi було нiяково, чи нащупував грунт для поважнiшоï розмови, важко було розiбрати, такий вiн мав невинний вигляд. Вiн почухав залисину, розвозячи брудний пiт, переставив обценьки, чогось збив набiк дашок кашкета, ставши схожим на задерикуватого пiдлiтка. Правда, робiтнича солiдарнiсть, таки присмачив вiн партiйним перцем, це щось зовсiм вiдмiнне. I очi його засвiтилися журбою. А людська, пане Молотковський? Ближче вона чи далi? Iнтереси... Вiн нахмурився, пiдшукуючи слова. Не люблю iдей-скороспiлок. Iнтереси рiч тимчасова, а людина давня. Я ще зi Львова знав заробiтчанську платформу соцiалiстiв, i хоч пiсля того, як вiн менi став у пригодi, було трохи незручно, вирiшив усе-таки дати йому зрозумiти, що даремно старається. Мабуть, людська солiдарнiсть нинi важливiша, додав я. А що нема людей справжнiх, то це клопiт тисячолiть. Ви ж знаєте, що християнство в нас не почалося пiсля купелi в Днiпрi. Молотковський розминав на долонi дрiбку шмiру, i менi здалося, що вiн не слухав. Пане Молотковський, покликав я. Усi владики на перших порах проголошували гуманiзм своєю найсвятiшою iдеєю i пальцем об палець не били, аби вiн утвердився в життi. Так-то воно так, сказав вiн, але питання нашого часу... Як i всiх часiв, перебив я, мати совiсть, бути людиною. Бо тi, що пiдростають, не простять нам нашоï легковажностi. Вони продовжать боротьбу. Безперечно, погодився я. Коли вони здичавiють, з огиди до нас вiдкинувши наш досвiд, боротьба буде та... Вони пiдуть далi, не здавався Молотковський. Що вони там робитимуть? Будуватимуть соцiалiзм. Соцiалiстичне суспiльство... Я умисне не докiнчив, даючи цю можливiсть Молотковському. О, не кажiть! цмокнув вiн. Люди завжди хочуть мати щось з того, чого чекають. Я дотримуюсь тiєï ж думки, що й ви. На островi Гомера в Атлантичному океанi мови не вiдають. Розмовляють з допомогою посвистування. Ми з Молотковським порозумiлися приблизно настiльки, наскiльки б я порозумiвся, посвистуючи, з мешканцями того острова. В душi я посмiхнувся. Iнакше i мрiяти не варто, сказав Молотковський. Тож-то. Я залишив його в станi глибокого невдоволення i сам вiдчував якесь роздратування. Мене втiшало, лиш те, що вдруге вiн не наважиться викинути щупальця. Знову посипав снiг. Хмара крутилась над селом, наче щось вистежувала-чаклувала, опускаючи завiси зi снiгу, якi витягувалися i тремтiли пiд низовим вiтром, поблискували в нетривкому сонцi, спадали додолу широкими хвилями, несподiвано переривалися, нiби через благiсть матерiалу, а потiм валились велетенськими сувоями, заступаючи гори i село. Снiг падав метрiв за десять вiд мене. У каменоломню не долiтала нi одна крупинка, мов i природа вирiшила. менi сприяти. Я дiркував скелю i пiдганяв себе: Ось там наляж. Прокопе, тодi одвалиться цiлий кубик. Отам наверти дугою, тодi, знявши штих, одвоюєш в дурепи скелi зручний плацдарм. А тут вдар молотом вiдпаде... Гур-р-р! Каменоломню окутало кам'яним димом. Iз двадцятого сторiччя я повернувся в кам'яну добу з киянею, залiзним молотом i сталевим свердлом, з ранами на тiлi, заподiяними залiзними плювками прогресу, i нерiшучiстю в характерi, яку свiт вручив менi, як мiну, щоб я нiколи не забувався, щоб пам'ятав: мiж тобою i твариною, яку ведуть на забiй, усього нуль рiзницi. А хто це тиняє стежкою? Невже сюди? О, та це ж двадцяте сторiччя вислало до мене, в кам'яну епоху, жiнку, яка повинна мене втiшити i розрадити. Ху! Легше до неба дiстатися, нiж до тебе, Прокопику. Бо до неба це вперед, а до мене назад, сказав я, мотаючи з надпочатого клубочка. Ой, дихнути нема сили. Тут повiтря iнше. Боже, як ти спотворив гору! Я не винен, що в мене безбожнi смаки... Що там Дiється в селi, Ревеко? П'ють. Покажи своï руки, Прокопику. Це неможливо у мене нема своïх рук. Не жартуй, вона пiдступила до мене i взяла мою руку в своï. Боженьку! Та вони в тебе затовченi, як дорога. Я хотiв би, щоб вони стали дорогою. Та чи пiдуть нею? Менi чути з долини, як ти вигримуєш. Хочеш яблука? Нi. Вiзьми, я не ворожка. Воно тепле. Я його бiля серця нагрiла, щоб ти горло не простудив. Дякую за тепло. А за яблуко? Одним менше в тебе, одним бiльше в мене чи це щось мiняє? Тодi я ще чимсь почастую тебе, вона розстебнула кожушок i вийняла з-пiд поли загорнений у папiр коржик. Це я, Прокопику, з останньоï муки. Спекла, сiла над ним... В очах ïï виступили сльози... В такому випадку ми пообiдаємо разом. У мене є риба, часник, хлiб i квашенi огiрки. Хочеш? Смачне все не опишеш. Вiд зайця. Колись мама напихала батьковi кишенi хлiбом i вареними яйцями. Вiн. того не з'ïдав i пiсля роботи викладав передi мною. Вiд зайця, Можеш собi уявити, як я смакував засохлi цiлушки. Подарунок вiд зайця! Цього було досить, щоб згризти засушену, як кремiнь, шкуринку. Чого вона прийшла подiлитися останнiм зi мною, а не з Федором? Ти й вариш тут? спитала Ревека, ставши при входi до печери i дивлячись на казанок, у якому я кип'ятив вiдвар з вишневих прутiв. Сiдай на плащ, а я принесу собi кам'яний стiльчик. Я закотив до печери брилу, розмотав з староï Левадишиноï хустки клуночок з ïдою. Ти славна дiвчина, сказав я Ревецi. Та була б ще милiшою, якби принесла чверточку оковитоï. Цього нiколи не буде, сказала вона похмуро, зробивши круглi очi i надовго спрямувавши ïх на мокру стiну печери. Можна було здогадуватися, що на цьому грунтi в них iз Загатою виникла якась пропасть. Я випив би, аби зiгрiтися, обережно додав я. Аби шлунок зiгрiти. Вiн вiд холоду iнодi капризує в мене. З холоду, а чи держава поступово пред'являє на нього своï права. Знаєш, коли людинi зiпсувати шлунок, вона перестає думати про державнi порядки i всецiло спрямовує свiй погляд в шлунок, як ти оце в трiщину в каменi. Вона пильно подивилась на мене i усмiхнулась. Дай-но, дай-но Левадишиноï риби. Подивлюся, як вона вмiє готувати. Левадиха ïï не святкувала, i вона це добре вiдчувала, не смiючи, проте, нi просити кращого ставлення, нi почати жити так, щоб на нього заслужити. Вона старанно пережовувала м'ясо, мов не вiрила, що в ньому не вм'ята залiзна скоба. Може бути, сказала вичiкувально. Я кивнув, хоч Левадишинi страви менi здавалися прiсними. Я не звертав на це уваги, бо на фронтi й не такого пробував. Ревека розламала корж надвоє, довго дивилась на пухке, жовтаве вiд соди тiсто, i нижня губа ïï затремтiла. Що то був за порiг, подумав я, пiсля якого вона почала плакати нiмо, в душi? Мама пекла коржi з вишнями, сказав я. Я не робила вишняку. Для кого? Тодi вони пахнуть чимсь свiжим, бентежним. Якби знала, що любиш такi, то позичила б вишень. Село мiцне надiями. Не каже випросила б, а позичила б. I всi так кажуть, i слово позичати не мiняє свого значення. Довго будеш тут пропадати? спитала Ревека. Аби не збрехати, iще днiв з десять. А може, лишусь довше i наколю на мур навколо обiйстя. Не знаю. Я закурив цигарку. Батько завжди мрiяв про той час, коли ми збудуємо нову хату. Iнколи розбирає жаль Я ïï бачу, навiть не заплющуючи очей. От якби я поклав ïï при його життi. Яка це втiха родичам! Я своïх не запам'ятала, Ревека на якусь мить завагалась, та пересклила страх. 3 чотирьох рокiв сиротою. Була за наймичку, поки не виросла, тодi почала пiдбирати до мiшка, що вiдбилося вiд чужих рук. Вона вирiшила нiчого не приховувати. Ти знаєш, як мене вiд хреста звали? Оленкою. Було менi чотирнадцять, як придавив Охiтва. Можеш повiрити: священик збезчестив сироту, наймичку?.. Потiм стала пiдночовувати за гостинцi Гривастюкiв, Задвiрних усiх, кому була охота. Знову внутрiшнє ридання. Тремтять ще соковитi малиновi губи, i нервово сiпається легка, як пташине крило, чорна брова. Загату вона не спом'янула жодним словом. Мабуть, ще жила в ïï серцi надiя. Я подумав: Нi, не страх вона поборола, а знайшла в собi силу подивитися на себе збоку i навiть у чиïйсь присутностi. Але... от загадка людина, що ïï принукало це зробити? Раптом вона звелась i, долаючи нiяковiсть: Скажи, Прокопику: може, тобi щось зварити, принести? Добра вижадналась, i хочеться ïй добро зробити. Ну, вдавано засмiявся я. Тiльки покажи приклад, тодi менi з усього села нестимуть. Як схимниковi. Спасибi, Ревеко... Пробач Оленко. Ой, до роботи... Я на ïï мiсцi образився б на Прокопа Повсюду. Вона довiрилась менi, але я не захотiв, щоб це довiр'я закрiпилось. Вона помiтила це. Але Ревека була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, i не бiднiє через свою щедрiсть. Каменю ти вже наклав дай боже! мовила вона радiсно i не йшла, крутилась, мов когось визирала. Може, ïй хотiлося, щоб я ще раз назвав ïï Оленкою? Тiльки вважай на себе, бо до пори знищишся. Стежкою i не пробуй, порадив я, бачачи, що вона рушає. Краще пiднiмися на гору, а тодi зiйдеш попри цвинтар, там не так слизько. Щасливо, Прокопику! I тобi, Оленко! Вона зупинилась, змiряла мене довгим поглядом i раптом широко усмiхнулась якоюсь молодою, iскристою i мудрою усмiшкою, яка молодила ïï, як молодить дiвчину шлюбний вiнок на головi. Невдовзi пiсля Ревеки до каменоломнi приперся Головацький. Я спустився зi скелi й перегородив йому вхiд на стежцi. Головацький наставив, як подарунок, руку, на лицi його було написане неспокiйне запитання. Вiн вражено оглядав стоси i на мить затримав мою руку в своïй. У селi ходять легенди чи анекдоти, почав вiн, начебто ви будуєтеся. Це вiдповiдає iстинi, вiдповiв я. Iванчук менi таке набалакав, додав вiн з тим же сумнiвом i майже з жалем, бо вiд Iванчука можна чекати чого завгодно. Так, я кладу хату. Головацький переминався з ноги на ногу, потiм обiйшов мене з грубим намiром прорватися на поле бою. Камiнь не сипчастий? запитав вiн, обводячи поглядом скелi. Я колись брав тут, то був сипчастий. Переклав стiну в стайнi i шкодую: викришується, як немiшана глина. Курка лапою торкнеться i цiдиться зi стiни. Наскiльки я розумiюся, сказав я, камiнь будiвельний. Я на нього не програю. Головацький пiдiйшов до стосiв, i зацiкавленiсть його змiнилась розгубленiстю. Гм, промовив вiн. Запала незручна мовчанка. Курiть, великодушно запропонував я i подав пушку. Головацький довго слинив самокрутку, розглядав кiнцi, вагаючись, яким узяти до рота. Ви багато встигли, як бачу. Так воно буває, коли людина хоче щось мати. Особливо тодi, коли вона на повних сто вiдсоткiв працює на себе. Та я розумiю... - Але ïй, як ви знаєте, не дають. Вона сьогоднi хоче-мати хату, завтра в хатi, пiслязавтра думає про лазню i водогiн, а тодi про свою книгарню, про фортепiано... Людина це ненаситне створiння. Тому в неï треба вiдбирати частину дорiбку. Як у бджiл мед, як з-пiд курей яйця. Тодi вона стає ще захланнiшою i зовсiм не щадить себе в роботi. Гм... А часто з нею треба поступати, як з дурною квочкою; нанеслась дуже гарно, але гнiзда не матимеш. Квочку кидають у воду, вона йде обсохнути, бо мокрою, як усiм вiдомо, на гнiздо не буде сiдати, а коли обсохне ïï знову кидають у воду. Кiлька купелiв i вона зрозумiє, що треба знову нестися. Правда ж? Головацький почав знизувати плечима, запiдозрюючи якийсь пiдкоп. Думаю пiду подивлюся, нарештi видавив вiн з себе, бо чоловiк може не знати, де тут добрий камiнь, i потерпiти збитки. Але ви, на щастя, намацали жилу. Намацав, повторив я. Прикидав недавно: вирву , ïï з м'ясом, i залишиться тiльки сипчастий камiнь. На будуче кар'єр треба вiдкривати от-там, махнув вiн невизначено в бiк цвинтаря. Там камiнь податливiший для тесання. То в мене промашка? Нi, ви натрапили на добру жилу. Там, кажу, податливiший для тесання. Я цих доброзичливцiв чую за милю. Сходячи до села, Головацький тричi гепнувся об землю i почав лiзти назадгузь. V Левадиха, набурмосившись, щось розшукувала в запiчку. Одне з двох: або справдi щось загубилось, або збирається на розмову. Що сталося? запитав я про всяк випадок. Крiм того, я не почував себе нi в чому винним. Левадиха вовтузилась, нишпорила ще настирливiше, а тодi зненацька: Прибiгала Гривастюкова Гафiя: завтра будуть трусити. Що? Левадиха шпурнула додолу макогоном. Хлiб! Хлiб будуть реквiзувати. Перекривила: Що! Воював! А був би тут знав би. У нас багато? спокiйно запитав я. Лихо його знає, мене щось тiшило в ïï страху. Ой, зiтхнула Левадиха, опускаючи руки. Та скiльки б не було! Чи ти дитина? Вона сердилась не на жарт. На стриху пiвдiжi пшеницi. У сiнях мiщя кукурудзи. В коморi кiрцiвка з соняшником... Ой, содома i гомора! Пропаде наша праця нi за що нi про що! Не гнiвайтесь, сказав я нетерпляче. Лiпше покажiть, куди зносити. Сiяли на цей рiк обмаль, торохтiла Левадиха, ходячи дзи­ою по хатi, лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимiтає шпихлiри, тодi знову голод, а з голодом пошестi: тифи, вiспи, холери. Казала також, що будуть забирати пашу на вiйсько. Лишиться сiльська худiбка на бараболиннi iз загат, як у воєннi зими. Куди носити? повторив я запитання. Левадиха несподiвано вмовкла, мов вичерпала запас слiв, i накинула на плечi кожушину. Ходи. У сiнях я наступив на кочергу, i держаком вдарило в дверi до свiтлицi. Боже мiй! зойкнула стара. Та лiхтарку прихопи. Незугарний же ти в роботi! Отак нас учили бути недобрими, вирвалося в мене. Пiд оборогом, де я склав порiзану грушу i де з незапам'ятних днiв валялися клепки з розсохлих цебрiв i бочок, Левадиха постукала костуром. Тут, де стою, Прокопику, вона по-дiвочому, мов хто ïï ущипнув, вiдскочила од стiни. Треба вiдкинути рiщачко i смiття, щоб не насипалося досередини. Схрон небiжчик Антiн викопав глибоченький, можна з усього села сховати. Бруси виважуй обережно, аби не впасти. А я пiду ще один мiшок полатаю. Добре, бабусю. Коли вона зникла, я засмiявся: серце ïï одразу розм'якло, як пересвiдчилось, що глибоченький схрон на мiсцi. Ось де бастiон вiри i надiï. Я згрiб смiття, перекидав дрова, пiдняв двi залiзнозав'ялi дубовi дошки. Зсередини запахло печерицями. Свiтло лiхтарнi впало на клин муру вiн димiв теплом. Тепло, миртовими галузками повзло, вверх, мов добра душа землi. Опiсля сповiстиш Марину, раптом сказала над моєю головою Левадиха. Вона наче вiд печi повернулась: щоки рясно палахкотiли, очi поблискували. Вiд Марини повернеш до Байдиноï жiнки, того Байди, що його перед тижнем заарештували. Четверо дiток у хатi. Помовчавши, додала: Марина вiд Ковальчукiв вiдокремилась (лишень не подумай, що для того, аби мужикiв занаджувати). То зайди з городу до комiрчини, бо псяра може накинутися. Попереносити до схрону Левадишине збiжжя не складало труднощiв. Я акуратно присипав бруси смiттям i навалив важкий вiдземок. Левадиха примiрялась примруженим оком. Нiхто й не подумав би! сказала в захопленнi. До того ж оборiг непокритий, непримiтний. То квапся, Прокопику, най тобi бог помагає. Небезпека прибавила старiй енергiï. Здавалося, вона могла б командувати вiдступаючим у панiцi полком. А я одного разу не дав стриму ротi. Та й добре зробив. Розбiглися, як мишi, i ще на день зберегли собi життя. Байдиха... До Байдихи не забудь, кинула Левадиха навздогiн. Шибка спливала проти мiсяця тьмяним нереальним блиском. На стiнi мерехтливо трiпотiли тiнi вiд дерева з яким загравав вiтер. Я злегка постукав. Iз бузковоï темряви комiрки в недобудованiй стодолi виринула бiла тiнь. Хто? Я поманив Марину пальцем. Рипнули дверi. Мабуть, вона мене впiзнала, iнакше не вийшла б. Але ступала в город трохи боязко, на ходу зав'язуючи хустину. Я рушив назустрiч i зачепився за пеньок. Марина зупинилася, потiм позадкувала до рогу стодоли. Ти знову п'яний, Прокопе. Я? Знову? Хiба я тодi... менi аж у грудях закололо. Авжеж, сказала вона, i голос ïï наче повеселiшав од такого переконання. Але вона продовжувала вiдступати за стодолу. Iнакше ти й не прийшов би, Прокопе. Ти навiть голови не пiднiмеш, коли я забiжу до Левадихи. Сидиш у свiтлицi, причаïвшись, нi звуку. Я не п'яний, Марино. Видко, менi вже не знати, який ти тверезий. Але ж... I не старайся, не повiрю. Вона шмигнула до дверей. Не повiрю. Менi зробилось до гiркоти неприємно, але часу на виправдання не було. Завтра реквiзицiя, Марино. Прийшов попередити. Стара послала. Останнє я мiг не казати по-дитячому. Коли треба, то допоможу, сховати. У горлi нiби терли гостряком коси. Менi не спiшно, озвалась вона, ховаючись за дверима, i, немов з iншого берега: Сама справлюся. Прекрасно, бовкнув я зловтiшне. Щасливо! Але я залишився. Сiв на пеньку навпроти вiконця, закурив У комiрчинi спалахнуло свiтло, i до шибки наблизились ще заслiпленi ним великi, стражденнi Марининi очi. Вона не побачила мене. ïï тiнь довго маячила на стiнi, не рухаючись. Перегодом Марина знов виглянула у вiкно, я забарабанив у скло. Куди дiти, бог святий знає, мовила вона, з силою штовхнувши раму. Iз комiрки повiяло духом просушуваноï бiлизни, запахло медом. Був iще якийсь хвилюючий незбагненний запах, од якого ставало тоскно. Я подумав, що це, напевне, запах домiвки, людського стiйла, бо вiн розпирав груди не мiцнiстю, а лише легким натяком i збуджував якiсь невиразнi спомини, як образ богоматерi, що годує святе дитя. Якби не очi, Марина виглядала б дуже молодо. Я пiдносив зiр до господа бога, складаючи йому хвалу за те, що вiн дав менi дожити до тоï хвилини, коли людина стає справжньою людиною, доповнюючи своє життя життям iншоï iстоти... Багато в тебе? запитав я, перериваючи струмiнь десь вичитаноï белiберди. Чого? Нi, ти нiби випив. Вона ворухнула нiздрями. Скажи правду, Прокопе, чого ти мене мучиш серед ночi? М'яка шалiнова хустка легко огортала ïï ясне, без жодноï зморщечки чоло. Якби Марина не вiдштовхнула мене, не звела суворо брови, не кинула вслiд якесь образливе слово, я взяв би в долонi ïï голову i поцiлував. Але вона вчинила б саме так, я це бачив по ïï очах. А окрiм того, завтра реквiзицiя. У моïй душi прокидався неспокiй, коли не щось гiрше, бруднiше, нестримнiше ота дика окопна темна сила, що жене в безвiсть. Я нiколи не дозволю собi навiть стояти близько бiля Марини, коли в менi заворушаться тi скаженi соки. Навiть не знаючи, що зi мною станеться завтра, я не наважусь торкнутись до цiєï нi в чому не винноï i нещасноï жiнки. У Левадихи просторий погрiб, сказав я трохи тремтячим голосом. Якщо зерна небагато, то можна верхом на конi перетаскати. Воно й небагато, а морочливо буде. Виводь коней. Нi, Прокопе. Нехай забирають, коли вистачить совiстi. Оце тi слова, якi мене, мабуть, колись пiднiмуть з могили. Не журися, зло посмiхнувся я. Властi худоба така: обчистять i звелять за шерстю гладити. Виводь коней! Виводь i не доводь мене до краю. Цить, Прокопе, дiти сплять. Я ж потиху. Ти розкричався, Прокопе. Я не сподiвалась, що ти так можеш... Iду, виводжу... Дивних погоничiв могли б побачити тоï ночi колобродiвчани: легкою, скрадливою ступою ми тричi пересiкли село туди i назад, притримуючи на кiнських крупах роздвоєнi кiрцевi мiшки. Пiд копитами тихо потрiскував хрусткий льодок на калюжах, шмагав вiтер, повернувши зi сходу i свавiльно розгулюючи нiмим селом. За першим разом я сповiстив про реквiзицiю Байдисi й Ревецi, за другим Молотковському i Загатi, за третiм Ковальчуковi й Богдановi Онуку. Ковальчук досвiта виïхав скрипучим, вивершеним мiшками возом до вертепу. Я вже не мiг заснути. Мене дивувало, що Марина вiдчула тривогу лиш тодi, коли зерно опинилось у безпечному мiсцi. Вони кiлька хвилин тихо перемовлялися з Левадихою бiля ворiт, i до мене пiд оборiг дзвоном упало два слова: На знищення... Ще дбайливiше закидавши схрон, я став самозабутньо копатися в пам'ятi, шукаючи в противагу цим двом словам iнших значливiших i загальнiших. Та ïх не було. Те, що таïлося за ними, було знайоме менi. Я його бачив колись дома, з ним не могли собi дати ради батько i мама, воно жило в iнших хатах, але ще не мало назви. На вiйнi щось близьке вiд нього збiглося з назвою смерть, але там ми принаймнi знали, що нас уб'ють, i це не мало магiчного впливу на людину-солдата. А в цьому щось якраз була якась магiчна сила. Це був злий бог, якого можна було бачити i не бачити, якого можна було чути i не чути, але його присутнiсть нiяк не можна було пояснити, бо вона була така, що не пiддавалась осмисленню i розчленуванню, як прокляття. Зустрiвшись поглядом з iноплемiнцем, дикун не може вiдбитися вiд почуття, що його хтось переслiдує. Те саме приблизно було й тут. Але воно гiпнотизувало мiльйони, i не було iдола, в молитвi до якого скрiплювалися б сили душi. Вранцi я не пiшов до каменоломнi. Левадиха раз по раз виходила до ворiт, запитуючи, що чувати в селi. До ладу нiхто нiчого не знав. То на одному, то на iншому кутку валували собаки, гавкiт поволi пересувався у наш кiнець. Я сподiвався, що до гостей всi пiдготувалися. I возiв, як на таке село, справдi назбирали мало. До пiвтора десятка. Зерно годилося хiба коням на фураж. Зате гнали худобу, везли сiно i конфiсковану упряж. Робилося це з азiатсько-слов'янською богобоязливiстю, методично, з вiрою у святу неминучiсть подiбних актiв. На обличчях реквiзиторiв була така невиннiсть, що воiстину про них сказано: I селища, котрi найближче, ми Даниною обкладем: оддадуть Вони нам грошi i добро I годувать нас будуть не iз волi. Здебiльшого постраждали незаможники, якi вирiшили не ховати зерно, мовляв, не загребуть же останньоï пучки з комори. Татаринова Параска бiгла за обозом, заломивши руки, i страшно роззявленим ротом вигукувала: Най вас наглий шляк трафить, грабiжники! Най вам печiнки повипадають! А щоб ви своï поганськi нутрощi повиригували! Вона обводила лисi гори диким поглядом, щось шепочучи, наче пробуючи на смак прокльони, i знову голосила: Та вже й землю заберiте, турки-монголи! Най буде, як при панщинi. На дiдька менi земля, коли все, що вона дає, забира-а-а-аєте! Робiть панщину, кольки б вас скололи. Який я маю зиск iз землi? Який?! I знову губи ïï знесилено затремтiли, тiло пiдломлювалося, як цiп, здавалося, Параска зараз упаде i бiльше не зведеться. Але де та сила видобувалась з неï! Що з того, що поле вважається нашим? питала вона, похнюпившись, тихо й жалiбно. Щороку пiдчищають як не однi, то другi, то третi. Що з того, людо-о-оньки-и! Гонiть на панщину. Не хочу поля, могили моєï тяжкоï. Наказ, матiнко, наказ, на ходу кидав якийсь м'якосердий вояк. Держава, матiнко, держава погибає. А щоб вона вам колом iз грiшного мiсця вилiзла! накинулась Параска мов ужалена. Валка перекотилась на наш кут. Левадиха спровадила мене в городи. Узрять хлопа на оборi, то почнуть шукати. Iди, iди собi кудись. Чужим i недобрим був ïï голос, а з лиця страх зiгнав останнi краплини кровi. Я рушив вiдталою стежкою до Днiстра, несучи наопашки шинелю. Чоботи облипли землею. Я зупинився у ваганнi, думаючи, чи не пiти менi до бункера. Та раптом на Загатиному подвiр'ï гримнув пострiл, щось заянчало. Через мить, волочачи заднi ноги i швидко, п'яно перебираючи переднiми, городом заколував ясно-гнiдий Загатин Лиско. Роздираючи живiт об штурпаки гостро зжатого соняшника, пес проскочив мимо мене i бахнувся в рiку. По водi пiшли кола, захитали бистрину, зсунули струмiнь у бiк протилежного берега. Та плесо знову вирiвнялось i лагiдно всмiхнулося небесам. У життi хвиля добiгає до окраïн, накопичуючи в своïх горбах злобу i жорстокiсть. Тому-то на окраïнах бiльше гризнi, боротьби i бiльше зрушень, якi сприяють народженню хвилi протидiï. Лиско виринув. Шалено працюючи лапами i прищуливши вуха, вiн пустився було до берега. Але тут була людина. Вiн коротко бликнув на мене запотiлими очима, i його покинули останнi сили, немов раднiше було йому прийняти смерть, нiж служити злим людям. Насунулась крижина. Легко торкнувшись собачоï голови, пiдiм'яла ïï пiд своє холодне тiло. Я повернув до Загатиного тину. На оборi стояв гамiр, його покривав пронизливий Калинин вереск, нiби ïï рiзали. У мене вiд цього крику одбирало руки i ноги. Низькорослий бородатий чоловiчок в австрiйськiй шинелi заломив Калинi назад руки i тримав ïï посеред обори, абсолютно не звертаючи уваги на те, що дiється навколо. Калина пручала його широким жiночим задом, фацакала ногами i репетувала на весь кут. На розi хати стояв, зiпершись на стiну. Загата i байдуже дивився, як виносять мiшки iз збiжжям. Я пiдступив до бородача. Мiж його пересохлими губами запеклася зла посмiшка. Вiдпусти жiнку, сказав я. З Калининого рота текла густа бiла пiна. Не ламай же ти ïй рук, ради бога, повторив я. Таже... б'ється, оскалився бородатий. Вiдпусти. Вiн озвiрiло зиркнув на мене майже такими ж безтямними, як у Калини, очима. На, жбурнув ïï на мене. Сам тримай. Щоб не казав, що я кат. Нервова напруга передається. I Калина, i бородатий були близькi до запаморочення, i всi ïх душевнi й фiзичнi сили зосередилися навколо двох очевидних фактiв: Забирають зерно! Ми не маємо права забирати! У нестямi Калина вхопилась за вилоги моєï шинелi i з божевiльною цупкiстю стала мене термосити. А бачиш! зловтiшне скривився бородатий. Бачу. Я одiрвав Калининi руки i рвонувся до нього. У моïй головi машинально спрацював присипаний смiттям часу досвiд: через отаких свиней найбiльше бiди, бо, незважаючи на свою причетнiсть до бруду, вони ще заграють з сумлiнням i намагаються виправдатися. Навперейми менi кинувся Федiр. Узявши мене в залiзнi обiйми i пiднявши над землею, вiн спокiйно заглянув у вiчi. Ти що, Повсюдо! Не дурiй, не пора. Опустивши мене, вiн потягнув за рукав за собою. 3 бабами бабам i дертись. А ти не лiзь. Не час. Давай лiпше заспiваємо. I вiн заспiвав тонким, десь перетятим у дорозi на волю голосом. Я з ненавистю глянув у його коричневi очi, та вiн уже витав у сонячному пiднебессi: Ой, поïхав за снопами, за снопами, Сидить дiвка пiд копами, пiд копами. Я на неï задивився, задивився, Полудрабок уломився, уломився. Один з реквiзиторiв, спiткнувшись, упустив з рук гичку. Мiшок, упавши, роздерся, зацiдив струменем золотоï пшеницi. Солдат дiстав з-за халяви вишиваний кисет. Вуйку Онуфрiю! вищирив вiн товстi рожевi губи. А ходiм до бiса з цiєï... з цiєï хати. Бородатий сконфужено глипнув на купку текучого зерна, на Загату, на мене, на стрiху, затикану гронами червоноï калини, i махнув рукою. А я що? Я теє... Як скажеш, ти по чину вищий. Загата запер за ними ворота i, перевiсившись через них, проводжаючи незрячим поглядом, в'яло продовжував: Ой, не жаль би менi воза, менi воза, Коли б дiвка була гожа, була гожа! А то руда та погана, та погана, Ой, та й воза поламала, поламала. На нього зглядалися з усього кута, конi стригли вухами i мордами вивертали дишла. Я ту пiсню чув сотнi раз, але ще нiколи не було в нiй стiльки пекучого жалю, стiльки суму i докору, якоïсь могильноï туги, що плила широко, як рiка на передвесiннi, здатна потопити i спустошити великi простори. За реквiзиторами рушило все живе. В Ревеки забрали сплетенi вогнисто-золотi качани кукурудзи, яка береглась на насiння. Ревека йшла за возом, обхопивши долонями голову. Валка витягувалася з села Люди проводжали мовчки, лиш старий Западня воркотiв без угаву, вп'явшись у рукав сивоусого пiдтоптаного стрiльця. Скажiть менi, панунцю, Христа ради: що маю робити? Пане, ну пане! Та скажiть.. Забрались-те сiнце, бо там далi в стiжку, кукурудзиннячко. Я вмисне добув снiпки пiд верх, бо корова має на днях розтелюватися. Що я маю тепер робити? Ну, скажiть, пане, красти? Пане, красти? I-i-i-i крадiть! огризнувся стрiлець, якому увiрвався терпець. Красти, пане? здивовано перепитав старий. Але ж я нiколи... Одчепись, дiду, i-iii масти собi голову. Значить, красти! повторив Западня, i його обличчя стало таким зосередженим, нiби вiн вiдкрив для себе i для своïх нащадкiв на багато десятилiть наперед найбiльшу в свiтi iстину i за всяку цiну намагався ïï запам'ятати. Стрiлець похмуро зиркнув на нього i одвернувся. Мабуть, йому показалось, що Западня божеволiє. Повертайтесь, добродiю, прошу вас, сказав вiн плаксиво i оперiщив коня батогом. Коли обоз вигнувся на Залiський тракт, почалися зойки i голосiння. Люди довго дивилися вслiд темнiючiй вужiвцi возiв, а назад поверталися мовчки, немов поворогували мiж собою або було ïм до прикростi соромно. Було в цьому щось непевне, пiчнявiюче, зловiсне. Я бродив понад Днiстром до пiзнього вечора. Вiтер рябив зеленувату воду на крижаному вiку, за островами погуркував далеким боєм скрухлiлий лiд, а навколо островiв тонкою волосiнню путалась пiна. Усе було випадкове, жодного натяку на гармонiю З очей не сходив Загата. Вiн весь час iшов поперед мене, похитуючись i безвiльно баламбаючи довгими руками. Десь збоку примарою тинялась Калина iз зцiпленим ненавистю обличчям, а далi Гривастюк. Вiйта я бачив, коли виходили з села. Вiн запитливо глянув на мене, мовляв: Ну, як усе гаразд? а я опустив очi. Потiм, коли я пiдняв ïх, Гривастюк дивився на мене з неприхованим презирством. Iванчук, жестикулюючи, щось йому палко доповiдав. Я згадав, що цей бридкий тип вештався мiж реквiзиторами на нашому кутi й мiг бачити сутичку з бородатим йолопом. Коли в природi все здається випадковим, то це, очевидно, передвiстя змiн. Це найсумнiша i найнебезпечнiша пора. Коли починає лiтати бабине лiто, часом зацвiтають черешнi. А потiм ця невинна надiя припадає снiгом. У Левадихи сидiла Марина. Дякую, Прокопе, мовила вона, обводячи мене тоскними очима, якi в неï, як i в багатьох iз нас, не в злагодi з виразом обличчя. Левадиха вдоволено заплямкала. Ще крапелька ï я зiпсував би ïй настрiй, та в сiнях загупали чоботи, i на порозi появився Iлля Гордiй. Слова, готовi зiрватися з уст, як роздрочений пес iз припону, забралися в лiгво. Iлля пiдозрiло покосився на Марину. Вона схопилась, пружинячи на ногах, пересiкла хату i вже в дверях звернулась до Левадихи: Бiжу, бо дiти голоднi. То завтра передам. Сама занесла б, але далеко ноги бити болотами. Я на вогник, невпевнено почав Iлля, спантеличений нехитрою Марининою викруткою. Як вам сподобалося? Я думаю, що якби попросили людей: Скрута, допоможiть, дали б хто скiльки може. Що, не так, Повсюдо? Збiгла-зашкварчала юшка в печi. Ой, трясця б на тебе! пiдскочила Левадиха. А в нас помилувалися голими стiнами, сказала вона, розганяючи долонею клуби пари, та й з тим назад. Iлля згiдливо кивнув, хоч на лицi було: Бреши, бреши, i всiм тiлом повернувся до мене. Вважай, що сiяти не буде чим. Я не вiдповiв. Можна нам на чотири ока? спитав Iлля трохи згодом. Ми перебралися до свiтлицi, я запалив лампу. М'яко стуленi Гордiєвi губи лiниво посiпувалися, йому явно не з руки було починати бесiду. Клопiт у мене. Прокопе, нарештi видавив вiн. Пам'ятаєш: ми кланялися цiсаревi пiсля пиятики, спали в мене? Тодi я згубив членський квиток. Може, ти пiдiбрав i забув вiддати? Вiн на секунду почервонiв i зiтхнув, наче виконав тяжкий обов'язок. Покрутивши головою i усмiхнувшись, показав на жолудi в решетi, якi Левадиха сушила чорт зна з якою метою. Приповiдку про жолудi перехопив. Цiкаву для наших днiв. Так от, хтось-то позаздрив жолудям, що добре життя мають: на висотi, пiд гонцем, на свiжому повiтрi. Почув це жолудь i вiдказує: Ой, не заздрiть. Увiйдiть лишень в моє становище: не знаю, яким вiтром зiб'є, куди занесе i яка свиня з'ïсть... Ну, як? Десь уже чув. А цього не мiг чути. Якось приходжу додому i кажу своïй старiй: Мамо, вступив у пепееси18. Для жарту, звичайно. Вона скривилась, сплюнула, вiдвернулась. Думаю, вже й матiнка несогiрше розбирається в партiях. Але питаю: Чого плюєшся? Ой сину, сину, хитає вона зажурено головою, ще бiльше насторожуючи мене. Як ти мене мучиш! Позавчора ти ступив у коров'ячий ланяк ледве вiдтерла штани i чоботи, а вчора тебе в псятину впхало! Чи ти не можеш обережнiше ходити? Дивись пiд ноги, ти не маленький... 18 Польська партiя соцiалiстiв. Нiчим не допоможу, Iльку, сказав я. Не надибав твоєï книжечки. Це чимось загрожує? Виженуть з радикалiв? Та маю двi догани. Тепер виженуть. Правда, що бiда сама не ходить. Обчистили комору й коша з партiï дадуть. Розумiєш, поза партiями бути неспiдручно. Напевне не можеш знати, з ким лiпше матися, але на неполiтичних балабухiв завжди кивали як на придуркiв. Iлля скрутив цигарку. Якби знаття, я б з гонором подався до iншоï партiï. Тi, кого вже десь вiдшили, не заслуговують нiде довiр'я. Не признавайся, що згубив. Мислилось. Але Лобода галить: принеси, аби наклеïти значок. Завтра почнеться заваруха, а за один вечiр не перекинешся до iнших, бо не для моєï пам'ятi завчити програму. Виходить, дiло повертається клином. Угу, гiрко i весело засмiявся Iлля, але тут же посерйознiв: Тiльки, Повсюдо, нiкому нi слова. Чуєш? Я тобi вiдкрив душу як фронтовому товаришевi: ми ж обидва були на iталiйському, хоч не в одному полку. От чорт, як згадаю ту катавасiю, мороз iде поза шкiрою. Було що пережити. Часом ляжеш спати перед очi лiзуть гори трупiв. Не вiйна то була! Колись одним вухом чув, що в океанi є такi потоки: один теплий, другий холодний. Де вони сходяться, там нiщо живе не витримує, осiдає земля, вiчнi громи i блискавки, а хвилi пересуваються з краю до краю величиною з Говерлу. Так армiями пересувало i нищило людей. Будь спокiйний, запевнив я. Могила. Iлля вирячив очi, та згадав, з чого зайшла мова i пiдхопив: Могила, Прокопе. Не видай. У тебе не знайдеться випити? Нема, розвiв я руками. Отже, дадуть пiд зад? Iлля безпорадно стиснув плечима i сплюнув. Вiн ще посидiв трохи i попрощався. Я провiв його пiд чорне, непевне пiднебiння ночi. Я не мiг з ним говорити про вiйну. Усi, хто ïï пережив, кому випадок подарував життя, як на мене, повиннi твердо усвiдомити, що просто iснувати ïм замовлено самою природою Вони не мають права губитися в юрбi. Вони мусять щось робити для життя Тим часом Iлля, втративши якусь книжечку, втратив своє обличчя. Я пiдняв своï покалiченi камiнням руки. Пальцi майже не розгинаються, i руки схожi на два знаки запитання. Я дивився на них i думав, що мене вже тривалий час пiдточує якийсь сумнiв. Лемiшку будеш ïсти? запитала Левадиха з-за дверей. Одну ложку, озвався я Думки сколихнулись, заметушились, але попереднiй стрiй ïх уже не вiдновився. Iде голод, видзвонювали краплини талого снiгу пiд стрiлою. Спав у замку. Миколи не було. Перед сном я прочитав у томику Гюго про компрачикосiв. Досвiта мене розбудила, пошкрябавши шибку, потурбована вiтром ялиця. За вiкном косими смугами топився небокрай. Нiч плазом вiдступала в лiси i яруги. Але й тут ïï настигне день. Нiщо йому не перешкодить, нiяка сила не зупинить. Можливо, десь i в глибинах нашого буття визрiває свiтанок, одвойовуючи в темряви позицiï i плацдарми. Я поголився, з'ïв хлiба з солониною, усе позамикав. Надворi посипав рясний, пухнастий, схожий на гусiнь снiжок Падаючи, вiн так само, як гусiнь, ворушився на землi, пiдламував пiд себе колючки i розпластувався. У каменоломнi я змастив олiєю свердло, витер вiд болота держак молота i майзель, повiдкидав з-пiд нiг камiнцi. Вiдтак сiв навпочiпки над урвищем. У долинi, подiбний до мурахи, настоячи посувався маленький чоловiчок. Покружлявши навколо бункера, вiн довго стояв, пiднявши до чола руку: озирав погаратанi мною скелi й стоси. Я заховався мiж стоси, щоб Гривастюк не мiг бачити мене Снiг пiшов густiше. Слизькою стежкою вiйт добиратиметься сюди добру годину. Що за лихо привело його? Я вертiв дiри. Корба тихо поскрипувала, свердло почало бити в один бiк. З'ïвся трибок. Я пiдiгнав мутру. Крутити стало важче, але свердло пiшло рiвнiше. Менi його акурат вистачить. А коли сьогоднi домовитися з Гривастюком? Цей заверниголова може побоятися. Скажу, що бункер менi на завадi, а майданчик дуже привабливий при шляху, рiвний, головне, що камiння не треба буде возити. Усе начебто логiчно i переконливо. Гривастюк був зодягнений у новий сардак i чорну, поспiль вкриту краплинами талого снiгу шапку. Вiн зупинився якраз у тому мiсцi, звiдки я спостерiгав за ним. Вiддихавшись, рушив понад проваллям до мене. Гай-гай! Та ви творите чудеса. Зопалу, пане Гривастюк. Допався, як бездомне котя до затiрки. Вiйт з солiднiстю походжав мiж стосами, доторкався до брил, довго й замислено оцiнював борлак скелi. До спiлки не пристають, пане Повсюдо? Кому охота морочитися в цей непевний час? Один наживаю мозолi. Губи його заходили, нiби ïх сiпали невидимими поводами. Не шкодуйте. Поступаєте правильно, слово даю А працюєте куди твоє дiло! Це означає, що натогiд восени новосiлля? А це що за бомбомет? Дрiльборер, назвав я свердло по-нiмецьки. Зразок вiдомий, Молотковський лиш побiльшив. Дивiться. Я налiг плечем на педаль i повiв корбою Сталевий стрижень ум'як у вапнякову плиту i занурився до опори. Гривастюк примружився. Вперше в життi я побачив одверту гримасу: мене не тiшить людська удача. Так-так, буркнув вiн, i щоки його запалали, як пампушки на сковородi. Але я гнiваюся на вас, пане Повсюдо. Що замовив роботу соцiалiстовi? Але ж вiн найкращий коваль. Ви перебiльшуєте щодо здiбностей Молотковського, сказав Гривастюк, озираючись навколо Соцiалiст?.. Менше з тим. Справа, власне, в тому, що ви не господар свого слова Чекаю вас багато недiль пiдряд, виглядаю. Якщо вже обiцяти, то, по-моєму... Вибачте, пане Гривастюк. Оцi штабелi мене з нiг валили. Мусив вiдпочити. Я запрошував не до лопати, Прокопе. Повеселились би i так далi... Компанiя збирається завсiди вишукана. Тамтоï недiлi, примiром, гостював колишнiй ваш вихователь Мефодiй Гiрчак... Вiн умовк, чекаючи, що я скажу. Гiрчак? Ми з ним познайомилися через Володимира Майдана, секретаря повiтового комiсара. Гiрчак i Володимира вчив, склав йому протекцiю в Кракiвському унiверситетi. Хоч вiн був єдиним украïнцем серед професорiв гiмназiï, зате людина впливова. Я люблю гарне товариство. А ти птиця! подумав я, водночас щиро жалiючи, що втратив нагоду зустрiтися з Гiрчаком. Загалом важко собi простити, сказав я. Але, ïй-бо, з лiжка не зводився. Чекаю вас цiєï недiлi, що прийде. А помимо того, Гривастюк дiстав з-пiд поли папку i вiдкрив на потрiбнiй сторiнцi, розпишiться в отриманнi документiв. Нинi дiлочинство комар носа не пiдточить. Хвалю: менше свавiлля. Так. А як же з грунтом, пане добродiю? Згорнувши папку, вiн очiкувально затримав м'ясисту долоню з короткими грубими пальцями на обкладинцi. Ще подумаю, сказав я несподiвано для себе. Нi, я для полiтики не годжуся. Я розмовляю з людьми занадто прямолiнiйно, готовими оцiнками, не даючи ïм можливостi побачити речi в розвитку. Тим самим я позбавляю себе можливостi створювати ситуацiю для нападу чи вiдступу. Гривастюк повернувся обличчям до рiки, як полководець, викинув уперед руку: Вибирайте. На хазяйське око, то далеко й шукати не треба. Ось тут, пiд горою, вiдступивши вiд отих акацiй, з богом починайте. У мене аж у п'ятах похололо. Обiйдеться без транспорту, рiвно, городець викрається, рiчка, пасовисько, помешкання при гостинцi. Для майстровоï людини все це, знаєте, велика зручнiсть. Якщо ви не надумали далi навчатися. Пiзно, пане Гривастюк. Ви справдi радите слушно. Мiж iншим, я нiчого не втрачаю завдяки своïй прямолiнiйностi. Дiалектика речей, якщо тримати долоню на ïï пульсi, не зраджує. До речi, додав я, не раз уже зупиняю погляд на цьому клинi. Мене лише стримує ота брила, бункер... Гейби тiснувато через неï, погодився Гривастюк, але одразу ж просiяв: А ви ïï пiд стiжок, чи що? Зрештою, нехай собi сидить десь у кiнцi городу пiд лопухами. Гривастюк пiшов вiд мене божественно-замислений, у прекрасному настроï. Коли вiн сховався за пагорком при цвинтарi, вiн сходив до села мурованкою, я не втерпiв i пiдкотив до шкарпу чималий кругляк. Увалень, важко вiдштовхнувшись од землi, полетiв низькою дугою, вдарився i розбiгся градом. Я розчаровано дивився вниз. Жоден камiнець не досяг дна, Я постановив собi пiти до Гривастюка в гостi. Левадихи не було дома. На столi я застав листа вiд Покутського i листiвку iз зображенням Львiвськоï ратушi. Любий хлопчику, писав Покутський. Не знаю, чи доживу до твого одвiту. У нас у мiстi страх що твориться. Голод. Роботи нема. Сотнi львiв'ян щодня переселяються на Личакiвку, попи не встигають проспiвати вiчная пам'ять. Софiя моя лежить опухла, я ледве глипаю. Кiлька рядкiв закреслено. Помагай тобi боже. Нiкуди не рипайся, бо й далi небезпечно, та ще появилося бандитство. Сиди в селi, раджу тобi як рiдний батько. Думаю, нiхто до тебе не вчепиться, там на це повиннi легше дивитися. На цьому не згадуй лихом. Дня 7 грудня 1918 року. Я лiг на ослонi. Дрiбно, жалiбно дзеленчало пiд вiтром вiкно. Безталанний Покутський! Можна сконати лишень вiд того, що попри будинок щодня тягнуться вози з мерцями. Забере скрута зi свiту. Такi люди пропадають!.. У мене почалася гарячка. Я провалявся три доби в лiжку i нi на хвилину не переставав думати про Покутського. Це був єдиний чоловiк, який мiг менi простити найтяжчу помилку. Я не раз приходив до нього в такi хвилини, коли його з усiх бокiв цькувала бiда, але й тодi вiн радий був зустрiчi i все вiдкладав, щоб допомогти менi. Мене пiдняла проста думка: поïхати до них. Адже не за горами. Поïхати, одвезти продуктiв. Опрiч того, спроваджу своє слюсарське начиння i взагалi не завадить вiдпочити, бо, чого доброго, справлю новосiлля на цвинтарi. Я згадав про листiвку. Захотiлося глянути бодай краєчком ока. Термiново просимо сповiстити, чи проживає в Колобродах родина Дмитра Повсюди, який є року народження 1864, син Пантелея. Розшукує... Цiкаво, скiльки разiв перечитав цi слова Гривастюк, якому адресована листiвка? Особливо останнi: Радник державного секретаря? Я придивився до залiського штемпеля: листiвка надiйшла сьогоднi. Дарма, що був злодiй, аби тепер козак, сказав я про себе. Але до Львова все-таки поïду. Микола чистив револьвер. Пiдкинеш завтра до Залiсся? спитав я, дивлячись на револьвер i вiдчуваючи шум у вухах. Дай подумати.Микола машинально погладив лисину. Завтра? А що сталося? Цi дурнi запитання менi надоïли. Що сталося, Що скоïлося, що трапилося?.. Виïжджаю до Львова, бо вiд злидоти вмирає мiй майстер Покутський. Ти вже носив би бергмана чи вiнкерса. Микола взяв iз пушки цигарку. Дай-но вогню. Солодко склепивши повiки, вiн глибоко затягся, потiм очiкувально втупився в мене очима. Сiдай, Прокопику. У державному об'явився мiй родич, повiдомив я. Завадович? Атож. I що? Нiчого. Ти донинi не знав? Цим можна скористуватися? спитав я. Микола мовчки витирав клоччям руки, нiби й не чув. У його очах скакали блищики. Наскiльки менi вiдомо, сказав я, Йосипа вбили в Краковi в чотирнадцятому. Вiн злигався з бандитами. Я розшукав у Львовi його товариша, той клявся на чому свiт. Демагогiя. Звiдки Микола все знає? Пригадуєш, як вiн приïжджав? Я заходив по кiмнатi. Мама розчиняла на хлiб, пекла пампушки, батько дiставав з пiдвiконня бутель вишняку... Яким Йосип тобi здавався у тi роки? Було щось... Щось священицьке. Батько нiколи не вiдмовляв йому, коли вiн просив грошей. Родина! Микола перебрався на канапу. Як-не-як братiв син, додав вiн, запускаючи пальцi в бороду. Вважаєш, що коли буде потрiбно, можна просити заступництва? Прокопику, розсердився Микола. Якщо ти не можеш полагодитися з сумлiнням, то... Вiн повернув до вiкна голову.То не питай, бо гiрше ж для тебе. Крiм того... Крiм того, в двадцять чотири роки вже дещо треба розумiти i бачити. Миколинi губи нервово сiпнулись. але подивився вiн на мене спiвчутливо. Якщо на те пiшло, ти й так за стiною. Чого забiгав? Гривастюк... почав було я, проте вирiшив не розповiдати. Що Гривастюк? Нiчого. Кажеш менi двадцять чотири роки? Я не збагну, чого ти хочеш. Жалить, Миколо, жалить ­едзь життя. Микола поплескав потилицю, суворим поглядом змiряв прямокутник вiкна. Звертати на вiк нема чого, сказав я. Нинi долю планети вирiшують безмiзклi дiди. Ти твердо надумав ïхати? Вiдвезу продуктiв, бо на поштi, сам знаєш, розкрадуть. I треба привезти своï речi. Чекай мене десь перед третiми пiвнями. VI Надiя була, що iз Залiсся до Вигнанки дiстануся поштовою таратайкою, а там, можливо, щось зустрiнеться на Львiв. Але пошту вiдправляли раз на тиждень, i на два наступнi рейси мiсця замовили сiчовi чини. Турку! шкiрився Микола. Здай мiшок експедиторовi i не мороч собi, голови. Я ковтав переддорожню нудоту, вагався. Тодi з-помiж личакiвських гробiвцiв випливав худий, згорблений Покутський, дивився на мене понуро й тупо, нiби вже не володiв словами. Я згадав, як Покутський одного разу повернувся вiд iнженера роздратований i похилив над моïм верстатом голову. Люди добрi, сказав вiн пригнiчено, але страх спонукує ïх гризтися, мов псiв. Восени шiстнадцятого року я переповiв цi слова Крафтовi. Ми пiвтори доби лежали в болотi пiд вогнем, а коли канонада припинилась, хтось нас утiшив, що розбомбили кухню. Минула ще одна нiч. Досвiта ми побачили у вибалку синi димочки над котлами сусiднього полку. Рушили туди диким стадом. Надбiг сонний офiцер, черговий на кухнi, почав стрiляти. Його мовчки, мов бадилинку, затоптали в багнюку i поруч порозсiдалися ïсти кашу. Гони додому, розсердився я на Миколу. Не збивай з пантелику, бо й так не тямиш, на яку ступити. Микола поправив, оздобленi мiдними бляшками кантарки на рисаках, пiдтягнув пiдпруги. Сiдай! Конi рушили чвалом. Микола зiгнутою пружиною перемахнув у залубнi. Я ледве встиг стрибнути за ним. З Вигнанки до Львова, здається, ходить дрезина. В усякому разi до Тернополя бiгає. Якщо тобi пощастить, Микола занурив руку пiд кожуха, передаси у Тернополi оцей пакунок. Будь спокiйний, це не мiна. Передам. Вiтер забивав менi дух. Кость Грушевич, Микола повернувся до мене боком, щоб я мiг лiпше чути, людина гостинна i покладиста. Можеш там навiть переночувати, як буде потреба. Вiн лiкар. Йому завжди таланило, а от з жiнкою сконфузився. Зрадила, покинувши з донькою. Виховав ïï, я сказав би, спартанкою. Трохи хлопчакувата. Микола закинув назад голову i дзвiнко розсмiявся. Зрештою, вона тебе познайомить з собою. Колись вона мене примусила признатися в усiх грiхах, а вiдтак процвiрiнькала, що в кожному ïй хочеться вiдкрити заснiченого Прометея. А що тут смiшного? запитав я, беручи вiжки i стримуючи коней, якi закидали нас снiгом. Вона не знає людей, Прокопику. I Гiрчак вистежував Прометеïв, i не все йому вдавалося. Ну, Гiрчак бачив нас наскрiзь. Та й не готував до самозамилування. Нас з тобою випросили iз гiмназiï, але ми манiяками не стали. А ця дiвиця вчує твiй пiвнячий тенорок i буде пророкувати гори небеснi. Гiрчак бив по нашому тiм'ï не своïми мозолями. Iнколи починаєш сперечатися тiльки тому, що хтось уголос висловить те, що ти сам думав. Нi, Прокопику. Вiн якраз не проповiдував. Вiн з'ясовував. Кожному було дозволено сприймати Гiрчака так, як вiн для того придавався. I отримувати в його науцi власне обличчя, i вибирати з показаних ним турбот найближчий клопiт. Я на його мiсцi вчив би одноï турботи. Хiба вiн старався розворогувати? Вiн просто розумiв, що нас повисиджували в рiзних гнiздах i що ми рано чи пiзно повернемось до них. Гiрчак фiлософ. Вiн не намагався заплювати протирiччя, як фарисеï. Пам'ятаєш, ми колись говорили, що й бiблiя спершу була цiкавим збiрником досвiду, але коли людей зрiвняли в нерiвностi, . бiблiю перестали поповнювати iсторiєю, вона стала вмiстилищем безглуздя. Отже, не маєш причини гострити ножi проти Гiрчака. Я б i не гострив, якби ти не вдарився в софiстику. Микола образився. Так воно буває: щось збiгається з далеких закутин пережитого на стежинку, котра веде до ясностi, та варто ляпнути дурницю i все щезає, мов марево. Зараз у Миколи, мабуть, таке вiдчуття, що хвилину тому за нього говорив хтось чужий. Вiн бiльше до. цього не повернеться, i натрапить на його думку хтось через десять, а може, й сто рокiв. Без привселюдноï смiливостi помислiв пропадає багато цiнностей, бо людинi завжди хочеться заглянути в завтрашнiй день. Про це свiдчать i переданi нам, епохами безперервних руйнацiй пам'ятники старовини, якi десять поколiнь дивують, i тiльки одинадцяте знаходить у собi мужнiсть визнали, що цi пам'ятники створили не пустi люди. Ми в'ïхали у скований морозом лункий Чорнiвський лiс, здавна знаменитий ватагами розбiйникiв. У снiгу рипiли сани, снiг капустяним листом похрускував пiд копитами. Обабiч шляху незворушно стояли височеннi дуби, помiж ними чахнули стрункi срiблястi граби. Схоже було, що столiтнi велетнi схопили тендiтних колег попiд боки i тримають у нерiшучостi, не знаючи, як iз. ними обiйтися. Хто вмiє хвилюватися, вдивляючись у людськi обличчя, той, очевидно, схвилювався б i в присутностi цих застиглих у холодi землi знакiв трагiзму. Микола розслаблено вихляв у такт кiнськiй ступi, поки не заплющив очi. В невиннiй позi, з легко притуленою до плеча головою, вiн виглядав беззахисним. Та тiльки б натяк на небезпеку! Вiн зорiєнтувався б, як випущена з торби черепаха. Нехай спить. Дай боже всiм так економно жити. Я впоров дурницю, так грубо обiрвавши його... Лiс. Через десятирiччя од нього залишаться сумнi клаптi, де й заєць не наважиться присiсти. Гельвецiй мав рацiю. До Австрiï таки дiйшло промiння пiвнiчних свiтанкiв, i Габсбурги здобули любов пiдданцiв та щедро скропили ïх чоло росою iстини. Чого заслуговує, наприклад, недавня реквiзицiя! А що буде згодом? В уявi набудуємо казкових замкiв i повiримо. Що, навколо купаються в розкошах. Полiтики, коли всюди злидота, мають необмеженi можливостi задурювати люд подачками. Я офортечуся на австрiйському бункерi, а якийсь коростяний дiяч з якогось центросоюзу звелить: поклонись менi, чоловiче, я ж для тебе старався. Угорi плило важке, захмарене небо. Серед поля десь мете вiхола, а тут лиш зрiдка зiрветься од власноï ваги сирий снiговий леп, прошурхотить мiж гiллям пiдстреленим птахом, i знову тиша. Вона нас супроводжуватиме всю нiч, i тiльки назавтра надвечiр покажеться Вигнанка. Дорога надокучає, особливо взимку. Я, правда, давно вже чекав на таку вилазку. Та ось залишив за плечима Залiсся, i стало сумно. Видно, я вже вирiс з того вiку, коли ходиш, не оглядаючись назад. Почався такий перiод, що вiдiйдеш од домiвки i стаєш тiльки якоюсь частинкою самого себе, нiби прищепою на стовбурi долi. Кiнний роз'ïзд спинив нас за лiсом, бiля висiлка. Хлопцi розгорланились, як за воєнного часу. До Миколи причепився хорунжий iз свiжими вiдзнаками на потертiй росiйськiй шинелi, у плюшевiй мазепинцi на кролячiй пiдкладцi. Так би мовити, цяця на пiдносi, бо коли загал умиває руки вiд сумнiвноï полiтики, влада потрапляє до людей сумнiвних чеснот. Я мав ще одну нагоду нагадати собi Гельвецiя, його вислiв, що в кожноï нацiï є моменти, коли слово обачний стає синонiмом пiдлого. Тiльки-но хоруяжий почав розпрягати Миколиного коня, я вигукнув прiзвище Повсюди-Завадовича. I скороспечений ватаг став вибачатися за iнструкцiю вищих чинiв у разi потреби конфiскувати в селян стройових коней.. Сухо покашлюючи, вiн вiдступив до колег, i один з верхiвцiв, спiшившись, пiдсадив його в сiдло. Бояться, одначе, посмiхнувся я. Микола окинув мене стурбовано-неуважним поглядом i повернув обличчя до стрiльцiв. Сидить мов баба, додав я. Таким кавалеристам не настачиш коней. Микола смикнув вiжки. На висiлку ми зупинилися перепочити. Микола попiдвiшував коням торбинки з вiвсом, i ми зайшли до хати. Огрядна, мов писанка, молодиця почастувала нас мамалигою з кислим молоком. Ой, бiда-бiда одинокiй жiнцi, торохтiла вона, поки ми ïли. Як не порожнем ïй, то попитом. Доля, як у тiй пiснi спiвається: Зеленая та лiщинонько, гей, чом без сонечка зiв'яла? Вона сипала дрiбною скоромовкою, перескакуючи з одного, на iнше, i в кожнiй фразi було щось про втраток i згубу, нiби на цю оселю замiрялися всi лиха. Отам, показала вона на пiвнiч, не думали, маємо чи не маємо, та й накинули на повiт ще цiлий мiльйон податку. А. на ваш повiт, соколики, так само мiльйон накинули? Два, сказав Микола. Ой боженьку-боже, аж два! Горенько наше, та як ми жити. будемо? Дивiться лишень на мене: поверне подорожнiй стiжки трусить, стрiлець зазiхає на жiночий гонор, держава на останнє в коморi. Плач i тужи сиротиною, згубною-недорiкою . найденому свiтi. То куди, людоньки, добираєтесь? Знати, далека дорога перед вами? Ой нi-нi, не питаю, бо то погана прикмета. Тiльки зичу, аби щастило. Нехай не зле ведеться, нехай доля всмiхнеться! Початок ти зробив непоганий, сказав Микола, мабуть, думаючи про зустрiч iз стрiльцями. Звiвшись, подякував молодицi: Спасибi, госпосю, за снiданок. Такого доброго молочка давно не куштував. Кiнь розсипає обрiк, кивнув я на вiкно. Микола нехотя подався у двiр, за ним задрiботiла молодиця, улещена похвалою. О, молочко вiд нашоï корiвки, що медочок, витьохкувала вона.Повертатися будете, не минайте. Ласкаво запрошую. На хвильку затримавшись, я швидко перевзувся, бо в дорозi вже, було, не чув нiг од холоду. З хати понурим зором мене випровадив Микола-чудотворець. Я подумав, що все повинно б врештi змiнитися на лiпше. Щось мене пiдстiбнуло пильнiше придивитися до молодицi. I я зрозумiв, чого Микола зволiкає. У неï були тий, ласкавi, мудрi очi iз чистим лагiдним полиском i солодким теплом у зiницях, немов там хлюпотiлися бездоннi, невичерпнi кринички любовi. Та й уста були просто чарiвнi, на зло моïй неуважностi. О, таке-таке, спiвали вони на прощання, вицiловуючи в пам'ятi найсоковитiшi слiвця. Вiд одного берега одстав, до другого не пристав, преш плуга, а заробляєш на сiль до оселедця, як кажеться, славнi бубни за горами, а прийдеш ближче собача шкура... Тож рада буду, заïжджайте, соколики. Пригощу, чим хата багата. Передихнете в супокоï, бо, дякувати богу, на воротах слава не висить. Не гордуйте ж, раптом посмiхнулась вона. Гордiсть виïжджа верхи, а повертається пiшки. Ну, та не берiте за зле, я до слова сказала. Неодмiнно поверну, пообiцяв Микола. Вiн, безумовно, дотримає обiцянки. I, думаю, з добрими намiрами. Зрештою, хiба вiн наïвся лотофазьких квiтiв 19? 19 Одною з дивних краïн, куди доля закидала гомерiвського Одiссея, була краïна лотофагiв. Покуштувавши вирощеного ними солодкого лотосу, пришелець тут же забував про свою батькiвщину, До побачення, госпосю! сказав i я. Нi з сього нi з того мене раптом охопили якiсь душевнi лiнощi. Вже б нiкуди й не ïхав i не добирався назад, а взяв би лопату в руки i розчищав снiги бiля повiтки. Чи це був осадок вiд негаданоï перемоги над хорунжим, чи тi клятi аналогiï, спалахуючи в мозку могильними вогниками, конче мусять озватися пiд серцем смоктливою нудьгою. Рушай уже, пiдштовхнув я Миколу. Налетiла метелиця. Хутiр заховався за бiлою безгляддю. Я настiльки гречкосiй, наскiльки ж i ремiсник, та чогось менi захотiлося бути зараз по той бiк снiгового замурку. I не тому, що попереду невiдомiсть. На фронтi ïï було до бiса, щоб призвичаïтись до становища краплини в морi. Просто манило щось нез'ясовне, якась предковiчна туга за загатою i запотiлим вiкном; вона все частiше падає на мене залiзнодзьобим яструбом, i боюся в цьому признаватись. Продери слiпи, лежню! розбудив мене Микола на Вигнанцi. До Тернополя стягують порожняк. Якщо впевнений, що не замерзнеш, то гайда. Я з машинiстом домовився. За щастя та горя кувалася доля, сказав я в манерi хутiрноï молодицi. Той машинiст не скине мене серед степiв? Свiй парубок. Але на станцiях на очi лiпше не показуватись. Пронизливо дув схiдняк. Я змостився пiд низьким бортом платформи, поклавши пiд бiк мiшок iз сухарями. Задзенькали тарелi, мене накрило стовпом задушливоï кiптяви. Я закутав колiна полами кожуха, вiдкотив комiр, терпляче очiкував ночi. Мене могли зсадити i з iм'ям Повсюди-Завадовича на устах, тому певнiше було нишком коценiти на платформi. Машинiст наддав швидкостi. Кiлометрiв за тридцять од Вигнанки пропустили ешелон з гарматами i покотили далi. Цю залiзницю збудували десь пiвсторiччя тому. В вропi тодi була вже досить густа сiтка колiй. А мине ще якась сотня лiт, i люди винайдуть придатнiшi засоби руху. Паровий котел зникне, як вавiлонська вежа, лиш десь через кiлька тисячолiть нащадки спохватяться, що й колись були несогiршi речi. Бо скiльки було тих веж! Тiльки розженеться розум думкою аж виявляється, що треба отруйних стрiл, таранiв, розривних куль, танкiв... Регулюючi чинники! Волею божою продиктованi оздоровлюючi моменти в життi людства. Тим часом iсторiя показує, що не можна спрямовувати сили народiв на розвиток одноï галузi це загрожує виснаженням i згубою. Вавiлонськi вежi це обелiски мiльйонам, якi подвигались i вмерли. Але ж, вiйни, вiйни... Бич прогресу... У таємницях чорнокнижникiв є способи впливу на неосудних. Iнки мали водоканалiзацiю. У гиптi завбачували погоду i користувалися гальванiзацiйними процесами. Золото мало загублену в вiках практичну цiннiсть... Те, що берегли, бо воно продовжувало людське життя, тепер його вкорочує. Вiйна доводить людськi зусилля до абсурду. До химерних перспектив можна додуматися, коли боïшся замерзнути. Та нi, все це менi наче снилося. Туманнiше чи виразнiше, але я вже мiркував про це. Воно має властивiсть находити на тебе час вiд часу, як той незмiнний сон, котрий окутує тебе, коли лягаєш з гадкою про втраченi лiта. Менi здається, що й на хуторi говiрливоï молодицi я був не один раз. А знаходяться дiячi, якi прирiвнюють вiйни до соцiальних революцiй. Розбери, на що сподiватися. Були революцiï, що переростали у вiйни. Кров текла рiками, а прогрес зводився до того, що винаходили наперсток на дiвочий палець. Уздовж залiзничного полотна виструнчився предковiчний лiс. I в ньому я колись блукав. Тодi так само падав снiг, я замерзав i з останнiх сил намагався закутатись звiрячою шкурою. Але тепер я мушу притримувати закляклою рукою мiшок iз сухарями для Покутського, а тодi Покутський мiг самостiйно роздобути собi свiжини. Моï ноги вкрилися снiгом. Щось давно поколює в плече. Одсунувшись, я намацав позад себе скульбачений дрiт, яким прикрiплювали гармати до платформи. Воюють, убивають, рiжуть. Забудь про спокiй. Iнакше станеш не тiльки дезертиром, а й злодiєм, якому свiт тяжко помститься. Запитають: Шукаєш затiнку?.. Тож будь до всього готовий. Будь, будь... Перепадом вистукують колеса. Гомонять: Що тебе чекає? Що чекає?.. I щось з ïхнього вистукування нiби пiдцьковувало: Сконаєш до часу. Як скотина. Як отемнений. Як сновида. Важко, важко викраяти нагоду для доброго дiла. Бодай для своєï дитини. А це ж нiкому не на шкоду. Не на шкоду Прокинувся я, увесь занесений шкарубким, утоптаним вiтром снiгом. Був ранок. Платформа спочивала в тупику. Я здаля обiйшов вокзал, де могли сидiти патрулi, й за першим перехожим рушив до мiста. Пiдслiпувато блимали вiконця пiдвальних квартир, i до пазухи просилося ïх вологе дрiмотне тепло. Старенький двоповерховий будиночок Грушевича до входу був сплющений вулицями, як нiс корабля. Менi вiдчинила русява пружна в ногах панна у квiтчастому фартусi. Обличчя ïï було густо поцятковане ластовинням, на щоках синiли, нiби напiчнявiлi, гiлочки прожилкiв. Кость Грушевич дома? Татка пiвгодини тому покликали до хворого, озвалась панна сипчастим, немов простудженим голосом. Прошу передати йому пакунок. Вона зиркнула на адресу, швидко перевела очi на мене. Ви з Буковини? 3 Галичини. Але ж заждiте! метнулась вона за мною до виходу. Куди ви мерщiй утiкати! Я думала, що це вiд нашого знайомого з Буковини, бо вiн мав передати татковi якiсь дефiцитнi лiки. Там ïх ухитряються спроваджувати через родичiв з Нiмеччини. Але до татка приходять не тiльки з Буковини, вона усмiхнулась. Прошу, зайдiть. Я й собi усмiхнувся: десь уже-чув цю на польсько-росiйський лад ультраукраïнську вимову. А! Панi в клаповухiй шапочцi на банкетi в Залiссi. Ходiмте до покою. Ви, мабуть, стомилися з дороги. Адже вам не спiшно? Так ще рано... Я змахнув шапкою снiг з чобiт i ступив у пiвтемний, сповнений лазаретних запахiв коридор. Я машинально встромив пальцi в чуприну. Дiвчина, не розумiючи, що мене вразило, звела брови. Як вас звати? спитав я. Христина. А я буду Прокопом. Iм'я старе i нецiкаве. Скидаючи кожух, я подумав, що так легко не знайомився з жодною дiвчиною, тим паче з такоï сiм'ï... у бiлих панчохах. Сiдайте, будь ласка, я вам наллю кави. Дякую. Забув сказати: пакунок вiд Миколи Павлюка. Павлюка? Вiн у нас був. Дуже зiйшлися з татком. Вона поривчастим рухом пригладила волосся i майнула сходами на другий поверх, де лiкар, очевидно, видiлив для кухнi якийсь найглухiший закуток. Я пiрнув у м'якуш дивана, склепив очi. .Навколо зашарудiв лапчастий снiжок, вдалину метнулась залiзнична колiя. А потiм блиснуло сонце, задзвенiли стрiчки талоï. води. Северин Шутько громовим голосом гукнув: Снiгова вода цiлюща! В одвiт батькiв голос: Був би насущний, Северине. Тiк-тiк-тiк! поспiшав годинник. Я озирнувся по кiмнатi. Бiля вiкна читав часопис гладко поголений моложавий чоловiк з коротенькими вусами пiд орлиним носом. Доброго ранку! привiтався я. Пробачте: незчувся, як задрiмав. I лиш одна безсонна нiч. На фронтi був витривалiший. Грушевич усмiшкою простив менi за промашку було вже близько другоï дня, звучним баритоном одрiк: Привiт, привiт, козаче! Згодом додав: Ось пишуть, що украïнська нацiя нi на що не здатна, що кiлька сторiч зайшло ïй сонце i досi не прокинеться. Навiть на становищi державноï нацiï! Селяни пiшли розбещенi, не допомагають республiцi... Пачкуни, сказав я тихо. Грушевич ковтнув диму з рiзьбленоï гуцульськоï люльки, поклавши ïï назад на пiдвiконня, випустив сиву цiвку. Коли б це не думка ста тисяч з мiльйона! Христино, неси каву... Тебе це не обходить? Вiн простежив, як донька виставляє посуд з тацi, наморщив чоло. Так-так, ви, сироти моï, сприймаєте життя не так, як треба. Перед вами розпадайся милим богом не навчиш обачностi. Шастаєте категорiями, як картами. Р-раз! в один бiк, р-раз! у протилежний. Без поблажок i без вiри в себе, бо якби ви вiрили в своï сили, то сортували б речi, оглядаючись на п'яти, адже чимало ще можна-поправити i використати. В мiру того, як вiн картав молодь, його очевидячки розбирала досада. Нарештi вiн замовк, нiби втратив надiю на те, що його слова справлять бажаний резонанс, i взяв до рук паруючу чашку. Як там Павлюк? запитав Грушевич, покiнчивши з кавою. Товстiє. Ну, цей жиром до лежанки не прилипне. Нехай йому бог допоможе. Уважно поглянувши на мене, Грушевич з питальною iнтонацiєю додав: У цьому разi таке побажання зайве? Зайве, погодився я, даючи зрозумiти, що дуже добре знаю Миколу. А ви чим займаєтеся? Визирцями... Я скрутив цигарку i пiшов до столу за попiльничкою. Не дочекавшись вiдповiдi, Грушевич i собi потягнувся за люлькою. Вiтальня, де ми сидiли, настроювала на безпечнiсть. Не пригнiчували нi фарби, нi меблi, нi розсипанi довкола, мов у хижi староï дiви, череп'янi лакованi вази i вишукано оздобленi шкатулки. Свiтло щедро сипалося через просторе вiкно, створюючи привiлля для гадок. Тут, мабуть, i жебрак повернув би свою гiднiсть, бо все в кiмнатi й господарева буденнiсть розковували, а гiднiсть приходить з волею. Я думав, що Грушевич образиться за мовчанку, проте вiн запитав: А як село? На порозi голоду. Я чогось згадав своï гiмназiйнi роки. Квартирував у доморощених украïнських панкiв, муштруючи в науках за щоденну пляшку молока ïх дурника сина. На тиждень менi передавали з дому вiсемку олiï, ворочок сиру, хлiбину, прiсних коржикiв, якi пахли кмином, i кiлька яблук, а взимку сушених слив. Лярницькi мовчки сьорбали бульйони, а я натирав часником злегка придурену олiєю грiнку хлiба. Три роки перебивався на сухому. Пани розмовляли зi мною тiльки тодi, як ïм ставало скучно. Недiлями, вiдiспавшись пiсля обiду, господар кликав мене до вiтальнi й просив розповiсти який-небудь цiкавий випадок з iсторiï. Вiн, мабуть, не прочитав i десятка книжок у своєму життi, проте мав про все свою вчену не яку-небудь думку. Грушевич пройшовся по кiмнатi. Бiда, зiтхнув вiн. Була реквiзицiя. Поводилися мов чужинцi. Вiн скорботно похитав головою. Видно, лiпшого не здатнi придумати, мовив я. Що ж, не буде за чим шкодувати, бо нинi кожна рацiоналiзацiя здавалася б рятiвною соломинкою i тiльки розчаровувала б людей. Щоб розворушити життя, треба пiдтримувати окраïни. Стрижуть, совiсть забувши. Гай-гай! Вдруге оподаткувала села. Кажете совiсть забувши? А що таке совiсть? Чи є вона чинником, суспiльного життя? Як ви гадаєте? На якомусь щаблi... Наприклад, у часи Декарта... О! не дав менi вiдшукати вiдповiдь Грушевич. Совiсть страшна рiч. Вiн повеселiшав, знайшовши це визначення. До речi, я дiйшов до цих здогадiв, пишучи повiсть, але для книжки вони загромiздкi. Чудеса, якi витворяє з людьми совiсть, треба навчитися бачити. Якщо дозволите, я прочитаю вам маленьку лекцiю. Татку, але ж наш гiсть з дороги. Що найочевиднiше? Грушевич навiть не глянув на Христину. Те, що в добу ось такоï невизначеностi вона рано чи пiзно примушує виправдовуватися, а виправдовуючись, створюють блудове євангелiє духу i вiри. Наступний крок це голий примус, з тим аби навернути до блуду всiх тверезих людей. Блуд видається за животрепетнi iдеï поколiнь. На цьому грунтi виникають найжахливiшi духовнi поневiряння людськостi, якi не минають жодноï особи. Чому цi думки не можна використати в книжцi? Я не хотiв Iкаровими крилами пiдмiтати припiчки. Грушевич потупився. Не пора, голубе. Татку, за тобою приïхали, сказала Христина. Що замислився, козаче? запитав Грушевич. Не думай. Христино, не забудь передати Павлюковi вiдповiдь. Вiн потряс менi руку i, взявши з шафи валiзку, твердо закрокував до виходу. Пробачте йому, сказала Христина. Вiн щосекунди робить вiдкриття. Але то забавно, як не раз кличе: Христино, а ти знаєш, я тодi щиро помилявся. Коли розкинути розумом, все виглядає iнакше. Вона голосно засмiялась. Якось вiн менi говорив, що iнтелектуальнi протирiччя будуть вибухати набагато тяжчими, нiж донинi, вiйнами. За приклад брав хрестовi походи, коли вiра не зупинялась перед найстрашнiшими жорстокостями. А повiсть його менi подобається. Iнодi менi здається, що ïï написав не вiн, а хтось iнший. Татко написав повiсть ще студентом, але лiтературнi месiï побоялися ïï видати (уряд однаково невдовзi заборонив украïнськi друкарнi). Татко посилає рукопис до Женеви Драгоманову. Отримав гарну вiдповiдь, i раптом Драгоманов помирає. Окрема похвала була за мову батечко мiй з села, але в останнi роки геть зiнтелiгентився. Тож рукопис згубився. Довелося вiдновлювати повiсть за чорновими записами. Вже за нашоï влади татко возив ïï до Львова. Йому звелiли дописати роздiл про похiд Галицькоï армiï. А вiн на вiйськових справах зовсiм не розумiється.... Вона навiть зрадiла, що менi зручнiше йти на станцiю увечерi. Вмостившись навпроти з шиттям, вона розповiдала про гiмназiю, котру мусила покинути через вiйну, про колишнiх друзiв i дiдiв млин, де любила просиджувати цiлими днями, слухаючи всяку всячину на колiнах у якоïсь сiльськоï тiтки. Начулась там про дива, навчилась страхiв перед духами i перевертнями. Коли татко через нестатки вiдправив служебку, не могла звикнути до самiтностi. Одиноко-одиноке тепер тече дiвоче життя. Грушевич дома гостем, родичiв немає. Я нишком поглядав на ïï бiлi товсто плетенi панчохи, що туго обтягували безпечно розставленi ноги пiд куценькою, з якоï Христина встигла вирости, спiдницею. Неслухняне пасмо волосся ввесь час спадало ïй на чоло, i вона пригладжувала його обома руками, забуваючи накрити колiна. А ви вiдповiсте, запитав я, якщо я напишу вам листа? Атож, пiдхопила вона весело. Писатиму. Ïï веселiсть мене не влаштовувала. У нас лиш татко одержує листи. Менi часом так хочеться якоïсь несподiванки... Голубка не вирветься на волю од бунтiвних, неврiвноважених Грушевичевих балачок. Вiн свого роду натура чарiвна i перевиховає зятя. Христина була надто безпосередньою. Я не бачив у нiй таємниць, якi так хвилюють i приворожують. Проте й жiнки цього гатунку, коли з ними пожити, сприймаються без особливих скидок, як щось неподiльно рiдне. Ви допоможете менi готувати обiд? раптом звернулась вона. Обiд? Кортить посидiти, а тодi я не встигну. Татко не любить чекати. Чи я придамся? Знайду, знайду вам заняття, мало не пiдстрибнула вона. А тепер розкажiть про себе. Я вже подумав, якого Прометея видам ïй. Будь ласка, мило прохала вона, Я ж про себе все виказала. Я кладу хату, сказав я. О! Так. Велику, гарну? Надзвичайно гарну i досить велику. На австрiйському бункерi. Невже? За селом, на березi Днiстра. У нас Днiстер широкий i тихий, мов лiтнє небо. Ми так до нього звикли, що вiдчуваємо в ньому щось живе, наче душу. Колись ми зберемось до Павлюка в гостi i до вас завiтаємо. Запрошую вiднинi. Обов'язково приïдемо. Тiльки замовте собi по-мiському великi вiкна. Ага, причому на рiку. А в плетених гнiздечках виростають зубастi пташенята. Я насаджаю цiлий гай жоржин. Ви ходитимете в мене заквiтчана, як польова русалка. Чому ви одягаєтеся у вiйськове? запитала неспокiйна бджiлка. Звик. Так зручнiше. На фронтi менi повитягувало руки, i мiй пiдмайстрiвський костюм прикуцiв. Христина колихнула дещо замiцноï сили, як для дiвчини, плечима. А чи в Павлюковому замку дуже похмуро? Навiть привiтно. Я там маю кiмнату. Павлюк вiдпустив ïï менi, видко, думаючи, що я вiдмовлюсь будуватися. Але я непохитний. Я так i подумала про вас. Це гарна риса? Теревенi, теревенi... Микола казав правду. Та вже задля чемностi потерплю. У мiстi небезпечно ходити. Гм... Ми з Миколою, можна сказати, повиростали, в замку. А... Мiй Прометей не захоплював ïï, i ïï неуважнiсть менi не сподобалась. Так деякi жiнки псують апетит своïм чоловiкам, наливаючи ïм в тарiлку менше, нiж собi. Вона ставала гарною, коли всмiхалася. На жаль, пiсля ночi на морозi я не мiг настроïтися на веселiший лад. Христина вiднiмала вiд рукодiлля очi, немовби чекаючи якогось запитання, але я переглядав старий календар. На полицi поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською, нiмецькою, французькою мовами. Татко перед вiйною пожертвував бiблiотеку на Просвiту, сказала Христина, перехопивши мiй погляд. Випустилися нема що й почитати. Колись-то Микола сказав, що слово Просвiта походить вiд сполучення просвiтити кишенi. Христина обережно поклала шиття на пiдвiконня i висунула шухляду в шафцi. А це ви читали? Я пересiк кiмнату, Христина подала менi не товщу за шкiльний зшиток книжечку. Зiв'яле листя. Тiльки й усього, що в нас є. Навiть Кобзаря не зберегли. Це видання одинадцятого року, а бiльше не було. Я перегорнув кiлька сторiнок. У Галичинi подекуди досi не знають, що Франко помер, А на фронтi нас сповiстили: Доктор Ян Франко... Ви любите вiршi? повернувся я до Христини. Вона закивала, примруживши очi. Прочитати? Я все знаю напам'ять. Ось послухайте: Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв'ялi, Розвiйтесь, як тихе зiтхання! Незгоєнi рани, невтишенi жалi, Завмерлеє в серцi кохання... На ïï очах виступили сльози. Чи здатнi вони запалати вогнем? А це. ви пам'ятаєте? запитав я. Луги за ланами, Село мiж садами, I мир мiж хатами, Спокiй над селом, А люди щасливi, Брати мов зичливi, На прадiднiй нивi Працюють поспiв... I пiсня лунає Вiд краю до краю; Тут пана немає, Немає рабiв! Такий енергiйний чоловiк, як Франко, зумiв так багато зробити тому, що думки, якi приходили до нього, коли писав прозу, вiн дарував поезiï, а образи, якi не вкладалися в поезiï, жертвував прозi... Браво! вигукнула Христина. Ви зворушливо, неповторно читаєте. Пробачте, сказав я. Це, очевидно, пiд впливом вашого декламування. Нi-нi! наполягала вона. Ви обдарований оратор. Чогось зiтхнувши, вона зробила крок до мене, .сперлась боком на шафку, сховавши долоню пiд пахвою i покривши рукою опуклi груди. Я дав би ïй рокiв дев'ятнадцять, якби не ластовиння i невинна веселiсть обличчя, якi робили ïï молодшою. У гiмназiï я сама писала вiршi, сказала вона, спускаючи очi. Цiкаво, як би ви ïх читали? Чому не продовжуєте писати? Бо... Бо багато бо. До вiсiмнадцяти всi, здається, пишуть. Я не пробував. Вона поривчасто простягла руку, мало не торкнувшись моєï. Одну секунду ми дивились одне одному у вiчi. I вона збентежено одступила. Я поклав до шухляди книжку i сiв на крiсло. Христина кволо з широко розплющеними вiд якогось внутрiшнього здивування очима опустилася на диван. Смеркало. Попрощавшись з Христиною (Грушевич так i не повернувся), я перекинув через плечi мiшок i подався на станцiю. Ще вранцi менi сказали, що поïзд на Львiв вiдходить опiвночi. Я пристроïвся позаду двох калiк-жебракiв. Один iз них, озирнувшись на моï кроки, замовк, але невдовзi заговорив знову: Поверне на весну, я заберуся кудись на хутiр, а ти як хочеш. Виберу собi обговтану молодицю, аби вмiла шанувати, там тепер мужика зi свiчкою не знайдеш, i переживу лиху годину. Щось то мусить змiнитися. Тодi повернуся на копальнi. Видко, вони вже давно нерозлучно никають свiтами, зведенi безвихiддям. Бредуть, не заважаючи один одному, але й цiнуючи присутнiсть iншого, бо принаймнi можна балакати, не побоюючись, що втрачаєш розум. Я мiг податися на схiд. Мiг. А iталiйський? Мало його менi? По щиростi, то нiхто не знає, чого хоче. А я знаю одне: хочу жити. Я в полонi ïв кору, ïв... Ой, душить! . Вiв зупинився, ковтнув вiтру роззявленим ротом i, нагнувшись, поспотикався за товаришем. ïв, кажу, в полонi мишей, ïв ящiрок. Аби вижити. Тепер я хочу... Вiн не доказав. Обидва миттю чудернацькою двотулубною iстотою шугнули попри мене назад i, поки я оглянувся, пiрнули в пiдворiття. Я перейшов на протилежний бiк вулицi i з калатаючим серцем застиг, чекаючи, що буде далi. Але зокiль не було живоï душi. Мiж дахами недолуго стогнав вiтер, десь дзеленчала пiдiрвана бляха. Вони недарма повернулись, щось запримiтили. Та дивно: вулиця, порожня; Ще перечекавши хвилину, я попростував уперед. У кiнцi кварталу в груди менi вперся, ошпарюючи лице, морозяний вiтер. Вiльною рукою я поправив шапку. Раптом, мов iз-пiд землi вставши, мене оточили якiсь люди. Я рвонувся туди-назад, та десятки рук потягнули мене вниз. Будеш кричати, заревiли над вухом, заткнемо ганчiркою пельку. Я ослiп вiд крижаного холоду, що заповзав в очi. Пiд закоптiлою стелею горiла плитка, як тарiлка, лампа, ритмiчно вибухаючи кривавим промiнням. Голi стiни, подовбана пiдлога, надвалена грубка. На зсунутих столах хрипiв сотник. Вiн був такий широкий у плечах, що вони звисали за краï стола. На дебелiй шиï ткацьким човником бiгав зморщений кадик, мало не досягаючи квадратноï неголеноï бороди. Я кинув посеред долiвки мiшок i сiв на лавi бiля виходу. Одразу видно муштровану людину, сказав приставлений де мене командиром мисливцiв стрiлець. Сотник вiдпочивають. Тодi я знадвору накину на дверi защiпку, а ви... ви можете вiддихатися. Адже ви звихалися, як помiчник кухаря. .Вперше бачу такого моторного козака. Вони полювали на молодих хлопцiв, примушуючи ïх добровольцями записуватися до стрiлецьких загонiв 20. Марш в усуси, недобитий злидарю. Кажуть, розiйдися, болячко, бо чиряки йдуть. Нiхто не питав, що цi ясирнi добровольцi масово здавалися в полон i пiсля тамтешньоï лазнi повертали зброю проти своïх. Ото наори мiлко, посiй рiдко, то вродить дiдько. 20 Украïнськi сiчовi стрiльцi (УСС) вiйськовi пiдроздiли, створенi в 1914 р. командуванням австро-угорськоï армiï (як i так званi гуцульськi легiони). Формувалися в основному з представникiв захiдноукраiнськоi буржуазiï та куркульства i частково обдурених селян Входили до складу австро-угорських вiйськ, були кинутi в боï а, росiйською Армiєю. Наприкiнцi 1918 р., пiсля краху Австро-Угорськоï iмперiï, припинили своє iснування. Окремi загони УСС стали опорою контрреволюцiйного уряду ЗУНР, ввiйшовши до складу так званоï Украïнськоï Галицькоï армiï. УГА в першiй половинi 1919 р. вела боï з вiйськами буржуачно-помiщицькоï Польщi, яка розпочала агресiю з метою загарбання Схiдноï Галичини. Внаслiдок зради зуярiвських правителiв УГА в липнi 1919 р. вiдступила на Правобережну Украïну, де була використана петлюрiвською директорiєю в боротьбi проти Радянськоï -влади. Пiсля поразки петлюрiвцiв частина вiйськ УГА, що складалася з вихiдцiв iз найбiднiшого селянства, на початку 1920 р. перейшла на бiк Червоноï Армiï. Мисливцiв важко збити з пантелику. Вони реготали, чуючи, що я родич Повсюди-Завадовича, провадили, пiдбадьорюючи стусанами. З таким серцем дiти знущаються над батьком, який не знав нi себе, нi життя, ïх того пнувся навчити, а пiд старiсть спився. Вони ходили з карабiнами навпереваги, дихали горiлкою. (Гордiй сказав би: аж закусити хочеться), своєю лихiстю могли збентежити наймужнiшу людину. Хто? лiниво, з хрипотою протягнув сотник. Щось зловiсне було в його першому словi. Я знеобачки розв'язав мiшок, виклав на хустину шматок солонини, два варених яйця, головку часнику, пару яблук. Вiн терпляче стежив за мною i все бiльше кривився. Коли я зупинив очi на ньому, вiн сiв, звiсився на руках i вперед ногами стрибнув до мене... Хто нинi мудрiший, говорив вiн потiм, важко судити. Нехай це вирiшує iсторiя. Вiдпустити тебе не маю права. Ти родич Повсюди-Завадовича? Я кивнув. Вiн тебе й може визволити. Я напишу листа. Але вiдповiдь прийде не швидше як за мiсяць. А тебе треба чимось годувати. Якщо я скажу: Прибудь через мiсяць, хто за це поручиться? Тут є у мене знайомi. Попрошу доктора Костя Грушевича. Вiн довго спiдлоба дивився на мене. Глупота дар божий, але ним не слiд зловживати. Приповiдка є така. Французька. Я був там у полонi. Грушевич особа ненадiйна. Або?.. Нехай буде Грушевич. Тiльки, щоб ти не перешкоджав, вiн пiдняв дверцята в пiдлозi, опускайся туди. У льоху темрява, поквапливо зашарудiвши чорною мантiєю iсторiï, прочитала менi довгу, нудну нотацiю. Треба сподiватися, неостанню. VII Грушевич поручився за мене i безвтiшно дав згоду на те, що я склепаю залiзний парканець навколо будинку. Я списиками заточував кiнцi прутiв, а думка лiниво кружляла над малозаселеною, але сповненою багатьох несподiванок латочкою дiйсностi на неозорiй нивi життя. Власне кажучи, я все порозкладав на п'ятрини там, у льоху. Але в душi не випогоджувалось. На гадку навивалося то одне, то друге, примушуючи заново все переживати. Мене мучило незрозумiле почуття вини. Отак iнодi встаєш пiсля кошмарного сну, який залишає в надрах свiдомостi гостре вiдчуття фатальноï випадковостi i, як дикуна, наводнює тебе страхом перед самим собою. Тодi й не дотямиш, що робити, аби позбутися цього страху, аби накинути гамiвну сорочку на своє пiдсвiдоме неупокоєне я. I я заново перетасовував карти. Грушевич склався в моïх уявленнях людиною без центра ваги, i його можна сприймати остiльки, оскiльки вiн зустрiвся в дорозi. Покутський зникав з виднокола. Я вислав продукти поштою. Биковський, якого стрiльцi називали просто Биком, постать епiзодична. Це собака на ретязi дурних потреб, i за неï несе вiдповiдальнiсть велебна система. Микола весь у туманi прийднiв. А Гривастюк, Гордiй, Молотковський? Може, вони й мають рацiю. Марина? Вона не може собi простити. Хто знає, хто знає?.. До мене спiвчутливо, аж зворушливо ставиться Христина. Якось у ту хвилину, коли серце напливною хвилею огортає вiдчай i коли вiн настiльки сильний, що його ярiння передається iншим, вона нiжно доторкнулась пальцями до моєï скронi: Сивизна... Так? Ïï не було, коли ти приïхав. Була. Нi, заперечила. Нi. Ти недооцiнюєш дiвочоï спостережливостi. Якщо вiд неприємностей не можеш ухилитися, то навiщо уникати ласки? подумав я. Правда, в нiй щось хворобливе, але де шукати чистого i святого. ...Троє хлопцiв iз синяками пiд очима проводжали мене з комендатури заздрiсними поглядами. Вибачення не прошу, сказав Биковський, виходячи за мною в коридор, бо такий уже час. Не смiй нiкому розповiдати. Ясно? Ну, то з богом, Парасю, У пiдвалi я трохи чув, що говорилося зверху. Ви потрiбнi Украïнi. Ви станете ïï вiйськовою будучиною. Я ж вам казав, що в мене троє дiтей, а жiнка вмерла вiд тифу. Час вимагає вiд нас жертв, не слухав Биковський. Ви йдете на велике дiло. Це ж менi говорив перед вiдправкою на iталiйський фронт якийсь слабовитий священик з святоюрського храму. Я кивнув голового... Помийся снiгом! гукнув з дверей Биковський; вiн не хотiв, щоб я виходив з комендатури забруднений кров'ю. На велике дiло! думав я, йдучи до Грушевичiв. Люди великого дiла вмирають безслiдно. Вiчно живуть люди великоï мрiï. Прокопе, мерщiй снiдати! Христина у вiкнi на весь зрiст, усмiхається, сукенка до стану тягнеться за ïï руками вгору символом невинностi. А татко? гукаю я, збираючи начиння. Наповiдав не чекати, кричить вона. Затримається. Я занiс начиння до дровiтнi, помив руки, розчесався перед дзеркальцем. Сивизна це втрата, ïï вiдчуваєш кожною клiтинкою. Думки перестають тобi пiдкорятися, мов ти щось недосконале, i розбiгаються тужити поодинцi. Пiднiмалися сходами я подав Христинi руку. Вона легко перестрибувала через двi приступки. Можливо, i я багато чого перестрибую? Не можливо, а навiть напевне. Але чи за це на мене мусить впасти кара? Адже тiнi минулого, населивши нас тривогами, не повiдомили, чого триматись. Я все хотiв би увiбрати, якомога менше роблячи висновкiв. У часу, як завжди, багато очей, i справедливi оцiнки прийдуть згодом. Та, щоб забутись, конче треба щось подiлити, узявши i оддавши. Поки я снiдав, Христина, спершись на колiна лiктями, дивилась у вiкно. Надворi стелилась снiгова мряка. Я закурив. Христина пересунула крiсло до мене. Вона розповiдала казку. I спала зачарована красуня довго, довго. А тодi... Я поставив ïй пiд ноги стiльчик. Ти?.. Знаєш, Христино.. Напружив пам'ять, але нiщо з того, що я берiг на такий випадок, не навернулось. Вечiр. Нiч. Мовчки, переплетений невисловленими запитаннями i вiдповiдями, стiкав час. Христина ледве чутно дихала на моєму плечi, дихала рiвно, глибоко, нiби зосередила на цьому всi сили. Засiрiв свiтанок. Розплющивши очi, вона непорушне дивилась, як вiн путриться мiж будинками голубими димами сподiвань. Але ми читали-перечитували невiдомi сторiнки прекрасноï книжки, не намагаючись заглянути в ïï кiнець i не питаючи, з чого i як почалося. Грушевич пропав. Христина пiсля напруженого чекання знесилено впала лицем на подушку. Пройшовши в гадках якiсь довгi дороги, вона забулась у тривожному снi й спала, плачучи крiзь сон. Ще день i нiч. Я боявся говорити Христинi, що в мене неспокiйно на серцi, бо вона спочатку запевняла, що Грушевич уже не раз не ночував дома. У вас немає чого випити? В буфетi на кухнi. Я принiс графин спирту i пляшку горiхового сиропу. Я не п'ю. Христина вiдштовхнула склянку, i спирт, обпiкаючи морозом, пролився менi на руки. Совiсть це... Ах, на бiса цi викрутаси! Наступного дня я нашвидкуруч скрiпив клiтки огорожi, наколов гору дров, позбивав схiдцi, що рипiли пiд ногами. Потiм ми мовчки сидiли бiля вiкна вона стримана i внутрiшньо зiбрана, я ж, навпаки, розслаблений, мов мене, не питаючи, кинули в гру без сюжету i я не тямив, чого вiд мене вимагають. Раптом Христина сплеснула руками: Вони заарештували татка, i тепер ïм нiщо не завадить тебе взяти. У двадцятому сторiччi в Тантала вiдiбрали спокiй. Татка сьогоднi ж випустять. Я накинув на плечi шинелю. Почалася смуга невiдання, стократ обтяжливiша, нiж бувало на фронтi. Лавина безглуздя. Чи не надто я багато заправив вiд життя, i воно менi мстить? Та нi, я йому тiльки освiдчувався. Невже й це грiх? Але ж, Прокопе! Хiба це допоможе? Ти нiчого не знаєш. Христина вперше якось гордовито подивилась на мене й одвернулась. Не знаю... Докори сумлiння є вид смутку, що виникає од сумнiву, чи добре те дiло, яке здiйснюється або вже здiйснилось. Я тебе нiкуди не вiдпущу! Вона зiрвала з мене шинелю i закам'янiла, мабуть, вiдчайдушним зусиллям стримуючи себе, щоб не топтати ïï ногами. Я посадовив ïï на диван. Маючи схильнiсть думати, що все повинно йти за ïх планом, цi люди дивуються тоï ж митi, тiльки-но подiï вiдбуваються iнакше, причому вони часто ображаються навiть у тих випадках, коли справа ïх самих не стосується. О Декарте, наш миропомазанику! Я нiколи не старався запам'ятати те, що читав. Видко, в людськоï пам'ятi є якiсь автономнi потреби. Загрюкали в дверi. Ми кинулись вiдчиняти. На порозi стояв листоноша. На моє прiзвище надiйшла iндульгенцiя: Свiдчення, видане гр. Повсюдi Прокоповi року народження 1894, у тому, що вiн за станом здоров'я не може бути використаний для вiйськовоï служби. Пiдписи. Ще у Львовi за такий папiрець я вимiняв би свого ангела-хоронителя. Клопотання було вiддруковане на гербовому аркушi. На клаптику з учнiвського рахункового зшитка Покутський писав: Не гнiвайся, Прокопе, що о цiй порi не пишу про себе. Чекай листа в Колобродах. Я согрiшив, почавши сумнiватися в удачi, i нарiканнями нiби заохотив стихiю стати лагiднiшою. Але якщо в мене становище виправилось, то на Грушевичiв будиночок звалювалась напасть за напастю. Вночi, попросивши мене перечекати в кухнi, солдати вчинили обшук. Метушилися, гримали, щось розбивали паку чи скриню, дзенькало скло. Коли стихло, я натиснув на клямку, але дверi ззовнi були пiдпертi. Довелося ïх виважувати кухонним гаком. Христино! гукнув я гуляючому поверхами вiтровi. Христино! Я запалив свiчку й, ховаючи ïï мiж долонями, спокутуючою причиною спустився вниз. Сходи почали знову рипiти. Христино! Вона, видко, обурювалась, ïï зв'язали i заштовхнули до вбиральнi з клубком фiранки в ротi. Вона напiвсидiла на долiвцi, спершись головою на унiтаз. На вiях росинками висiли сльози. Я перенiс ïï до кiмнати i звiльнив вiд зiрваного зi штори шнура. Христина тихо, болiсно заридала. Вiтер не мав доступу лиш на кухню. Я накидав на пiдлогу подушок, укрив Христину ковдрами, а сам до ранку передригонiв на стiльцi. Зiйшло недоречно велике сонце. Христина скидалась на мертву. Ми ïдемо до Колобродiв, сказав я рiшуче. Нi, простогнала вона. Проведеш мене до наших знайомих, а сам чимшвидше ïдь звiдси. Я мушу залишитися в Тернополi. Я силою тебе заберу. Нi, перебила Христина. Тобi треба ïхати, я розумiю. Ïдь. Я бiльше собi не належу. Назад я добирався славно-правно, на куплений квиток, заповненим стрiльцями поïздом. Навдивовижу нiхто мною не цiкавився. Стрiльцi спiвали: Нинi я з тобою, Завтра ïду воювать, А позавтра десь в могилi Буду вiчно спочивать... У ïхнiх поглядах була порожнеча. З розмов я довiдався, що вони ïдуть на Велику Украïну допомагати селянам в обробiтку землi Iз Вигнанки я мчав поштовими санками, iз Залiсся мене довiз до Колобродiв Клим Осадчук. Клим оповiдав, що Микола Павлюк подав до повiту скаргу на чотирнадцять осiб, якi самочинно рубали лiс. Всiх оскаржених оштрафували. Гривастюк не приховує, що невдоволений Павлюком, i вiдказує, мовляв, є в селi вiйт, котрий вiдповiдає за порядки, а Павлюк на це не хоче зважати. I остання сiльська новина жiнка Онукова народила близнят. Чим ближче ми пiд'ïжджали до Колобродiв, тим гострiше я вiдчував, як немовби тверезiю Перед тим сумним порогом у душi, за яким починалося пристановище туги i болiв, я клявся, що нiколи бiльше не покину села. На вулицi я зустрiв Левадиху вона дибала до Ковальчука ставити банки, бо простудився. Левадиха заплакала, узрiвши мене. Iди вiдпочивай, сказала вона. Дома Марина. Покликала ïï, бо не було на кого хату лишити. Я швидко впораюсь. Марина шила малим штанцi. Менi, як нiколи, хотiлося побути на самотi. Викликаючи ревнiсть в Марининих очах, я запитав: Не знаєш, Павлюк дома? Нема, вiдказала вона трохи зловтiшне. Поïхав, кажуть, до Чорткова. Як дiти? Я вагався, чи йти менi до замка, чи залишитися. Дякувати боговi, здоровi. Роздягшись до пояса, я нагнувся над цеберком з теплою водою. Левадиха в нас, повiдомила Марина. Я бачив ïï. Марина бiльше не пiдняла очей. Та коли я помився i перейшов до свiтлицi, вона рушила за мною. Постелити тобi? Дiждуся Левадихи, озвався я. Причини дверi, бо протяг. Стомився? Не дуже. В селi тим погано, що тут не вмiють бути байдужими. То я постелю. Нiби боячись заперечення, вона поспiшила розкидати постiль. Ми вже гадали, що скоïлось якесь лихо. Поïхав, i прослiдок за тобою застиг. Яке горе! Марина випросталась. Що з тобою, Прокопе? Нiчого. Ти сердишся, що застав мене тут? Скажи. Почуття це право власностi. Будь собi на здоров'я, Марино, пробурмотiв я. Звiдкiля ти це взяла? Може, тобi хочеться випити? Я принесу. Стiй, не хочу. Вона блискавкою повернулась, несучи пляшку горiлки. Було затишнiше, коли всеготовно, дивлячись чи не дивлячись на мене, вона стояла поруч. Вона наче про щось здогадувалась i терпiла. Якби вона образилась, я, мабуть, вигнав би ïï з хати. Дозволиш i я з тобою? За те, щоб ти пiднiсся духом, повеселiшав. Налий ще. Третьоï не дам. За цей мiсяць ти так осунувся з лиця!.. Боже, сивiти став! Я попросив ще налити, i вона уступила. Життя це рани, сказав я посмiхнувшись. Чекай, я принесу закусити. Ще одну, i йди собi. Вона нахилила пляшку, та горiлка полилась на землю. Марина опустила очi, переждала, все бiльше розпливаючись передi мною. Я ще чув, як вона забирала чарку з моєï руки, як скрипнули дверi i в сiнях щось наче зiрвалося з вiшалки. ...Мене мучила спрага. Я брiв степом у коронi Тантала. Вдалинi виднiвся журавель, та я знав, що нiколи до нього не дiйду, повернув назад i прокинувся. До Свiтлицi зазирав повновидий, самовтiшний мiсяць. У сiнях коновки не було, видно, через морози Левадиха забирала ïï до хати. Горiла лампада. Марина сидiла за скринею, поклавши голову на руки. Марино, покликав я. Що, Прокопе? схопилась вона. Левадиха не прийшла? Щось припiзнилася. Вже, напевне, не прийде, пiзно й далеко. Спросоння ще щось хотiла додати, але я зачинив за собою дверi. Одягшись, я проковтнув пригоршню снiгу з призьби i попрямував до замка. Нiде нiщо не шеберне. Я довго сидiв, дивлячись на полум'я свiчки. Був такий настрiй, що хотiлося заспiвати якоïсь тягучоï, тужноï, такоï, як спiвав у бункерi Станiслав Муравський. Але я не пригадував такоï пiснi. Перед зором вишикувались слова, стиха напливали мелодiï, та я не вмiв ïх зiбрати воєдино. Огортала давка розпука. Я починав дрiмати, i вона менi привиджувалась скам'янiлим серцем. Я протер очi. Негаразд ускладнювати життя. Хтось сказав, що за кожним перебiльшенням абсурд. Це правда. У Миколиному кабiнетi я побачив запустiння. Сiрим суконцем порохiв укритi стiл i кушетка бiля лiжка; в'янучи, настрiшився мирт на пiдвiконнi; у нiздрi бив запах притхлостi. Я шарпонув дверцята в книжковiй шафi. Шафа заскрипiла, захиталась, i на долiвку посипались аркушi списаного паперу. Позбиравши ïх, я зiтер рукавом пилюку, розклав аркушi на столi. Лiс чорним вороном розкинув крила над горою, i чути було його тихе, сонне дихання в густiй теменi ночi далеко в полi, бiли вогнищ пастухiв на лугах, над полукiпками складених при дорозi пшеничних снопiв, над примовклим у супокоï Днiстром. Пiдходячи до лiсу, ви чули шурхiт перепелiв у травах, монотонне подзвонювання цвiркунiв, сухе потрiскування снопiв, але понад усе те було дихання лiсу, за яким угадувалась сила, здатна пережити найтяжчi злигоднi. Це дихання приковувало увагу, як головний герой на сценi, про якого ви ще нiчого не знаєте, але в якому за одну мить встигли побачити магiчний запас енергiï, що примусить вас iти незвiданими стежками, настiльки близькими вам, що ви не мислите собi iншого поводиря у цiй нелегкiй дорозi... Все, про що б Микола не заводив мови, оживало i починало сплiтатися у неосяжне, суперечливе полотно, над яким сизим голубом витала занепокоєнiсть. Я з якоюсь ще слабо усвiдомленою повагою i любов'ю перегортав аркушi. Подекуди Микола переривав себе на пiвсловi, залишав мiсце, потiм переходив до iншоï картинки. Видко, щось йому перешкодило дошукатися виразного слова, а згодом наплило нове враження, яке вiн сквапно занотовував, щоб довести все до досконалостi, коли трапиться зручнiша нагода. Над вершечком гори плив збентежений мiсяць. На мить пригорнувся грудьми до щовбочка, звiркувате видивився на долину, мов на чужину, i пiшов довкола гори, крадучись повзком, свiтячи криваво-червоним горбом. Село окутувалося тiнями передсвiтання, лиш хрест на церквi поблискував, мов кинджал, занесений невидимою рукою над спочилими у покорi хатами... Я подумав, що вiднинi завжди гiркоï години приходитиму сюди. У цих нехитрих новелах про лiси i поля я знайду себе швидше, нiж на самотi, заходячи в дверi Сучасностi iз задавненоï рiвноваги. Тут билося серце вiчностi. Я поклав рукописи на мiсце. Несподiвано в мене вселилося переконання, що нiяка катастрофа не спроможна зупинити життя. Кожний трагiчний кiнець є початком оновлення. Про це я не раз читав, не раз чув, але це треба вiдчути. Нас намагалися знищити, та самi впали в могилу. Ми стоïмо над нею, оточенi сумнiвами, одначе тiльки-но на цiй могилi вибринить зелений шовк трави, як од вагань наших не залишиться слiду. По знаку життя ми пiдемо орати i сiяти. Можливо, через сумнiви ми iнколи скидаємося на дикунiв, не розумiємо самi себе, але це смiху варте смiх найкраща молитва по безглуздю .. Ритм життя мiняється, як мiняється все на свiтi. Проте буває час, коли хочеться той ритм сповiльнити або прискорити. Ритм стає господарем нашоï уяви. А причина одна чекання. Дивлячись, як займається небокрай, ми не кладемо руки на серце. Якби поклали, то почули б, що воно б'ється швидше. Так само до ночi воно сповiльнює свiй темп. Чекаючи, жадаєш перемiн, а настроюючись на ïх ритм, оволодiваючи ним, стаєш ближче до вiнця, який плетуть для молодоï... Я все перерив у бiблiотецi, шукаючи якоï-небудь збiрочки схiдних пiсень, де пишеться, як лисиця стає людиною або як дроворуб, забувши, де заховав забитого оленя, вирiшує, що полювання йому приснилося. Я з задоволенням прочитав би про те, як пустельник умивав вуха, якi забруднив голос владики пропозицiєю сiсти на iмператорський трон. Взагалi менi хотiлося чогось схiдного. Слава тобi, о великий з великих, сонце мудростi i краси... Хто ще так умiє зупинити увагу перед величчю людини! Якби я щось розкопав у цьому родi, мене не побачили б на майданi i я не коротав би суботнiй вечiр на ослонi в Кухарчука, гладячи кiшку. Словом, менi не вдалося сповiльнити ритм. Кухарчук забрав мене пiсля мобiлiзацiйного вiча. Гривастюк коротко сказав, що дехто з молодi почав бешкетувати, i вiйськовi вправи, якi намiчено влаштовувати двiчi на тиждень, настiйна потреба, щоб угамувати дурну кров. Я пройшов перед натовпом з дорученою менi сотнею. У кiнцi майдану звелiв Семеновi Задвiрному проповзти десяток метрiв по-пластунськи за балачку. Пiсля цього сотня стала досить слухняною. Натовп завмер вiд захоплення. Ми випили з Кухарчуком. Я тому, що не мiг позбутися неприємного осаду, бо ж стаю знаряддям у Гривастюкових руках, а згодом через це, очевидно, пошиюся в дурнi; а Кухарчук з приємностi: вiн бачив, як Семен Задвiрний нюхав пилюку, i сприйняв це як прилюдну розплату за доньчин сором. Орися колише станом, спiдничка то збiгається, то розбiгається хвилями навколо нiг. Я, що народився з тiлом оленя, хвостом корови, копитами коня i м'яким рогом 21, дивуюся, чому вiд мене не втiкає кiшка, i посмiхаюся подумки з Орисi. 21 Схiдне повiр'я, згiдно з яким такi дивнi однороги народжуються тiльки пiд час управлiння мудрих i справедливих владик. Боже, як хочеться пiти кудись свiт за очi. I менi, бурмочу я. Якби пахуче зелене лiто, достигаюче поле, чисте небо i не це ярмо, яке зовуть полiтикою, якби довгий день я закiнчував би роботу в каменоломнi рано... Iти стомленому зарослим чебрецем плаєм... Ще довго? питаю я. Оце мати такого кавалера! Надокучив би за один вечiр. Який смисл вичiчкуватися? Однаково сповинешся в шалю. Орися повернула до мене голову, на фонi вiкна зринули повнi, пишнi груди. Ви всi повернулися з фронту якiсь несповна... Дякую. Вона зазирнула в дзеркальце, потiм, поклавши лiктi на пiдвiконня, дивиться в сутiнки за шибкою, а насправдi на мене, бо шибка вiдбиває всю кiмнату. Я передумала. Орися сiдає в куток за скриню. Що в тiй читальнi цiкавого? Чула, що казав Гривастюк: треба здобувати культуру, сама не прийде. Ну, зiйдуться... Фронтовi сичi несповна... Орися потупилась. То я пiшов, Орисю Та побудь ще. Я знову сiв, але тут же звiвся i перейшов до неï, спробував ïï обняти. Вона вiдсахнулась до стiни. Менi здавалося, що я тобi подобаюсь, сказав я. Так? Очi ïï забiгали. Ти помилився. Що ж, я готовий вiдповiдати за своï помилки. А ви шукаєте винних. Що ти таке кажеш? Коли щось робиш, то й береш на себе якусь вiдповiдальнiсть, Орисю. У свiдомоï людини одне без другого не буває. А коли вiтрiєшся з вiтром, то, ясна рiч, страшно брати на себе якiсь зобов'язання. Тобi невтямки, чого заслуговуєш. Я таких людей боюся. Ïй-бо, не розумiю. Вiрю, Орисю. Нас вiйна навчила копатися, але вмiння не дала. Правда, бувають моменти вгадуємо, як пророки. Поворожи ж менi, може, це такий момент. Спершу мушу тебе поцiлувати. П'яний-п'яний, вона дзвiнко, з вибухом засмiялась. Почув би батько, похвалив би нас за цю розмову. Добре, Орисю? Нi. Вона вiдштовхнула моє колiно. Не можна, мовила тихо, таємниче. Чому? В мене є хлопець. Де? Вiн сторонський. Дороги позадувало. Гаразд, поворожу. Ти його кохаєш? Ти вийдеш за нього замiж, у вас народиться троє дiток. Ви будете жити в злагодi, щасливо. Але знову буде вiйна, i твоï хлоп'ята пiдуть на фронт. Коли твоя хата опустiє, ти вечорами, не запалюючи лампи, будеш про них думати i... згадаєш мене. Я тобi привиджуся в образi Вiчного Жида. Господи! Не треба. Вона затулила менi долонею рота. Ти коли п'яний, то вiд раю до пекла тобi один крок. Коли тверезий так само. Але це вiд мене не залежить. Планети впливають. То не хочеш, щоб я тебе поцiлував? Вона похнюплено оперлась руками на скриню. Я подумав, що ця дiвчина, мабуть, нiколи не тямить, чого хоче. Цей вечiр такоï туги нагнав на мене! скаржно мовила вона. Ось бачиш. Спокiйноï ночi! Орися провела мене до ворiт. Я став на майданi, де кiлька годин тому муштрував сотню. Село мовчало, лиш на буковинському боцi приразливо i гiрко заходилося в плачi дитинчатко. Мамо! Мамочко моя! Ой мамочко, я боюся!.. У Шехтмана вiкна були вже погашенi. Куди податися? Раптом менi здалося, що в плечi хтось уперся поглядом. Я закурив, перечекав трохи i повернув голову. То був цiсар. Ба не вiн, а тiльки постамент. Я пiдступив ближче. Статуï не було. Якби бiльше випив, то неодмiнно забрався б на постамент i виголосив орацiю. Зачовгали кроки. Дивися, знову поставили Франца-Йосифа. Дурний, тобi привидiлося. Та ади! Я вiдскочив убiк, а тi двоє дременули врозтiч. Стiйте! гукнув я, та тiльки затрiщали паркани i загавкали собаки. Я зареготав. Так голосно, вiд душi, я давно не смiявся. Почалися якiсь серйознi полiтичнi змiни, що викидають стару декорацiю. Завтра в селi пiде поголоска, що ночами сновигає цiсарева тiнь, шукає кривдникiв. Обов'язково розiйдеться, бо життя химерне плетиво справжнього i видуманого. Я згадав почутий сьогоднi вiд Гордiя новий анекдот. Iз тюрми випустили ще австрiйського злочинця. Поблукав вiн по Львовужити нема де, красти нема в кого, i вирiшив потрапити назад до тюрми, де принаймнi тричi на день пригощають баландою. Та як не зловживав волею, за грати його не садовили. Пiсля довгих розмiрковувань його осяяла iдея: за полiтичну провину його напевне кинуть до в'язницi. Подався до державного секретарiату, до якогось полiцейського верховоди. З порога рикнув: Францовi-Иосифу вiват! Вiрний слуга республiки зiрвався з мiсця: Що, нашi прийшли?.. Гордiй пiдкрiпив цей анекдот ще й виразною коломийкою: Я не Онисько й не Хома, зовуть мене Оникiй, у мене чорних брiв нема, зате я двоєликий.Смiх нiбито змiцнює почуття самозбереження. Я добрiв аж до бункера. По-дружньому поплескав холодну нiму стiну. Нiчого, вона вiдповiсть на моï почуття пiзнiше, коли я перемiню ïй мiсiю. Я ласкаво погладив бетон. Так, мабуть, пестили нагнiчений магiчним смислом камiнь грабiжники фараонiвських пiрамiд. О, навiть наймiзернiша рiч, якщо вона хоч трохи пiдкрiплює нашi сподiвання, стає нам дорогою, i ми вiдчуваємо, що чимось ïй зобов'язанi. Це, звичайно, фетишизацiя. Але гiднi жалю люди, котрi це засуджують. То слабохарактернi нiкчеми, якi не мають смiлостi, анi мудростi, анi сил для того, щоб щось поправити в життi або принаймнi глянути правдi у вiчi. Хiба люди виннi, що бiльше надiй покладають на речi, нiж на прогрес? Це ж менш небезпечне, нiж реставрування iдеалiв. Для iсторикiв i економiстiв фетишизм прекрасний iндикатор, що вказує, наскiльки справедливий суспiльний устрiй. Дома Левадиха розповiла менi, що в селi ходить чутка, нiбито заарештували Миколу Павлюка. Схоже, на те, що Микола комунiст. Розумнi хлопцi з народу, здiбнi керувати державою, щось робити для того, щоб не допустити нового нашестя, переселяються до в'язниць, а державою керують блазнi. Треба забрати Миколинi рукописи. Я виношував, було, думку пiдказати йому, щоб написав книжку. Це був би твiр, який навчав би любити свiй край, ще так слабко нами усвiдомлений, як середовище, де ми сформувалися. Загата замерз, п'яний, передрiздвяноï ночi. Замерз, тричi проспiвавши в сотнi, у день свого народження, на двадцять сьомому роцi життя. Вiн лежав на майданi перед церквою з перекошеним ротом, скляно дивлячись на баню. Години зо двi бiля тiла товпилися люди. Калина коценiла в головах з оксамитне чорнiючими вiд нiмого ридання губами. У ногах тихо скiмлила, поклавши пащу на лапи, сука. Бабоньки пiвголосом перешiптувалися, тикаючи на суку, i важко було зрозумiти, кого ïм бiльше шкода титаря чи собаки, що тужила за господарем. А пiд тином стояла, витираючи хустиною очi, Ревека. Охiтва недбало махнув навхрест кропилом, нашвидку вiдчитав молитву. Пiдкотила пiдвода з труною. На цвинтар рушила Загатиха, сука, позаду попленталась Ревека. А чеснi християни подалися за Охiтвою на вiдправу. Перша безглузда смерть пiсля вiйни розбудила в менi нез'ясовну ненависть до всього. Вона трохи притихла лиш через кiлька днiв, але в опаловiй темрявi душi продовжував тлiти огарок недоброго. Бiля нього витанцьовували зловiснi блиски, здiймались вихрами полум'я у снах, поки щоночi не почав снитися охоплений синiми язиками вогню мрець iнодi Загата, iнодi хтось iнший, досить знайомий менi з обличчя, але я не пригадував його прiзвища. Облягали думки про те, що з недавньоï пори менi пiшов двадцять п'ятий, до п'ятдесяти навряд чи дотягну, отже, треба поспiшати... Досвiтками, задихаючись кашлем i хапаючись за серце, я з огидою поглядав на валiзу, де зберiгалося фронтове золото, Я ладен був його розтринькати, аби не пекло очей, як незакiнчена осоружна робота. Терпли пальцi на ногах, лiва рука пiд кiнець дня дерев'янiла. Голова розколювалась од болю, ночами не було чим дихати, i, незважаючи на лютi морози, я спав при вiдчиненому вiкнi. Я не щадив себе. Моï вужiвки-руки безперестанку пiднiмалися й опускалися, наповнюючи каменоломню приглушеним гримотом. Пальцi опухли, безкровнi нiгтi блищали, мов черепашача луска. Я з жорстокiстю ламав ïх, поки вони не починали згинатися. По йорданi виходив затемна. Поки доберуся, вже й розвиднiє. Люто я орудував. Спустив на шкарп, у снiг, силу каменю. Якось спiткнувся на стежцi. Пiд ногами валявся брезентовий плащ, начиння розкидане. Я обiйшов каменоломню, проте свердла нiде не було. Я чогось чекав i дочекався. Це не жарт. Однi менi заздрять, iншi недолюблюють за те, що я нiкому не скаржуся i не прошу допомоги, третi мене уникають, як суддi, який знає ïх провини. Молотковський недовiрливо косив очищами, потiм повiльно обвiв поглядом наповнену димом кузню, мов пропонуючи: шукай. Хто ж згрiб? А в мене свиснули деталi, так що це нiяка не помста. Нi, пане Повсюдо. Я сьогоднi збирався складати i... вiн сердито махнув рукою. Нiяка робота не йде. Пiдiгнав, повiдшлiфовував, навмисне затримався, бо вечорiло, а я хотiв докiнчити при денному свiтлi, i... Може, ви комусь хвалились? Розумiєте, не така шкода, як невигода. Я поспiшаю. Я дуже поспiшаю, пане Молотковський. Я чогось гадаю, що це Головацький позичив. Злодiй першого гатунку. Ревецi до нього як землi до неба. Тепер я недовiрливо глянув на Молотковського. Це скидається на партiйну ненависть. Ну, пане Повсюдо! Вiн навстiж вiдчинив дверi, наче запрошуючи в свiдки сiчневий день. Iдемо до Головацького. Е-е, незручно ж-ж-ж. Селянська неотесанiсть повертається то злобою, то фанатизмом. Молотковський змiряв мене похмурим поглядом. Згляньтеся, пане Повсюдо!, Не в неотесаностi справа. Як хочете, розсердився я. А Головацькому я знiму його дурну голову. Молотковський притьмом вискочив за мною. Пане Повсюдо! гукнув вiн. Чи чули ви, що в Харковi поновилися Ради? Нi, зупинився я. Поновились. Тепер Директорiï каюк. Петлюра цофається. Того ви боïтеся зачепити москвофiла? розсмiявся я. Не того. Бити його однаково що нiмину. Треба народовi показати, куди вони гнуть. Ось i покажемо. Зiгнемо його i вiдшмагаємо. В його присутностi я не мiг довго злитися, та вiн все ще не вiрив, що я облетiвся i жартую. Не так, сумно заперечив вiн. Правдою ïх треба притиснути. Правдою... Дружина Головацького присадкувата зизоока жiночка з порепаними вiд тяжкоï працi руками сказала, що чоловiк подався на хутiр до знайомого коваля, i накинула на дверi защiпку. Ой, коровi пора дати кукурудзиння. Полишивши мене серед двору, вона пiшла до стайнi. Я вирiшив чекати, бо часом подаруєш дурничку втратиш усе. Головацький повернувся через добру годину. Пiдсунувся цибатий, довготелесий, напiдпитку. Я заглянув у його хитрi, полудженi золотим нальотом очi i чогось подумав: Вiн. Дай боже здоров'ячка! Головацький сполохано озирнувся навколо. Я мовчки взяв його за лiкоть, одвiв трохи, хоч поблизу нiкого не було, крiзь зуби процiдив: Я за свердлом, пане Головацький. Почуваю себе погано, хочу швидше покiнчити з тим каменем. Але ж я боговi духа винен. Коли свердло до вечора не буде, на мiсцi, я постараюся, щоб вас вигнали з вашоï партiï. Головацький ошелешено переступав з ноги на ногу, нiби його судомило в колiнах. Проте вiн швидко отямився. Хто вам це сказав? нагло визвiрився вiн. Ручаюсь виженуть. Я не хотiв би, щоб мiж нами починалися чвари через шматок залiзяки. Обличчя його заплямилось рум'янцями. Я пiшов з обори, а вiн перевальцем попрямував у город. На майданi я стрiв Ревеку. Знов на мельдунок? криво засмiялась вона. Щоки ïï пожовкли i зсохлися, очi посоловiли вiд туги за Федором. Видко, одцвiтає дiвка. Як з хатою, Прокопе? На нiй менi свiт клином. Додому, Ревеко? спитав я. Еге. Я теж. У мене вкрали iнструменти. Почуваюсь, як у сорочцi з чужого, плеча. Як? Вкрали. Схоже Головацький. Зима якась непевна, цмокнула Ревека. Почнуться в полi роботи, то люди полагiднiшають. Тепер нiби хто ïх з мiшка випустив. Колись батько розказував про дивного цадика. Мiг вгадувати майбутнє, лiкував, то з'ïжджалися зi всiх сторiн. Але своï тримали диво, не випускаючи нi на крок, у темнiй хатi, щоб не розсiював уваги. Та не впильнували. Цадик утiк до мiста, мекав вулицями, качався, iржав, рикав. Його схопили, зв'язали, доставили додому. Що ж ти натворив? питають. Що з тобою? Ви мене держали взапертi. Малим я не вибiгався, старшим своє не вiдбешкетував, от i спокусило. Те саме вiйна зробила: загнала людей в конури, то огинаються; кров, як казав Гривастюк, угамовують. Чи тiльки вiйна? Розлогi Ревечинi брови стрiпнулися, i зiйшлися рiвчаком морщинки над перенiссям. Таке життя з давнiх-давен. Якийсь час ми йшли мовчки. Потiм Ревека спитала: З Мариною помирився? Я з нею не сварився. Хазяйновита жiнка, гарна... Ревека сповiльнила крок. Не те, що нинiшнi дiвчата. Лиш для лiжка, як, примiром, Кухарчукова Орися... Неправда, Ревеко. Гривастюкова Гафiя має звiдки, та не гордує роботою. Як тобi так лiпше думати, най буде так. А що, женитися з удовою? Яке маю право радити? Вона пiшла швидше, губ торкнулась невиразна усмiшка. Мабуть, кожному буває трохи вiдраднiше, що життя його робить щасливих виняткiв. Якось бачила спiшить до Левадихи, аж захекалась. Просвiтлiла, як сонце. Знахарюють. Гляди... Не боюся. А я не кажу, не виправдовуйся. Обличчя ïï застигло пiд висохлою жовтою шкiрою. Так-так, завтра до Грушiвки мушу йти, щось тiтка заслабла. Свердло i все начиння були акуратно складенi в печерi i накритi плащем. Снiг замiв слiди, та мене не треба було переконувати, що побували тут Головацького чоботи сорок шостий, трохи тиснуть. До обiду я дiрявив скелю i думав про Ревеку. Була в неï а Загатою оргiя чи поема? Стало шкода обох. Вони жили потайсвiту минаючим днем i стiкаючою нiччю. Обiдав дома. Левадиха дала листа вiд Покутського. Кожним словом майстер дякував за посилку, аж нiби вирiзьблював словами ту вдячнiсть. Питав Покутський, чи гладко менi зiйшло у Тернополi. Ще б пак!.. Лист був довгий, на чотири аркушi. Покутський розписував, який голод у Львовi, яке безробiття. Заворушилися Дрогобич i Борислав, на порозi голодова революцiя. Петрушевич мав виголошувати промову, та вiдмiнили, бо, видно, боïться появлятися серед людей. У промислових мiстах утворюються Ради, вони намагаються навести лад у постачаннi продовольства, але урядовцi ставлять ïм палицi в колеса, конфiскують продукти для фронту. Словом, з його повiдомлень важко було визначити, коли громадянство бiльше любить свою вiтчизну: тодi, коли мiнiстри обiцяють рай, чи тодi, коли вони плюють на державу. Прибiг задиханий Iлля Гордiй. Сказав, що iз Залiсся привезли чотири кулемети, комiсар призначив мене командиром сотнi спецiальним розпорядженням, але вiднинi сотня називатиметься алярмовою. Гривастюк наповiдав, щоб ти конче навiдався до канцелярiï. Треба описати зброю, скласти списки людей i ще там щось важливе вирiшити. От здорово!.. Але де дiстати тютюну? Перед тижнем продав за триста крон два кiло смальцю, в акурат вистачило на пiвтора кiло самосаду. Та вчора пiдпили трохи i висмалили до корiнчика. Як у тебе закiнчилося з Лободою? поцiкавився я. Партизувався наново? Розпрощався з радикалами. Нацiоналiсти прийняли i не питали, чи знаю програму. Виплутався? Надув, як циган коня перед торгом. А нацiоналiсти мають програму? Зрештою, усi цi твоï партiï, здається, керуються одною програмою, якщо вони мають ïï взагалi. Аякже, вiдказав вiн, пустивши баграми навскiс чола кошлатi брови. Повиннi б мати. Менi написали зi Львова, що рiпники в Бориславi домагаються нацiоналiзацiï промислiв. Це входить у програму нацiоналiстiв? Цiлком можливо, що входить. Але я точно не знаю... Грубо виходило, що каменю досить. До вечора я погаратав ще один щовб. Сiдало сонце. Лiд на Днiстрi виблискував свiтлом далеких, ще несмiливих зiр. Село тарабанило вiдрами, надсадне поскрипувало дверима, заповнюючи долину клопiтливим вечоровим гомоном. Мамо, де ви подiли цебер? долинуло виразно. А ти приведена? Де вiн завжди? Пiд оборогом? Одчепися вiд мене!.. Та ось вщухло. Блищики поступово згорнулися де центра села, до найзаможнiших газдiвств, i блякло, несамохiть поглипували в згустiлу невидь мiж горами. Скiльки солодкого миру навколо? Не вiрилося, що недавно в окопах лютувала смерть i серця ятрила кровожадоба. Не хотiлося вiрити, що десь, можливо, знову, лаштують на похiд гармати. Я бiгцем оглянувся на фронтовi днi. Не старався вiдiбрати в людини життя. Може, когось убив, та не зазiхав, не карбував карабiннi деревця зазубринами. Мурованка оледевiла. Я зiйшов до села, йшов поволi, поглипуючи на вiкна. Свiтилося ще в Гривастюка. Ще блимав каганець на печi проти вiкна в Мирона Байди. Я ступив на подвiр'я. Дiти спали на печi, Дарiя сидiла на плитi й шила. Менi давно треба було щось вияснити, i я злегка постукав у шибку. Дарiя поклала полотно на скриню. Це ви, Повсюдо? виглянула з-за дверей. Прошу до хати. Я з кар'єру. Дивлюсь не спите. Сороченята малим шию. Сiдайте. Вiд чоловiка маєте вiстi? Ой, запроторили... Як пiд лiд пiшов. Даруйте, Дарiє; де i з ким вiн стявся? З Гривастюком? Хiба вiн спосiбний був? схлипнула вона. Нi. Щось iнше в ньому розпiзнали, полiтичне. Мирон прибився з Росiï з книжками. Вошей нанiс i книжок. З Павлюком ворожили над ними... Осиротили дiток. Дарiя голосно висякалася в полотно. Таке в мене передчуття, що вже на свiтi його нема. Бог би ïх тяжко за це скарав! Не одчаюйтеся, промимрив я. Не могли без суду i слiдства... Притому якiсь книжки... А бiльше Мирон нiчим не провинився перед властями. Нiчим. Я вiдчув нелюдську втому. Дарiя випровадила мене за ворота. Сходив мiсяць. Вибравшись городами до Днiстра, я попростував берегом до Лiсничiвки. На толоцi щось творилося. Хропiли конi, лунали, команди, метушилися людськi тiнi. Я присiв у густому ялиннику, чекаючи, що буде далi. На толоцi почало рiдiти, незабаром тут нiкого не було. Я звiвся, але вiд несподiванки пiдломилися ноги. З-за лiсу вихопився ескадрон вершникiв, у шаленому галопi лизнув толоку i хмарою посунув просто на мене. Виблискували шаблi, тупiт розчавлював землю. Крокiв за десять, розсипавшись лавою, вершники здибили коней, викинувши перед собою блискучi сталевi вiстря, i глухим хором протягнули якусь присягу. Хоровi протяжно вторив лiс, мов пересторогу, яку намагався затримати в голих верхах. Без команди рвонули назад... У замку не свiтилося. Я навпомацки вiдчинив дверi до Миколиноï кiмнати. Тут коромислом стояв дим. Хвилини двi-три тому в кiмнатi сидiло кiлька чоловiк. Отже, Микола на мiсцi. Я перейшов до своєï келiï. Невдовзi зашарудiли кроки. Я кашлянув, дверi тихо скрипнули. Прокопе? Миколо? Стiй, не свiти. Ходи до мене, там вiкна заслоненi. Ти чимось стурбований? спитав Микола, запаливши свiчку i побiжно глянувши на мене. На столi була розiбрана гвинтiвка, валявся недогризок огiрка. Казали, що ти потрапив до каталажки. Ну?.. Нi. Був у сусiдiв. Що дiється? П'ять хвилин тому я бачив на толоцi ескадрон озброєних до зубiв бандитiв. Ти не був часом там? Стомився я, Прокопику. Позiхнувши, Микола лiг на канапi. Менi не до гарцювання. Це трикляте лiсництво мене до гробу заганяє. Треба лишати цю мороку. Люди здичавiли. Та прийди, сучий сину, запитай, де рубати, i хай тобi бiс. Кiнець кiнцем совiсть не дозволяє закривати очi. Лiс скарбовий, а тут знаходяться такi, що готовi вбити. Сковує тебе ця робота? трохи. Але болить серце, не знаходжу виправдань. I от гризешся, мов собака, а в них немає iншоï ради. Бальзак чи хто писав, що коли держава не пiклується про своє громадянство, то кражi в очах громадян перестають бути злочином? Але ж бабка бере суху гiлляку, а Ковальчук iз пня зрубане. Вiн машинально почав збирати замок. А те, що ти бачив то поляки муштруються. Звiдкiль? З хуторiв. Якого дiдька? Дерева весну чують. Збираються i тут пiддати республiцi в задок. Нiсенiтницi. Точно. Все-таки для заходу Галицька республiка, яка вона не є, сотворiння небезпечне. Там вiдчувають, що тут є сили для соцiалiстичного перевороту, Польща виступить в ролi циганськоï вдови короля 21. 21 Нового претендента на трон у циганiв призначає вдова короля. - Що з цього всього вийде? В Росiï громадянська вiйна, замiсть вiдповiдi сказав Микола. Распутiни б'ються за владу? Не мели дурниць, мене зло розбирає, коли ти корчиш блазня. Росiя у вогнi i в кровi. Влада стала питанням мiльйонiв. До бiйки за владу я завжди буду ставитися з пiдозрiнням. I вмивати чистi ручки? Хоча б. Дивись, Прокопику. Насуваються бурхливi подiï. Очi його засвiтилися, як перламутровi ­удзики на сонцi. Як би там не було, мене цi поляки непокоять. Видко, республiкою керують останнi дурнi, якщо таке твориться. А може, це з обопiльноï згоди? Тодi повертаюся до свого: вiрити надiленим владою можна принаймнi через п'ятдесят рокiв пiсля ïх смертi. Вiн нетерпляче скривився. Ночуватимеш у мене? Менi однаково. То гайда, менi удосвiта до Залiсся ïхати. Зi скаргою. Микола задув свiчку. Не хочеться ще раз свiтити, сказав вiн здавленим голосом. Я показав би тобi пiдкиднi листи i попередження, коли мене чекає куля. Гаразд, спи... Миколо! Чого? Ти безпартiйний? Мовчанка. З-за хмари вийшов мiсяць i тут же сховався. А комунiзм буде, Миколо? Будуть комунiсти буде комунiзм. Спи, хлопче. Вiн голосно зiтхнув i засопiв. Тебе хотять вбити того, що ти комунiст? Прокопику, прошу тебе... Я його бiльше не турбував, але знав, що вiднинi менi зi всiма треба бути насторожi i бути готовим допомогти Миколi, якщо накидатимуть зашморг. Микола повернувся iз Залiсся ще завидна i прийшов до мене в каменоломню. Дай-но, нагнувся за молотом. Пiзно, Павлюче. Теж благочинник! Закiнчив? зрадiв вiн, i менi теж зробилося веселiше. Слухай, тобi не складеш цiни. А що робити? Жбурляй, коли хочеш. Микола штовхнув ногою брилу, вона зняла за собою куряву снiгу i кометою шугнула додолу. Веселе заняття? Микола кинувся до мене i щосили обняв. Нi, ти справдi золота людина, Прокопику. Нiби вчора почав i... А як з грунтом? Навеснi вирiшу. То знаєш що? Я привiз пляшку давнього, як небо, вина. Не маю нiчого проти. На закуску придасться смажений окунець. Прекрасно. Микола розстелив на штабелi брезент, обличчя його сяяло. Значить, у Росiï, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого талановитий народ! Збiджений, визискавий, а духом бог. У росiян бiльше, нiж у нас, самоусвiдомлення. Микола загадково усмiхнувся, i я додав: А ми звикли надiятися на доброго дядечка. Це вже в костi й в кровi сотень тисяч, а то й мiльйонiв. А я тобi скажу, що украïнськi вiйськовi загони першими стали на бiк революцiйного Петербурга. I Галицька армiя наступає на революцiю? Пий. От побаламутили... Пий же! Тут в однiй родинi рiзнi дiти, а ти в народi хотiв би чогось абсолютного. Бо я, Миколику, страшно набiдувався. Дорога до правди, як казав твiй батько, через Грецiю i Рим. Погане само зiпсується. Плакати не треба. Тепер такi вiтри, що швидко одвiють полову вiд зерна. Адже люди? Нi, я за того Наполеона, який би сказав нашiй полiтицi: Мадам, iдiть одягнiться. Ти давно захворiв на цей удовиний гуманiзм? Удовиний? У такому разi я мовчу, Миколику. Ти даси менi пляшку? Вино пливло, як мед, i пахло медом, Я пальцем одмiряв половину i вицiдив, смакуючи, трьома заходами. Цiлющий напiй. Де роздобув? Хлопцi вiдкопали в старому Свистуновому палацi. I там маєш арсенал? Звiдти перенесли. Скiльки ïх у вас? Вистачить. А тобi, чув, пiдкинули максимiв? Та притаскали. На кого звiрив? На Iллю, вiн у мене за начальника штабу. Гордiй... Слухай, ти вгадуєш, як лiпше зробити, чи доходиш розумом? Щось ти загадковим став останнiм часом. Вгадую. Тодi вгадай, кого я бачив у Залiссi? Не можу. Грушевичеву Христину. Я вiдчув, що червонiю. Вiтає тебе Христина. Микола ще хотiв щось сказати, але передумав. Нервово потягуючи цигарку, вiн незрячим доглядом дивився на скелi. Дякую, сказав я. I згадалась наша перша розмова. Нi до кого не вчащаєш? одна на прикметi. Ти ïï не знаєш. Чому вiн такий вiдчужений став? Як вона потрапила до Залiсся? Христина, замислено мовив вiн, сильна натура. Пiсля того як Грушевича заарештували, вона поринула в революцiйну роботу... Лiкаря вивезли до Львова. У чому його звинувачують? запитав я, обходячи десятки готових зiрватися запитань про Христину. Вiн любив гостру фразу. Нинi i цього досить, щоб сiсти за грати, його можуть перекувати. Тодi Христина стане йому ворогом. З нею я дуже подружився, сказав я. Знаю. Микола запалив нову цигарку. 3 нею легко. Вона мила в безпосередностi i висока в помислах... Давай штовхати! Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього сизо димiла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо нього, чiплявся за рiг стосу i поволi цiдився в урвище. Поберiг би серце, сказав я, ковтаючи вiддих. Облиш курити. Нiчого, буркнув Микола. Я задухою не страждаю. Я випростався. Вiн теж. Ми зустрiлися поглядами. Розсердився? спитав вiн. Я заперечливо похитав головою. Микола посмiхнувся, виплюнув недокурок i взявся за каменюку. Христина йому все розповiла. Отже, я вклинився через випадок. Якiсь переживання, Грушевич сподiвався арешту... Ми здурилися, чи пiдштовхнула недобра хвилина... Збiг обставин, замiсть катастрофи свинство. Знамено вiку... Як до тебе ставиться Христина? Ти ïï i перше знав? Микола, не перериваючи роботи, неуважно вiдказав: Так, як до тебе, як до всiх. Ти на неï покладав якiсь надiï, Миколо? Нi. Пам'ятаєш, коли ми ïхали до Вигнанки, я тобi казав придивитися до цiєï дiвчини. I що? Колись я змушений був провести у Грушевичiв кiлька днiв, i вона мене трохи збентежила. Материна кров? Одна з брил врiзалась у снiговий видолинок. Микола направив туди другу, третю, але й цi захрясли. Не клеïться, сказав вiн. Помiняємось? Вiн одним махом згорнув у мiй бiк рiг стосу i сiв навпочiпки. Скажи, ти одружився б з Христиною? Я подивився на нього трохи спантеличено, та вiдповiв, що так. Микола водив пальцем по снiгу i мрiйно вказав, що я ïï нi на один вiдсоток не вивчив протягом мiсяця. Я погодився, що вона з великим душевним запасом. Помовч, помовч, Прокопику. Не балакай завченими кiстяками, одучись вiд цього. Не можу. А ти ще посилкуйся. Це тобi буде на користь. Принаймнi в селi не почуватимеш себе ­авою. Тобто я був нею у мiстi? Безперечно. Христина про це, мiж iншим, згадувала. Он як! Я навпростець з тобою, бо впевнений, що зрозумiєш мене. Чого замотав головою? Садна, сказав я. Що? Руки побив. А-а-а... А ти думав! Думав-думав. Я думав, що i ти, i вона люди зi страху, але вона знайшла в собi мужнiсть побороти свiй страх. Бачиш, сказав я, я маю бiльше чому противитися, вiд бiльшого треба одмагатися. Вона була готовнiша до перевороту. А я? я махнув рукою. Я ще буду молитися на себе, на такого, який є. Зрештою, ми розiйшлися друзями. Не знаю, що нас зв'язувало, але ми мусили стрiчатися, любити, а iнколи шкилювати один з одного. За примхою долi нашi шляхи перетиналися в таких мiсцях, де треба було бути уважнiшими, але ми й не здогадувалися, що там, можливо, пастка; про це нiщо не натякало. VIII Весна. Великдень. Сонячно, безвiтряно, тихо. Долина ще купається в солодкiй дрiмотi, а село випускає в небо першi цiвки лiнивих святних димочкiв. Нинi печi розтоплюють бабусi, а все iнше населення з пiднесеним настроєм готується до великодноï вiдправи. Ми лежимо на пахучiй, м'якiй, як дитяча чуприна, травi на бивнеподiбному щовбi, що звисає над каменоломнею. Пiдставивши пiд променi голi плечi, я дивлюся вниз, на мерехтливу стрiчку Днiстра. Усе тiло вiдпочиває. Хоч менi здається, що воно чуже. Якби не руки, нiщо не нагадувало б, що не так. Серце здає з кожним днем. Терпнуть руки; тупо поболюють. Забуваючи про бiль, я не рухаюсь. Тодi розтаю в землi. Руки вже задубiли i посинiли. Я знехотя розправляю спершу одну, потiм другу i розтираю жили в пахвах. Шкiрою починають бiгати мурашки. Думаю, що через тиждень закiнчу тесати камiнь, тодi дам собi спокiй. Досить. Микола перевертається горiлиць, прикриває долонею очi вiд сонця. Я сiдаю. Дихнув вiтерець, запахло чорнобривцями. Раптом Микола зводиться i дивиться на мене широко розплющеними очима, нiби вперше бачить. Тебе сильно порубцювало, каже вiн. Не скупилося. I щоразу повертали на фронт. З iнших вiдпускали пiсля першоï рани, а на нашому тримали i калiк, i божевiльних. Такi слiди переважно гнояться ненавистю до всього людського роду, я вiдчуваю, що менi хочеться пiднестися у вартостi, як жiнцi, яка зачула пiд серцем надiю нового життя. Все дужче припiкає сонце. Пасма туману, що забинтували долину, вже здiймаються на кряж на буковинському боцi, збираються клубками, як гуси, яких пiдганяв невидимий пастушок, i недружною зграйкою перебираються через гребiнь лiсу. Микола обхопив долонями лице, визирає тiльки довгий хрящуватий нiс. Спи, кажу я. Не думав, що тебе так... мовить Микола, вражений басарунками i вибоïнами на моïх плечах. Вiтер мало-помалу заколисав мене. Я чув крiзь дрiмоту, як Микола викрешує вогню. Коли я прокинувся, вiн мiцно спав Сонце стояло високо, за димчастою пеленою. Микола лежав ниць, вiтер колихав благенький жмутик волосся над його лисим черепом. Я пещу поглядом бункер. Я його вже купив, це моє володiння. Тепер найму мулярiв, але перед цим приведу до Левадихи жiнку. Це вже остаточно. Хiба щось несподiване перешкодить. Дивина: я жонатий. Маю красуню в хатi. Он як! Як? Отак, зась, людоньки!.. Ти чого розбубонiвся?Микола вигнувся хрестом i голосно позiхнув. Хiба? Нi, я на тебе набрiхую. День розрiсся, мов на дрiжджах. Вибамкують дзвони, зiтханнями долинають басовi партiï церковного хору. Якби жив Загата, його голос чувся б за кiлька миль. Я поклав у траву цигарку i подивився на руки нинi я дозволяю собi трiшки позалицятися до себе. Колись моï руки були пружнi, з горбками мускулiв, з ямочками, помережаними судинами, пальцi були м'якi, чутливi, гнучкi, як у музики, а нiгтi були рожевi, мов дiвочi. Тепер це костомахи, обмотанi вужiвками жил i задубiлим брезентом шкiри. Баламкаються мов неживi, можна з розгону вбити людину i часто важко втримати голку. Я переводжу погляд на рiку. Над водою кружляють, наче циганки в танку, невгомоннi чайки. Батько в доброму настроï наспiвував про них якусь пiсеньку. Це свято випадало не бiльше разу на рiк, так як оце менi випало подивитися, що ж я таке нинi, чи надовго ще мене стане... В'ються неквапливо, безжурно, та не спускають зору iз плеса. Стрiлами по черзi падають униз, на сполоханi косяки риби, iншi описують коло, а коли тi, що опустилися, йдуть вгору, падають iншi. I так спiраллю зграя котиться проти течiï до островiв, а звiдти поверне назад. Вище самовпевнено плаває яструб. Йому невтямки, кого пильнують чайки, i вiн робить здалека хитромудрi колiнця. Та ось у хвiст йому припнулась заздрiсна сорока: верещить, лопотить короткими крильцями. Яструб гордовито оглянувся i попрямував на скелi. Неподалiк од нас бубонить джмiль. Слiпота! Я збучавiлою соняшниковою бадилиною вiдсунув сорочку, i джмiль, задоволене протрубiвши, кинувся на фiолетову китичку конюшини. Зненацька де не взявся шершень. Незграбний, лихий, бебехнувся на джмеля, збив сердешного в траву i, сердито подзвонюючи, почав топтати квiтку. Джмiль протяжно загудiв i в розпачi потер лапками. Складна штуковина життя. Микола каже, що червонi взяли Киïв, а Петлюра перебазувався до Вiнницi. Тут засидиться недовго. Поляки оскаженiло метушаться. Неспроста: де двоє б'ються, третiй користає. Гайда пiд Польщу, матiнко!.. Миколо, кличу я. Вiн натягає на ноги чоботи Що найцiннiше в людинi? Розум, дитино. Наскiльки розум вище всiх багатств... Настiльки ж нам безумство ворог лютий...22 22 Дiалог Тiресiя i Креонта з трагедiï Софокла Антiгона. Ага. Думки течуть самопливом, та згодом виходить пiд тиском турботи якесь загадкове плетиво. Про все мислено-перемислено, а мозок не втихомирюється. Iнколи його робота схожа на поклiн у спину його святостi життю, а вiн продовжує розсотувати плетиво, видко, не здатний iснувати поза рухом, то плентається бодай стурбованим свiдком, треба того чи не треба. Вiйна одгримiла. Свiтова вiйна закiнчилася. Вона кожному остогидла, але бiльшiсть устигла забути. А я цiй забудькуватiй юрбi не можу пробачити i не знаходжу спокою. Я боюся того, що людям так швидко заступило розум i пам'ять. Це для мене рiвнозначне появi можливостi новоï вiйни. Чи багато бракує? У березнi в Тернополi на натовп кинули кiнноту. Миколу легко поранили. Зажило, але схоже, що йому в те важко повiрити, того кожний мiй рубець навертає його на задуму. Христина в тюрмi. Бiльше двох тисяч полiтичних в'язнiв. Мою сотню пiдняли були по тривозi. Я ïï покинув перед Чортковом, а хлопцi порозбiгалися. Спасибi Iллi кулемети привезли, а то б вiддали мене де польового суду. У Залiссi повивiшували гасла: Забороненi суть продаж i споживання м'яса i м'ясних продуктiв у середу i п'ятницю кожного тижня. Микола розповiдає, що в Станiславi, де вiн був на робiтничо-селянському з'ïздi, сипний тиф. А чого тобi раптом встрелило в голову? питає Микола. Я вже забув, що саме питав, i кажу навмання: Згадав. Микола пiдозрiло глипнув на мене: Тебе, Прокопику, не можна на самотi покидати. I правда. Ти не можеш, щоб не ускладнювати. Не можу. Обидва вiдчуваємо, що, зараз почнеться розмова вiтру з банькою, i Микола пропонує: Я вже опiкся. Ходи. За нашi душi помолилися, можна поласувати свяченим. Ми сходимо до села яром, щоб нас менше бачили, я тримаю в руцi Миколину руку i в душi посмiхаюсь: його недавно мало не побили. Семена Задвiрного i ще кiлькох сiльських парубкiв виряджали в стрiльцi. Збирались у Задвiрних. Мене спонукувала пiти цiкавiсть: що собi думають батьки, посилаючи синiв на погибель? Чекаючи початку на подвiр'ï, я без потреби ще раз оцiнював нестарiючу заповзятливiсть трьох поколiнь Задвiрних, що дивно вживалися пiд одним дахом, i нiхто нiчого не мiг про них завважити, тiльки захоплювались: от стогiв, от пасiка!.. Запросили до столу. Горiлкою розпоряджався Задвiрний-дiд, який, усмiхаючись, наливав кварти з гарматних гiльз. Дiдок рокiв вiсiмдесяти, тоненький, зморщений, як посiчена колода, на якiй рубають дрова, розливав нетремтливою рукою, його довга, пiдхоплена чересом сорочка поверх бiлих штанiв встигала вiйнути часниковим душком бiля кожного гостя з випорожненою посудиною. Задвiрний-батько шанобливо пiдвiвся менi назустрiч (я ж навчив його сина, як здобути собi смерть), охрестив золотком, сонечком, розсипався у вдячностi, що не погордував у таку хвилину. П'яний, заплаканий Семен похапцем зробив менi мiсце побiч себе, бо досi розкидав на всi боки очима, але нiхто не виявляв особливого жалю, що село втрачає такого соколика. Розкажи ж, Прокопе, про вiйну, попрохав вiн, хоч я вже не раз вiдшивав його з тими розпитуваннями. Йому заводи було недошмиги, але видко, забув. Коли судилося, бубонiв вiн, то поляжу. Лиш би не трахнуло першою кулею. Проста це смерть. Я вiдказав, що, навпаки, така смерть найлегша i наймилiша. Вiн не погоджувався, навiть злився, i я йому бiльше не перечив: Уб'ють, Семене, будь певний, i з заслугами. Онук захоплювався успiхами полковника Болбочана i хоробрiстю гуцульських куренiв, що тиснули москалiв. Волосожар розповiдав, що Америка постановила: якщо вропа не втихомириться оголосить вiйну. Гривастюк закликав громадян приборкати польський ескадрон, який появляється ночами на толоцi. Iлля Гордiй переконував, що Росiя без Украïни не проживе i придумає якусь каверзу, аби заслати сюди своïх колонiстiв; що Росiя заради хлiба звойовує донське козацтво, а козацтво збройне опирається. Петро Стiнковий вигукував, що треба допомогти республiцi з останнього, а коли йому закинули, навiщо з Ковальчуком випакували зерно до вертепу, коли була реквiзицiя, страшно обурився i гримнув кулаком по столi. Я полегшено зiтхнув, коли в дверях задренькали музики, i в присiнку навкiл Ревеки закружляло парубоцьке колесо. Ревека вже призабула Загату i ходила навприсядки з голими колiньми. Танцюристам плескали в долонi, Микола з Гривастюковою Гафiєю витинали такi кiльця, що й Задвiрний-дiд ударив пiдборами. Кухарчукова Орися безсоромно свiтила нафарбованими червоним папером щоками i глибоким вирiзом у светрi, а Iлля, спершись ïй на плечi, пiдпирав ручищами ïï повнi, привабливi груди. Миколу штовхнув Богдан Онук. Микола дав йому стусана i послав до жiнки. На Миколу налетiли Онуковi побратими. Микола пiдпер плечима дверi вiд комори i вiдбивався кулаками. Почали вперемiжку гамселитися старi й молодi, представники рiзних партiй i безпартiйнi. Я вчасно протовпився до виходу; Онук вхопив з кута залiзну кочергу. Ах ти, ситий бугаю, кричав вiн. Я тобi за все вiдплачу-ууу! Думаєш, ми не знаємо, в який ти бiк тягнув на з'ïздi в Станiславi? Не знаємо-ооо? Ах ти... Зопалу я шарпонув держак на себе, i кочерга врiзалась у стiну. Держак зламався. Онук не зумiв його вирiвняти або пiдняти над головою, а тут хтось Онука раптом штовхнув, i вiн полетiв з штурпаком на Гривастюка. Сердешний вiйт дiстав у груди такий лютий удар, що зарикав. Усi розступились. Я поволiк Миколу надвiр. Тремтячи вiд збудження, ми довго смiялися. Онук досi обiцяє Миколi розмову сам на сам... Через пiвгодини я буду в тебе, запевнив Микола. Пам'ятай, що без тебе я не покладу рiсочки до рота. Добре. Микола пiшов до сестри за паскою. Три днi нудьгування ми вирiшили замiнити читанням книжок у замку i запасалися харчами. Якби не свята, я потесав би решту каменю. Звечорiло, а Микола не появлявся. Я пiшов до його сестри. Миколу i ми виглядали. Думали, вiн затримався у вас. Вона хотiла ще щось добрехати, та я рушив геть. Наступного ранку я озброïвся двометровою лiнiйкою i подався до бункера. Плита мала форму квадрата з вiдтятими вершинами. Вимiрявши одну сторону, я сiв пiдраховувати. I тут загурчала бричка. Микола покинув коней пiд акацiями i вилiз до мене на бункер. Ти що тут ворожиш? Вiй з зацiкавленням почав озиратися. Хiба я тобi не казав? На цьому бовдурi буду зводити фортецю нащадкам. Вiн остовпiв. Ти з глузду з'ïхав. Нi, справдi? Справдi ж. Ха-ха-ха-ха! засмiявся вiн. Ну, й вигадник... А, мiж iншим, думка менi подобається: фортеця нащадкам!.. Авантюрист ти, як я бачу. Де ти вчора дiвся? Образився? Був клопiт, Прокопику. Один знайомий вирвався з рук. Влаштовував. Скiльки тут дерева треба увiгнати? Але ж вiн високо над землею? Драбину будеш приставляти? Сходи виведу. Микола взяв лiнiйку, протанцював краєм плити. Тобi вiдомо, що лiс подорожчав? Дам Петрушевичу заробити. Не варто. А що вдiєш? Ялицю тобi спровадити? Ялицю, хай ïй чорт. Невже моє трете поколiння не спроможеться поновити дах? Залежить, ким воно буде. Як не ремiсниками, то землеробами. Полiтиками! Затули пельку, крикнув я. Та, подумавши, погодився: Невже людина буде змушена полiтикувати за право на чесну працю?.. Отже, так, Прокопику: за дерево не журися, але я приïхав по тебе. Хто тобi сказав, що я тут? Я мав час помiзкувати i трохи розiбрався в тобi. Гай-гай, сказав я. ...Напiввивiтренi скелi на Лiсничiвцi вiддзеркалювалися в озерцi зеленим гобеленом. Ми увiйшли до замка не через вежу, а з парадного ходу i звернули на лiву половину, куди Микола мене ще не водив. Обстановка тут була саме мистецтво, правда ветхе: точенi, рiзьбленi, iнкрустованi меблi, кришталевi люстри, викладенi кольоровим дубом пiдлоги, скульптури, килими... Все вражало нев'янучою гармонiєю, завершенiстю, мудрим спокоєм. Ти в захватi? На сьомому небi, озвався я. А якби ще порядний бункер поблизу? Це був би рай! Менi справдi здавалося, що тут бракує чогось по-сучасному надiйного. Микола поклав менi на плече пудовi кулаки: Нинi ми побенкетуємо. Ми вийшли на засклену веранду з протилежного боку замка. На грубо збитому з ялинових дощок столi пишалась пляшка горiлки, навалено консервiв, у полив'янiй макiтрi двi смаженi курки з задертими обрубками лап, пузата банка цигарок. — Влiтку люблю трапезувати тут, пiд небом. Калач у нас кольору сонця... Я розрубав навпiл курку: давно вже м'яса не куштував. Унизу перед верандою засiялась першими квiтами невеличка галявина. Щедро свiтило сонце. Потьохкували солов'ï. Лiтом безпечнiше почуваєш себе, сказав я. Так, затишнiше у всiх вiдношеннях. Тобi особливо. Усiм. Твердинi падають. В Угорщинi i на Закарпаттi перемогла Радянська влада. Петрушевич заборонив зiбрання i з'ïзди. Делегатiв iз Станiславського з'ïзду не допускають до нацiональноï ради. Всюди рано чи пiзно над сотнею грабiв появиться один дуб i буде диктувати свою волю. Представництва треба добиватись i посилати в нього вiдданих народовi людей. Якi гарантiï, що воно не стане ширмою? Продадуться вiдданi люди. Ïм нiкуди буде дiтись. Ми стежимо за полiтичними торгами i оповiщаємо загал. Вiн i без цього все бачить. Не в однаковiй мiрi. Ти впевнений, що твоє унiверсальне недовiр'я найбiльш правильна позицiя. Та скiльки тобi це коштує? Ти не перестаєш тремтiти. А iншi володiють енергiєю, яка проситься в рух. Для таких iзоляцiя знеосiбка i смерть... Вип'ємо. Буде видно. За рух! За лiто! Гривастюк поправляється. Напевне, Катерина, спробувавши панських страв на учтi в Залiссi, смачнiше варить. Я чекаю, поки вiн дасть розпорядження, а вiн намагається блиснути господарською хваткою. Полонений червоноармiєць, спроваджений вiйтом з Гусятина, падає з нiг. До його свiдомостi не доходять Гривастюковi накази, такий вiн виснажений. I вiйт здогадується. Повторiть, велить вiн. Плутано, росiйською i украïнською вперемiжку, полонений викладає суть. Вiйт закипає. Чого ти морочишся з кацапом! вигукує Катерина з сiней. Це ж туман! Не ткни носом у гнiй не пiдкине, не шпигни вилами снiпок не подасть. Iди вже, ось чоловiк дожидає, а з цим турком я сама впораюсь. З вiкна визирнула Гафiйка. Ïï обличчя теж заокруглилось Гривастюк переродженим лагiдним голосом питає: Як ваше здоров'я? У канцелярiï сiдаємо навпроти, вiн застругує олiвця, я лiчу грошi останнiй внесок. Знову з металом? кидається вiн. Паперу нема. Боже праведний, ми маємо вказiвку розпродувати землю за безцiнь, уряд потребує валюти. Не ображайтесь, пане Повсюдо, i забирайте своє золото назад. Приносьте паперовi грошi. Що ж менi, знову воювати заради них? Не воювати. Ви натерпiлися, Повсюдо, черга для молодших. Але ж паперовi грошi доступна рiч. У кар'єрi не виколупав. На каменi грошi не родяться, це правда... Хоч камiнь може давати зиск... У вiйтових очах мигнули насмiшкуватi iскорки. Чому не напишете братовi? Урядовцi i ïх родини користуються пiльгами. Повсюди на дурничку не лакомляться. Гривастюк прикусив губу. Мене пройняло морозом. Що вiн знає? Адже вiн грає. Гадає, на дурника потрапив. Нiчого, поки що ви, пане Гривастюк, можете менi пошкодити, як заєць кобилi. Маєте рацiю, каже вiн. Але золото я у вас не вiзьму пiд загрозою смертноï кари. Останнi слова вiн вимовив пригнiчено. Я пiшов тесати камiнь. Працював з озлобленням. З чола градом котився пiт, заливаючи очi, та менi здавалось, що разом з потом видiляється з мене щось неприємне в моєму характерi, яке я останнiм часом вiдчував майже фiзично, як виразку. Стомившись, я нелегким словом пом'янув традицiю приднiстрянцiв зводити хати iз каменю. Це викликано необхiднiстю: рiка двiчi-тричi на рiк виходить з берегiв, i вистоюють лише кам'янi будiвлi. Мiсяць випустом нудьгував серед неба, поки сiдало сонце. Я почав висаджувати на плиту бункера цеглини, пiдморгув безкебетниковi, мовляв, учини благостиню i посвiти менi ще з годинку. Вiн холодно трiщився на мене, показуючи, що не збирається заходити, але не заради мене, а тому, що нього серйознiшi плани. Можливо, йому дали замовлення поляки. Вранцi я не мiг кивнути нi рукою, нi ногою. Левадиха докiрливо поглядала на мене, думаючи, що десь пиячив або загулявся з дiвками в прохiдках. Пiдеш до каменю, синку? спитала, мiряючи мене недобрим поглядом за те, що лежу впоперек лiжка зодягнений. Я неохоче встав. Поклич когось. Самому важко та й скучно, певне. Як ти витримуєш: день крiзь день нема до кого слова мовити? Я з камiнням розмовляю, посмiхнувся я. Такi в нас бесiди, що важко повiрити. Нашвидкуруч поснiдавши i прихопивши полуденок, я видрiбцем, щоб трохи розiм'ятись, рушив до бункера. Був визрiлий, лiнивий, як котисько, ранок. Небо встелене кучерявими хмарками, мов перед сонцесходом на його неозорiй скатерцi перекусив бiлим голубом i помахом крил розвiяв пiр'я якийсь дивовижний орел. За селом Днiстер повноводе заокруглився, немов хотiв одчепитися вiд настирливих гiр. Бiля бункера натруджене лезо викрешувало на сонцi високу дугу. Микола, хекнувши, кинув сокиру на скирту натесаних брускiв. - Що даси за роботу? Менi й так випадає знову просити в тебе паперових крон, бо Гривастюк рiшуче вiдмовляється брати золото. Сучий син! Хитрюга!.. Дерево, Прокопику, будемо возити на тому тижнi. Вiднинi я цiлком належу тобi, отже, не зiвай, витискай з мене всi соки. Ранiше я не мiг тобi допомогти. Що нам потрiбно в першу чергу? Тесати. Гасити вапно... Клич ще двох-трьох хлопцiв i домовся з майстрами, щоб, коли доставимо дерево, розпочинали дах, дверi, рама i всяку мiзерiю, без котроï хата не хата. А далi? Треба сирiвки на внутрiшнi стiни. Тобто маленькоï толоки? Ага. Скликай на суботу. З музиками та забавою. Словом, щоб на бункерi грали й танцювали, з бiйниць пиво подавали, а столи стояли аж до акацiй. Коли так, то через мiсяць я матиму де сховатися вiд дощу. Не вiриться: виворiнь присадився... Золото тебе запекло, i розiгнався ти не на жарт, то чого мусолитись? До нового року навряд чи справишся, але це дiло таке... Просто я хочу, щоб цей мiсяць тут кипiла робота. Менi вистачить твоєï присутностi, щоб створити панiку. Увечерi ми вiдвели душу, насмiявшись з Iвана Лободи. Микола вiдiгнав на Лiсничiвку коней, а я розтягнувся в бункерi на оберемку соломи, прикидаючи, як-то в мене все красно вийде. Повернувшись, Микола приставив до рота палець: мовчи, мовляв. Дивись пiд акацiï, прошептав вiн. Бачиш? Чорнiє. Наче хтось причаïвся. Бачу. Iван Лобода. Сюди намiрявся, та побачив мене i залiг. Ми зробимо вигляд, що забираємось геть, а тодi несподiвано повернемось. Помовчавши, Микола заговорив з обуренням: Невже i вiн за мною пазить? От короста! Не раз виводжу ïх, що й iнших повиннi б застерiгати, а наступного дня знову є. Голосно розмовляючи, ми завернули у виярок, яким дорога вела на Лiсничiвку. Микола оглянувся. Можна. Перебiжками ми пустились назад до бункера. Днiстром пливла довга тiнь, оддiлившись вiд акацiй. Лобода нас не мiг бачити, бо були ми в сутiнку пiд горою. Коли Лобода махнув до бункера, ми чимдуж кинулися за ним. Та вiн упорався швидше, нiж ми добiгли. Вишколений, як диверсант, сказав Микола. Я кинувся за Лободою, закричав: Стiй! Стрiляти буду? I не в жарт у менi спрацював старий; давно не мащений механiзм окопника. Заступило слух, одiбрало вiд швидкого бiгу пам'ять, я нiчого не бачив, крiм метляючоï по ярузi тiнi. Бракувало тiльки вибухiв i посвисту куль. Стi-i-i-й! Стрiля-а-а-ю! Лобода посковзнувся i пластом гримнувся на дно яру. З мене струмками лився пiт, волосся на чолi злиплося, груди ходили ходором. Я закашлявся i безсило впав бiля Лободи. З неба, примружившись, стиснутий хмарами, на нас дивився мiсяць i був немовби сконфужений. Пани добродiï! залементував Лобода. Даруйте. Змилосердьтеся! Не розстрiлюйте! У мене троє дiтей i слаба жiнка. Пани добродiï! Змилосердьтеся! Руками Лобода мiцно стискав моє свердло. Я спитав, де вiн воював. У Францiï, простогнав вiн. Я поклав йому на плече руку. Вiн тихо просив пощади. Спокусило подивитися на машинку. Не мiг чесно? Затуманило розум. Ну й тiкали! засмiявся Микола, наблизившись до нас. Що один, що другий. Вiн смiявся так заразливе, що i я не втримався, i Лобода захихикав. Я смiявся, щоб забути фронтову неосуднiсть, Лобода що все обiйдеться миром, а Микола iз нас. Щось не второпаю: то бункер входить у твоï володiння? Звичайно, Миколику, похопився я. Просто не позначено, це ж план. Гривастюк повернувся iз Залiсся п'яний, та Гафiйка примусила приготувати менi папери. Гафiйка була ледь присоромлена, що батечко розсипається крiзь сон цiлуй-ручками. Пишна, стигла, мов вишня, готова до замiжжя i материнства, з привабливо крутими боками i м'якими нiжними руками, вона комусь буде славною парою. Я так i сказав: Либонь, засватали? Цвiтеш, Гафiйко. Очi ïï спалахнули. Дехто й сватав би, одрiкла вона без лукавства, та йому рушникiв не ткала. За ким серце тужить, той хату минає. Вона зiперлась на стовп при штахетах, закинула очi на полумiнь таємниче згасаючоï днини i могла б, я думаю, простояти не одну годину. Але я поспiшав. ...Акуратно окреслений чорним чорнилом квадратик на пергаментному папiрцi. О, акуратнiсть. Коли все робиться, акуратно, я почуваю себе спокiйнiше. Здається, тодi легше жити, менше в душi плутанини. У мене буде порядочок, як у читальнi. Усе матиме легкий i спокiйний вигляд. Навколо хати висиплю рiнню дорiжки, зi сходу зроблю палiсадник, щоб не бив вiтер, на захiд ­аночок, у свiтлицi море свiтла. В разi воєнноï заварухи або ще якогось лиха зжену всiх до бункера, чи пак до льоху, а зверху нехай дiється божа воля. Микола задрiмав, пiдклавши пiд голову руку. Левадиха у хатчинi видзвонює мисками. Iду з планом до неï. Пречиста дiво Марiє! кидається старенька. Ой, це ти, Прокопику? Менi у п'ятах похололо. Хто, думаю, коли сiнешнi дверi на засувi, а хлопцi сплять? Не спиться. Я вмостився на скринi, звiсивши ноги. Жаль, жаль, що закидаєш старий грунт. Там же прiрва. Треба гори, щоб завалити. Так-то воно так, але шкода. Серед села, садочок, криниця. Небiжчик Повсюда любив пантрувати, щоб чисто було, зелено, привiтно. А сам лиш по дню на мiсяць бував дома. Всю дорогу на заробiтках... Пахло зiллям. Рум'янками, сосонкою, любистком. Левадиха невтомно пiдливає менi розмаïтих вiдварiв, а поправки?.. Одiйду аж у власнiй хатi. Понасаджую квiтiв, досвiтками, прокинувшись, вистромлю з вiкна голову i буду вдихати ïх росяний аромат... Чи не заснув ти, синочку? вивела мене iз задуми Левадиха i аж сплеснула: Що я казала! Спиш на ногах. Ну, втихомиришся нинi? Павлюк десь перевертається на другий бiк. Менi приснилося: Днiстер, залитi сонцем села на обох берегах, тополi, як вощано-медовi свiчки, якi висукують до парастаса, i наш двiр. У кiнцi слiпоï поперечноï вулички наш двiр завжди був наповнений тишею, аж млiло вiд неï серце i охоплювали якiсь бентежнi передчуття якогось неймовiрно великого, хоч i трохи далекого щастя. Я побачив себе в потаємному закутку мiж парканом i оборогом, де я до часу виростав i жив подумки iнакше, нiж усi тi, кого я знав. I увi снi замлiло серце, мов колись наяву. Але замлiло немовби вiд туги: за давнiм, чи то за теперiшнiм, чи за тим, що мене чекало. Виразно приснився батько. Вiн ступав у садок з граблями через плече, курив люльку, дивлячись просто себе. Я пiдбiг до нього, щоб притулитися до стегна (я був хлоп'ятком), але передi мною завалився якийсь мур. Я скам'янiв. А батько пройшов мимо, навiть не глянувши на мене. Потiм я опинився у зовсiм незнанiй сторонi серед всiяноï квiтами долини, на вершечку маяка чи церковноï вежi. Коли я зиркнув додолу, в головi все пiшло обертом, так далеко була земля. За щось я втримався, що не впав, а коли приглянувся лiпше в iмлистiй глибинi показалась плита бункера. На нiй i стояв маяк. Я щось вигукнув i... зiрвався. Останнє волосся на менi висмикаєш! Микола сердито припер менi руку до побiчнi. Звихнувся хлопець. На моïх устах завмерло слово бункер. Я падав, пояснив я. Я спантеличено бурмотiв, що взагалi сон у мене чуткий, як у матерi бiля грудноï дитини. Бiжи запрошуй на толоку. А завтра пiдскочиш бричкою до Залiсся за пивом. Пiд час повенi берег вкрило мулом, i вiн порозтрiскувався на сонцi срiблястим паркетом. З рiки пахло рибою. Вода ще не очистилась i вiдливала кольором слабкоï кави. Я злiпив з болота щось на взiрець дарiвницi i, поклавши так, аби було помiтно, пiшов швидше. Метрiв за сто за мною пiдскоком бiг Маринин старшенький, Василько. Я ривком оглянувся: вiн стояв над дарiвницею, як дорослий, схрестивши руки, з опущеною голiвкою. Коли я озирнувся вдруге, Василько вже кудись зник. Йому пiшов п'ятий. Тiльки-но починає вiдкриватися свiт, усе хвилює, усе хочеться осягнути маленьким розумом, а вiдкриттiв а кожним кроком бiльше й бiльше, i мучить стремлiння стати вже дорослим. Чи давно i я був таким? ...У селi, аби скликати толоку, не треба ходити з двору в двiр. Досить сповiстити кiльком ­аздам на кутку, i зiйдуться, наче бог звелiв. Толока це свято стрiтень. Нiхто вже не вiдчуває, що це обов'язок честi. цей вiдтiнок давно згубився. Люди збираються до людей, щоб при спiльному. дiлi погомонiти й почесати випощенi у плiтках-вигадках язики. Я першим дiлом повертав до майстрових людей i до тих, де пiд одним дахом кiлька пар робiтних рук. Я не хитрував. Так велося. Бiльша повага тим, хто бiльшого заслуговував працею. Мабуть, колись у цьому не обходилося без зацiкавленостi, а тепер узвичаïлось, i, зробиш iнакше, осудять усiм селом. День залежати вiд громади вiк шанувати ïï закони. Почалися городи. Над Днiстром розносився тряскiт праника. Побачивши мене здалека, Кухарчукова Орися зачерпнула пригоршнями води i зосереджено помочила щоки. Певне, плакала перед цим. Коли я порiвнявся з нею, вона всмiхнулась, викручуючи скатерть. Пiдкасана повище колiн спiдниця вiдкривала точенi, як прутики штучних лiлiй, ноги, голобiжки взутi в шкiрянi личаки. Не холодна вода, Орисю? Трiшечки крижана. Ти куди? Толока у мене в суботу. Iду просити. Коли ти вже з дружбами пiдеш селом? Нiяка сила не примусить. Будеш затятьком, як Iлля Гордiй? А коли дiвчата стануть купатися мерщiй пiдглядати з верболозу? Ïï розчервонiле лице пашiло здоров'ям. Дiвчата й виннi, що Iлля занапастився. Ага! На сходки його вистачає, а на залицяння нi? Нехай постарається. Готовеньке пiд нiс не подадуть. Блиснувши чорними, як вiконнi шиби серед ночi, очима, вона забризкала по водi скрученою скатертю. Вiд берега побiгли тремтливi кола, та вода хутко змила пруги, вiддзеркаливши дiвчину, склепiння неба i одиноку лебiдку-хмарину. Вiдображення дiвчини поволi плило, наближалось до хмари, потiм хмара випередила його i стала поводирем у голубий фантастичний свiт. Прийдеш на толоку, Орисю? Як дуже попросиш. Iншу не запрошував би, сказав я, думаючи, що цi загравання тепер зайвi. Орися моргнула на знак згоди. Я побував у десятку хат i завернув до Шехтмана. Хлопцi примусили мене поставити заради толоки вiдро вина. Микола прибився удосвiта, розбудивши мене, пiшов за кiньми. Левадиха в оточеннi сусiдок заходилась куховарити. Мiсили тiсто, смажили капусту з курятиною, кришили буряки на борщ, перебирали гречану крупу. Готуються. Завтра за правом господаря покладу на бункер першу цеглину i нiчого бiльше менi не треба. Боже, якби хто знав, як це дорого менi коштує. Скiльки я передумав, пересумнiвався. Прийди подивися, батьку, як гордо я вийду завтра до людей. На оборi, пiдвiшена до шнурка, на якому Ленадиха сушила бiлизну, горiла лiхтарня. Сновигали дiти, облiплювали, мов мушва, вiкна, гамiрно дiлилися враженнями. Що, сусiдоньки? На покорм стали? запитав я хлоп'ят, якi з цiкавiстю оточили мене, адже на майданi, коли я командував сотнею, мабуть, здавався ïм легендарним князем. Я побачив через вiкно усмiхнену Марину. Жiночки своïми приповiдками здатнi викурити з серця смертельну тугу. Марина усмiхалась так, як колись ïï усмiшка схожа на притриманий слiд зiрницi i збуджує веселу iскорку на чужих лицях. Чоло Маринине обрамлювала нова турецька хустка. Микола звалив бочку з брички i влаштував жiноцтву пробу пива. Орися довго вiдпльовувалась, але пiд дружнiй галасливий смiх попросила налити ще наперсток. Ти голодний? Я бачив Марину ще бiля ворiт, але тодi, один на один, вона не наважилась пiдiйти до мене. Нехай розглотиться трохи, Марино. Та вже розходяться. Пiзнiше. Я занесу до свiтлицi. От уперта молодиця! Я сiв напотемки. У сiнях без кiнця цокотiли, прощаючись, потiм несподiвано впала заставка тишi. Пропустивши димчастий промiнь, вiдхилилися дверi. Сталося те, що давно назрiвало. Марина нечутно пройшла до мене, застигла у темрявi. Я тихо, з якимсь маркiтним почуттям звiвся, якусь мить вагався i, не звладавши з собою, пригорнув ïï до себе, цiлуючи коси, нiс, щоки, уста. Вона зiтхнула i мiцно, iз дозрiлою жiночою силою, обвила руками мою шию. Щоки ïï пекли вогнем, i той вогонь висушував сльози, що раптом хлинули з ïï очей, мов збиралися в них з нащаду вiку. Вона плакала мовчки, поклавши менi на груди свою голову, а все тiло здригалося, дедалi м'якнучи i важнiючи. Ходи поïси, нарештi мовила вона, ховаючи уста. Вже нiкого нема. Марино! Що, Прокопе? Годi, Маринко. Вiднинi ми будемо разом. Я не знаю, як для неï прозвучали цi дивно простi слова, та для мене вони означали, фронт, рани, безнадiя все ставало десь обiч. Я мiг на нього глянути, бо воно бiльше не тяжiло над головою. Прокопе... Прокопику, шепотiла Марина, нiби кликала звiдкiлясь здалека, з якоïсь темноï прiрви. Мiй... мiй рiдний. Рiдний до смертi. Згодом вона сказала: Прокопику, а ти знаєш, що Василько... Знаю, стиснув я ïï в обiймах. Давно здогадуюсь. Я його сьогоднi бачив. Вiн у нас характерник. Я на нього перенесла усю любов до тебе. Часами Семенка шкода; що воно, бiдне, винне? Постараємося, щоб вiн не вiдчував рiзницi. Так, коханий. Боже, який щасливий день! Я вже його не чекала. Господи, зроби так, аби вiн нiколи не кiнчався. Зроби, боженьку. Це залежить вiд нас, Марино. Я не переставала молитися i не перестану, продовжувала Марина, не слухаючи мене, забувшись. Я грiх взяла на душу, я ворожила, щоб доля звела нас. Повiриш, Прокопику, ворожила? Але я молитвами спокутую, я буду до престола повзати навколiшки кожноï служби божоï. Поцiлуй мене, Марино, покликав я. Ми завмерли. Фронт, рани, тяжкi роздуми i вагання сховала нiч. Нiч плила у супокоï, накрила нас м'яким обрусом вiдбитого стiнами мiсячного сяйва. Перед досвiтком затарабанили у вiкно. Прокопе, Прокопе! Я пiшов до дверей. Марина притьмом за мною. Чого ти, Маринко? Спи. Боюся. Це, здається, Гордiй. Iлля збуджено схопив мене за обидвi руки: Слухай, ми зiбрались провчити полякiв. Ходи, сотня вже за селом. Тебе чекаємо. Усi при зброï? запитав я. Так. Кулемети взяли з собою? У повному бойовому. Я нiкого бити не хочу i не буду! крикнув я. Звели розходитись. Прокопе! Гордiєвi перехопило дух Ми, Прокопе, пiдемо без тебе. Але ти мазурню знаєш: клятi, будуть мiж нами покiйники. Ходи, бодай розстав хлопцiв, тодi, будь ласка, можеш досипляти. Любий .мiй. Тепер я взяв його за обидвi руки. Iлля, ви збожеволiли. Стрiляти iз засiдки? Ми ïм тiльки коней переведемо. Вночi куля не вибирає. Прокопе, це мазурня. На твоïй совiстi буде, коли хтось iз нас поляже. Не пiду. Ïх муштрує пiдiсланий полковник. У них... Не пiду! Вiдкривайте мiж лiсами фронт. Якщо вони приймуться з вами воювати, тодi подумаю. Ой Прокопе, мало не плакав Гордiй. Не одна мама завтра заголосить. А сотню вже не стримаєш. Хто вам нарадив? Самi. Стояли коло читальнi, балакали, коли прибiгає чорногуз Молотковського: Поляки поïхали на Лiсничiвку. Ну, доки вони будуть ментрежити село? Скажи хлопцям, що це безглуздя. Як хочеш... Гордiй в'яло, мов поранений у саму душу, подався до ворiт. Хвилин через десять заскреготав кулемет, сполохано озвався другий, потiм заговорили ще два. Зачастили карабiннi, пострiли. Я вийшов на подвiр'я. Стрiлянина тривала недовго. Вiдтак надплив далекий гомiн. Сiрiло на день. Долина наповнилась пiвнячим криком. На вулицi почувся тупiт копит i зараз же загупали, десятки чобiт. Поверталися, стиха перемовляючись. Не несли нiкого. А що твориться на толоцi?.. У тому мiсцi, де Днiстер пiл-на-пiл роздiлили острови, колись була бездонна глибiнь. За пiвкiлометра вище по течiï рибаки перегородили частину рiки на мiлинi косим насипом. Течiя зрушила з мiсця, заносячи поступово яму, поки з води не висунувся пiщаний язик, що через рiк вкрився млакою, а ще через рiк зарiс кущиками лози. Квола порiсть витримала кiлька повеней, дощi обмили ïï вiд намулу, i острiв пiднявся. За ним виросли другий i третiй. Так i в рiчищi життя Колобродiв: пiсля невинних маршiв. перед дiвчатами на майданi, пiсля створення алярмовоï сотнi й Гривастюкових закликiв провчити полякiв рiвновага порушилась, обережнiсть i страх змiнилися безпечнiстю, молодецтво помутило голови, i доброï мирноï ночi за селом появився струп, на котрий важко навернути очi. На толоку зiйшлися з кожноï оселi по двоє, по троє, але чим люднiше ставало на вигонi, тим тривожнiше перешiптувались, тим неспокiйнiше поглипували на лiс коло замка. Микола ходив по хатi мов зачумлений i стискав у кулаки безкровнi пальцi. Там пiвсотнi забитих коней, до десятка поранених i розстрiляних полякiв. Iди до Гривастюка, щось треба робити. Люди стiкають кров'ю. Навколо хрипiння i стогони. Знає Гривастюк. Це його, сучого вiйта, робота. Я не хочу за цю катавасiю вiдповiдати. По сутi, то я в сотнi не появлявся вiдтодi, як покинув ïï пiд Чортковом. Але ж... Що, Миколо? До чого ти мене спонукаєш? Скажи одверто. Вiн раз у раз хапався за голову, i лисина його запалала, як спiла диня. Гривастюк... Я прикусив язик: на порозi показалась Гафiйка. Татко просить вас прибути до канцелярiï сказала вона, уставившись на мене наполоханими очима. Ми з Миколою перезирнулися. Микола кивнув: ïди, мовляв. Вам, Прокопе, завихторили розiгнати толоку, сказала Гафiйка. Приïхали з Залiсся якiсь пани, кажуть, що всi зiбрання забороняються, бо почалися епiдемiï вiспи i тифу. Татко ïх всiляко затримує, але вони от-от будуть тут. Я прибирала канцелярiю i все чула. Татко тебе послав? Нi, я сама. Спасибi, Гафiйко. Коли дiти повстають проти батькiв, вони повстають проти всього, що вважалося святим. Але якщо батьки своєю смертю ще можуть вiдкупитися перед дiтьми, то ïх помилки не знайдуть виправдання, у помилках батьки не воскресають, щоб не воскресити фальш минулого. Коли я заходив до хати, Микола городом прямував до рiки. Я переодягся у вiйськове, приколов хрести. Вiдчував, що виглядаю божевiльним для всього села, але я мав деякi надiï. Ïх було четверо: санiтарний полiцай, чиновник з повiтовоï управи i два сiчовики сотник i простий стрiлець. Вони вже сидiли в бричцi, i Гривастюк, побачивши мене, пiднявся з сидiння. Та ось, панове, Повсюда. Вiйт виглядав невиспаним, на лицi появилась розгубленiсть, а в руках метушливiсть. Проте вiн намагався володiти собою i, ховаючи очi, здавалось, якимись прикритими думками обшкрiбав внутрiшню оболонку душi вiд шкiдливого накипу. Ардатiй Криж, вiдрекомендувався сотник. За ним назвались iншi Iван Ярина, Юрiй Степовий, Андрiй Хопик. Сотник носив синi вилинялi шаровари i потерту блузу iз зiбраним комiром, до якого не прилягали золотi нашивки. Мiй мундир справив на сотника бiльше враження, вiн розглядав мене, не приховуючи завидкiв. Цим, здається, скористався Гривастюк. Чим телiпатися в кiнець села, може, владнаємо дiло в канцелярiï? запропонував вiн, але я чогось вiдчував, що це, либонь, швидше говориться для мене, нiж для прибулих. Нi, заперечив чиновник. Вказiвки недвозначнi, i ïх треба виконати. З виразу обличчя, манери триматися й розмовляти хотiлось зробити висновок: зносок iнтелiгента i дурник. Я знав людей, що вийшли з робiтничих чи селянських сiмей i, помокнувши в iнтелiгентському кисляку, поривали зi своïм родом. Але й цi люди зберiгали що-небудь вiд свого середовища. Ïм часто можна було вiдкрити душу, хоч цього й не варто б робити: щось у ïхнiй поведiнцi все-таки приваблювало. Та iнтелiгент-дурник, виходець з iнтелiгентiв, це дурень у квадратi. Цей Ярина нiтрохи не заслуговував поблажки уже з першого враження. Ось вiн: змалку захвалений, змалку купований бубликом i брязкальцем, отримавши права вiку, став зарозумiлим, як попова льоха, i утверджується в життi, не замислюючись, чого вартий. Тупi зеленуватi очi виражали дурну категоричнiсть. Рiч ось у чому, пане... Повсюда, пiдказав Гривастюк. Пане Повсюдо, продовжив чиновник, звiвши брови. У навколишнiх селах прокинулись заразнi хвороби. тiльки одна можливiсть попередити епiдемiï: заборонити сходки, вечорницi, навiть богослужiння. Пане Ярино, сказав я. Зараз же перепрошу людей. На толоку навiть не всi зiйшлися. Дозвольте, ми це влаштуємо самi. Чиновник криво посмiхнувся Менi потрiбно зачитати iнструкцiï. Нi, не заради толоки вони приперлися, це й безмiзклий би зрозумiв. Менi досить було одного сигналу: Микола пiшов вiд мене, не попередивши. Але я вирiшив точнiше з'ясувати ситуацiю. Пане сотнику, звернувся я до Крижа. Може, ми справдi обмiркуємо, як попередити людей, щоб не образились Та ось зглядаються, показав я на Ревеку, що стояла бiля криницi. Сотник зиркнув на полiцая, який банно дивився на постамент з-пiд цiсаревого погруддя, на стрiльця, що навпочiпки зiщулився на днi брички, на роззявлену Ревеку i зiскочив на землю. Чиновник не встиг вiдкрити рота, як ми вже сидiли в канцелярiï. Я з сусiднiх сiл нiкого не запрошував. звернувся я до Крижа. Вiрю вам, посмiхнувся сотник. Проте справа складнiша. Сьогоднi вранцi Гривастюк прислав вiстового з сигналом про те, що в Колобродах є випадки дивного захворювання. За наказом повiтового комiсара сюди з хвилини на хвилину прибуде карантинний загiн. Вiн зiперся на лiкоть, утомлено випростав пiд столом ноги. Нi, сотник не поспiшав. Вiйтисько, увiйшовши до канцелярiï, почав теребити вуси. Цього щось бiльше нервувало. Покровитель! Я завше уникав подiбних людей. Вони тобi чимось прислужаться, а тодi ïм починає здаватися, що забагато тобi добра вчинили, i заходяться цькувати. Горiв нетерпiнням i чиновник. Якщо вони прибули, щоб провести арешти, то досить нам ще затриматись на п'ять хвилин, i Микола з хлопцями покине село. А хто злiг, пане Гривастюк? запитав я вiйта. Зайчиха, зiтхнув вiн i облизав губи. Щось непевне. Ця стара слабує, як правило, перед новим мiсяцем. Карантин, очевидно, треба накласти на тi господарства, де працюють полоненi бiльшовики. Пошестi здебiльшого заносять фронтовики. Вiйт промовчав. На толоцi, кажете, нема сторонських? запитав сотник. Повсюда всiх не може знати в лице, прогудiв Гривастюк. Коли я надiйшов, вiйт на щось розраховував, запрошую чи всiх до канцелярiï. Тепер я його розчарував. Мусите вибачити, мовив Криж. Наш обов'язок не зiпсувати вам оказiю, а попередити бiду. Вiн пильно глянув на Гривастюка, нiби чекаючи, що той щось скаже для пiдтвердження його слiв, але вiйт замислено дивився у вiкно. Сiдайте з нами, пане Повсюдо. Я прилаштувався на передку бiля Гривастюка. Вiн передав менi вiжки i закурив люльку. Спiльник ти менi чи не спiльник? було в його короткому заклопотаному поглядi. Що нам робити, пане Повсюдо? заговорив вiн з удаваною досадою пiсля довгоï мовчанки, витираючи слiзне вiд тютюнового диму око. Комунiсти начебто стали виступати збройне. Учора в керунку Лiсничiвки чулась якась стрiлянина. Вночi? Так. Що ви кажете? Не завадило б на нiч виставляти патрулi. Я думаю порадитися з сотником. Ви мене пiдтримаєте? Хiба не досить вашого слова i авторитету? Та воно лiпше, коли голос вiд громади. Пiдтримаю, звичайно. У вiдповiдь мiна кривоприсяжника за дверима суду. Як би люди не маскувалися, ïх завжди видає почуття втiхи. Навколо бункера кишiло гамiрне муравлисько. Чиновник щось вихоплював примруженим оком, подавшись уперед. Я подивився на майданi метляючi хустки, поблискуючi вiдра, порожевiлi на сонцi потилицi. Чого вiн шукає? На лицях стрiльцiв блукали тiнi знiяковiння. Криж перебирав товстими, незграбними пальцями, якi колись знали чорну роботу i кривавi мозолi. Та його не вчора вiдiрвало вiд цiєï стихiï, встигло перелицювати. Зараз це людина того жалюгiдного сучасного гатунку, яка хитається мiж безогляднiстю тупого виконавця й сумнiвами невдахи: чи потрiбне те, що мене примушують робити? Чиновник не стане замислюватися Поки несправедливих порядкiв, доти такi при твердому дiлi. Життя викидає ïх за борт у години докорiнних зрушень. Ач як наш сотенний ошатився, пискнув Богдан Онук. Чепуркуватий, мов дiвка. Правдоборець нещасний. Сучий... довго й гидко вилаявся Микита Волосожар. Показав би, як ставити прицiли, не наварили б кашi. А хто це пришкварився до них? Всенощна не за мене. Хлопцi дивилися оскiлками, як на чужосторонця. Минеться... Одкашлявшись i витерши з чола росинки поту, Криж насунув на очi мазепинку, та одумався i зняв ïï з голови, завертiв у руках. Грудним тихим голосом почав: Панове громадство! Прошу до уваги. А хто ти такий? заволали з гурту. Чиєсь сумлiння уже стало орця. Не бачиш сотник. Цс-с-с! зацитькали крикунiв. Панове! Повiтовий комiсар уповноважив мене довести до вашого вiдома, що збори, толоки, церковнi вiдправи з нинiшнього дня припиняються з тоï причини, що епiдемiï. Себто читальню, церкву i хати на колодку? видобувся наперед Микола Трач. Такого ще зроду не траплялося, охнула Байдиха. Читальня марниця, а церква? Комунiстами нас поробити? Прошу не злорiчити, сотник пiдняв шапку. Село оголошується в станi карантину. Церкву нiхто не замикає, молiться, але по одному. В цей спосiб церква буде вiдчинена денно i нощно, але. будемо наглядати, аби строго по одному. А непокiрних будемо обкладати штрафами. З хуторами як буде вiдрiзаєте? У мене на хуторi родич. При потребi буду виписувати перепустку. А як до толоки, Криж iз помiтним ваганням подивився навколо, то ухвалено сей момент розiйтись. Юрба загула. Дайте закiнчити чоловiковi цеглу. Недавно почали. Ми всi вже зараженi... Сотник нахмурився, заграв скулами. Будемо допоминатися в Залiссi. По недомислу можна й не те втнути. Криж оглянувся на чиновника, але, видко, передумав кликати його на пiдмогу i додав: Я ж казав, що розпорядився повiтовий комiсар. Хто не хоче напитати собi бiди на голову, прошу шанувати владу. Раптом гомiн спав, нiби натовп пронизало електричним струмом. Всi скосили очi пiд гору. Я остовпiв. З Лiсничiвки, хитаючись, плiвся метрiв за сто жовтий як вiск, з чорно заплямленою сорочкою; що трималась на одному рукавi, з чорними плямами на голих грудях, нiби ослiплений чоловiк. Оцiпенiвши, юрба сторожко дивилась, куди вiн зверне: у яр чи на простинець до села. Крiм Гривастюка, нiхто з приïжджих не встиг побачити пораненого або робили вигляд, що не бачать. Криж читав iнструкцiю. Пiдiть хто, заведiть у яр, зашушукали мiж рядами. Песиголовцi! Хлопцi, що ж ви вирячились? Сховайте! От люди! Несподiвано од гурту вiддiлилась Кухарчукова Орися. Раз у раз повертаючи назад голову, спотиком, дрiбнобiж, поспiшила назустрiч поляковi. Та вiн уже й сам звернув на пагорки. Коли Орися, подавши руку поляковi, щезла з ним за горбом, натовп немов переступив з ноги на ногу. Сотник закiнчив читати i поманив Гривастюка. Коротко переговорили. Панове! вигукнув Криж. Я зважив на просьбу пана Повсюди, чоловiка без рiднi й притину, недавнього фронтовика з ще не загоєними ранами, то постановляю, обличчя його стало веселiшим, не лишати роботу, як перше казав, а покiнчити, що почали. Окiль загомонiли. Та не важко було зрозумiти чого: вони ще нi про себе, нi загалом нiчого не усвiдомили I нiчого ще не вирiщили. ïм треба було сукупно наступити на привида, пiти на примирення з сумлiнням. I хоч тут не треба було розкидати розумом, адже нинiшнi пробунки полякiв це завтрашнє ярмо, людська пролита кров зворохоу била ïх, наповнила душi страхом. Вiдлягло вiд серця? посмiхнувся Криж, торкнувшись до мого плеча Ошукав я Ярину, признатись, бо менi доручили. Будуть тут усiлякi хрунi тикати носом упоперек. Щиро вдячний, сказав я i на бiльше чогось не знайшовся. Йолоп, бубонiв сотник. Приïхав i поïде, а менi припало раду давати, свiтити перед людьми лицем. Вiн, здається, був прозiрливiший, нiж я сподiвався. Або чоловiк справдi не простяк, яким виглядає, або те, чому служить, валиться без часу, не претендуючи на виправдання i поблажки. Впродовж усього дня я один раз перезирнувся з Мариною. I не було коли думати про неï. Лиш, нiби добра надiя, жила вона десь у глибинi єства, зiгрiваючи хвилями тепла. Карантинний загiн, а вiрнiше до зубiв озброєна бойова сотня, прокотилась мимо бункера i здивованих толочан на Лiсничiвку. Я скрiзь розшукував Миколу, та вiн наче крiзь землю провалився. Гостина пiсля толоки не вдалась. Випили усе, а варене й печене позалишалося на столах. Левадиха бiдкалась: Пропадає, пропадає, людоньки, праця! I почала налiво й направо пригощати малечу. Ненаïснi жевжики збiгалися мов на сполох. Ой, наïвся! гладив живота Байдишин Федько. Ото наïвся! зiтхав, потiючи. Алем наïвся. Га, Дмитре? Ох, i смачнi пампушки з маком. I з завидками поглипував на Дмитра Лободу, який поквапливо, трясучись, уминав рум'янi балабухи. Слухала, слухала Левадиха, та й вiдтануло старече серце. Може, капустоньки смаженоï добавити? Поïжте, дiтоньки, кашi, вона з медочком... Завтра, бабусю, ми вам за це скопаємо город, хвалився окастий Гринь Молотковський. Левадиха схлипнула, потiм сплеснула: Завтра недiленька свята, шибенику, лукавий чорногузе. На понедiлок не обiцяєшся! То в понедiлок, по-iндичому надимаючись i поводячи головою, поправлявсь Гринь. Так би й зразу. А то правда, бабусю, осмiлiв Загатин, що од рук вiдбився, Омелько, нiби мiж лiсами коло замка забили сто полякiв? Хтось вигадав. Стара кинулась мов ошпарена i закусила запалi губи. Не знаєте, не балакайте, схопився на ноги малий Стiнковий, я видiв своïми очима: побитi конi й люди. Видiв, видiв! перекривила його Левадиха. Ось не видиш, куди ложку несеш, заïвся по самi вуха. За столами, весело метляючи долом ногами, жирувала молода республiка, прокурор iсторiï. Поночiло. У пiддашшi хмар мигнула перша весняна блискавка. Через мить небо почали без угаву розтинати вогненнi коси, мов хтось за горою, гострячи ïх об скелю за каменоломнею, штрикав над долиною розпеченими лезами У безлистому верховiттi понурих берестiв зашарудiв краплистий дощ. Хлоп'ята порозбiгалися, покинувши Левадисi два довгi ряди замурзаних варивом тарiлок. Узявшись за руки, ми з Мариною бiгцем пустилися до бункера. Студенi, важкi, мов налитi оловом струменi падали на ïï розмаяну за вiтром спiдницю, прибиваючи додолу. Ой, простогнала Марина, падаючи на снiпки сiна в бункерi. Я поцiлував ïï в мокру щоку. Прокопе! Схлипнув i розтрiскався над долиною високоголосий грiм. Чуєш, рiдний? По-змовницьки поклавши на уста пальця, небо склепило повiки. Та з-пiд опущених вiй капали, безнастанно текли сльози. Шум. Спертий пружним низовим вiтром, Днiстер сердито хлюпав у кам'янистi береги, нiби наблизившись, майже при входi до бункера. Шелестливi хвилi рухались чатiвливо, мов дикi звiрi. I знову дзвiнко стрiскував грiм. Марина здивовано пiдвела голову. Як довго. Перестає. Хвилi шаснули геть, злива вiдступила. Мить повагавшись оддалiк, поминули вигiн i горобиним шурхотом пiшла схилом гори на лiс. Прокопику! Як ти жив, скажи ж менi? мовила Марина стиха. Перебивався, Маринко. Я хочу знати; Розповiм завтра. Сьогоднi. Крутив свiтом, Маринко. Сердився на свiт, заплутувався, виплутувався... Завтра. Прокопику... Ти можеш собi уявити, що означає втiкати од вiйни?.. Почекай до завтра. Злива повертається знову. Пiд цементною долiвкою в бункерi весело цюркотiла вол Послухай, сказав я. Потiчок? Я тут зроблю перегородку, i в нас буде лазня. Поставлю залiзну пiч, балiю... Грiм погуркував на буковинському боцi. До бункера хтось наближався. Марина звелась, я став у дверях. Кроки стихли. Небо над ковшем долини хутко очищалось, яснiло, за хмарами залишались зорянi слiди, наче за отарою овець з золотими копитцями. Ти, Миколо? гукнув я. Захлюскало болото, до бункера повернули двi тiнi. Спалахом блискавки освiтило Миколине обличчя. Я до тебе, сказав Микола. Там щось залишилося перекусити? Ходiмо, вийшла з бункера Марина. Нас тут дощ застав. Мельник усiвся за столом перший. Марина принесла м'ясо. Вони ïли мовчки, дивлячись у тарiлки. Чиновникiв спекався? запитав Микола, обтерши цiлушкою губи. Сотник виручив. Здається, порядна людина. Каже: Менi доведеться перед селом свiтити лицем. Видко, отаборяться надовго. Надовго, озвався Мельник. Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника: Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом. Що ти?! Для тебе сотник чоловiк порядний, а для мене... Менi пора, Миколо. Мельник згорнув учетверо рушник, щось мiркуючи, поклав проти себе.Дозвольте дiтям сухарцiв узяти, звернувся до Марини. Прошу, берiть. Звикли, нiяково сказав вiн. Коли день мене нема дома, то мушу повертатися з гостинцями. Це нiби вiдкупна. Берiть бiльше. Провiвши Мельника, Марина постелила нам з Миколою -на лiжку, а сама забралась у хатчину до Левадихи. Кепськi справи, пробурмотiв Микола. Криж має розпорядження провести арешти. Гривастюк нашептав? Микола закивав головою. Гривастюк до чогось готується, якийсь полiтичний капiтал збирає. I, розумiєш, має в повiтi сильну пiдтримку. Де ще в селi розквартирований гарнiзон? А сюди спровадив. Стрiльцi позакопували трупи, пустили поголос, що це натворили комунiсти. Але чогось не ворушаться. Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на водi. А голод вижене на холод, як вошей... Треба розкусити Крижа. Дивуюсь тобi, сказав я. Створюєте арсенал, а якогось вiйтика не приборкаєте. Терор? Я колись дiйду до того, що проïдуся по його головi києм. Га-га-га! закудкудахкав Микола. Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на Гривастюка! О-га-га-га! Вiн подивився на мене довгим поглядом i мляво промовив: Не те, друже. Вранцi, накинувши на плечi рушники, ми пiрнули в сад, продудонiли босонiж по вологiй утоптанiй стежцi до рiки. Пахло гiркувато-п'янким вранiшнiм димком, що прозоро вився над коминами. Сонце мережило промiж вiттям срiблястi фiранки, спускаючи ïх все нижче додолу, вичiсувало з полинових меж загубленi свiтанням краплини роси. У хмiльному забуттi заливалась спiвами пташина, в оборогах воркували голубинi пари. Лиш Днiстер байдуже виконував свiй одноманiтний обов'язок, перекочуючи в залиту серпанком далину рознiжено лiнивi води, .якi злегка опиралися i збирались зверху в полискливi гребенi, мов морщили лоба, намагаючись запам'ятати вигляд оповитих смутком приднiстрянських гiр i юно усмiхнених до сонця садiв. Ми поплили за течiєю, скосили на бистрину, i вода швидко понесла нас мимо пустинних берегiв. Го-го! Тут не менше трьох метрiв. Микола зробив кiлька дужих змахiв до мене. Все ж мiлiє наш Днiстер. Дiд розповiдав, що колись вiн був набагато глибший. Менi малому здавалося, що тут хтозна-яка широчiнь. Похибки вiку. Нi, рiка .пересихає. Винищують лiси, то щезають стави i озера, струмки. Серет i Збруч почорнiли в намулi. Назад ми бiгли один за одним. Тiло пiсля плавання стало пружним. Сотник учора непогане казання мав, кинув я вслiд Миколi. Вiн пiшов повiльнiше. Вояччина стинається з бюрократiєю. Мiж iншим, вiйськовi завжди недолюблювали чиновникiв, але владолюби. зрештою, загнуздували ïх i робили слухняними. А не вiзьмуть вояки верх? Взагалi вони цього прагнуть, але з них нiкудишнi полiтики. Так чи iнакше, ïм завжди буде забезпечена дарова кухня. Ти забрав Марину до себе? Так. Справиш весiлля? Як закiнчу з хатою. Дивися, аби не шкилювали над жiнкою. Вона менi вiрить. Не легковаж: люди! Собацi вiльно й на владику брехати. Ми обмили землю з нiг i почали одягатися. Трусячи штаниною, Микола нiяк не потрапляв у неï ногою. Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, вiзьмеш голiруч. Думаю, вiн тебе не буде вистежувати. Вiн тут з примусу, i здається, що використає нагоду пережити тихо лиху годину. Ну, я пiду до сестри. Конi в неï. Надвечiр пильнуй, щоб я не скочив у пастку. Вийди назустрiч. Тiльки сирим не запоможи. Ялина добра. Витримає до четвертого поколiння. IX Тодор Мельник, маленький полисiлий чоловiчок з сивiючими вусами, закiнчив вимiри, i ми сiдаємо перекурити. Можна смiло замовляти Прокiпчуковi вiкна й дверi, каже вiн. Лiпшого столяра в Колобродах нема: i сумлiнний, i зайвого не вiзьме. Правда, трохи млявий. Вiн розмовляє спокiйним грудним баском; часто приплющуючи очi. Чоло порiзане борозенками, як тютюновий капшук, сiть морщин навколо очей. Муляр Михайло Хрущ кладе кельню i, спираючись на палицю, яка йому замiняє коротшу вiд народження ногу, зiгнуту в колiнi, шкутильгає до нас. Хрущ працює зi стiльчиком, пiдкладаючи його пiд хвору ногу. Спершись на палицю, вiн скручує самокрутку. Трохи негарно, каже вiн. Не подобаються менi тi зрiзанi кути. Сапери не передбачали, що на бункерi буде хата, смiється Мельник. У Грушiвцi таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються. Тепер не дуже, щоб будуватись, бубонить Хрущ. Люди навченi. Як десь лiт через десять буде показувати на спокiй, то й почнуть старатись. Мiй знайомий з хутора спалив новiсiньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння з криницi, паркан. Каже: Треба буде надбаю всього. А так менi нiщо не миле, нiчого не хочу. А воно й голод починається. Я от... Вiн обiрвав Себе на пiвсловi. Видко, хотiв сказати, що нiколи в свiтi не пiшов би класти менi стiни, якби не заставила скрута. Туди далi в Галичинi люди пухнуть... Понад Днiстром трохи легше. Правда, не в усiх. такi, що в чоботях ходять, а босi слiди знати. Он Байдиха: галушка та лемiшка. I то випрошене, вспомiжне. Лихе життя. Хрущ став вiдкашлюватись, довго пiдбирав якiсь слова, дивлячись похмуро на Мельника, Казав якийсь: бiльше разу не вмреш. Пiшли до роботи, хлопцi. Вiд дурного життя i люди дурiють, сказав Мельник, пересiвши навпочiпки i погойдуючись на ногах. Хтось-то менi розповiдав, що старий Ковальчук купив у Залiссi труну i спить у нiй. Щоб тiло, мовляв, звикло до вiчного спокою. Нiбито нiде так не висиплявся, як у трунi. Я хотiв у цього вiдьмака позичити брусiв на одвiрки, сказав я Бруси дубовi, обструганi. Ще подумає, що зичу йому скороï смертi. Лiпше не майте з ним нiяких сходин, порадив Мельник. То чоловiк недобрий. Спроквола шелестiв вiтерець у високiй травi, що мало не в очевидь пiднялась над землею, майже сягаючи колiн. Побачивши на стежцi двi маленькi постатi в довгих на випуск сорочках, я пiшов назустрiч. Тату, мама наповiдала, що обiд за годину. У мене щось замлiло вiд того тату. Швидко, по-осiнньому поквапливо насувалась нiч передвоєнного тринадцятого року. Заповнила душу тривогою, котрiй нiяк не хотiлося вiрити. Усе мовчало, причаïвшись i дожидаючи. Я торкнувся рукою холодноï Марининоï коси i вона, мов по вiстрi, сповзла ïй на груди. Марина нагнула голову i притулилась до зап'ястя пересохлими устами. Крiзь довгу гiрку i солодку знемогу, крiзь бiль i сум, безконечну задуму i вагання тихий, проймаючий серце шелест губ: Ти будеш моïм. Це прозвучало, немов велiння землi i неба, велiння чогось вiчно живого. Нас нiщо не розлучить... Засiрiв туманом свiтанок. Маринко, сказав я. Я чекаю, що ти приïдеш. Вона запевнила, що прилетить голубкою, бо... бо одне ми цiле, як яблуня i цвiт, як небо i сонце... Якби не вiйна, випробування, не гiднi не те що людини, а допотопноï нiмини, яким вiйна пiддала людей, вимiрюючи ïх вигаданi, вiдноснi чесноти, то в нас усе було б щиро i чесно. Од замолоду закопаний сатрапами росiйський хлопець обурювався тим, що гiднiсть людини вимiрюють труднощам пiдносячи до iдеалу те, що є просто наслiдком поганих суспiльних умов. Але, боже! Досить! Кому це скажеш? Нема кому. На фронтi я з неспокоєм згадував наш останнiй вечiр. Марина з'являлась менi у коротких i кошмарних окопний снах мiж артилерiйськими атаками, в хвилини непритомностi в госпiталях, бо потiм, прийшовши до пам'ятi, я надзвичайно гостро вiдчував полегкiсть вiд того, що вона була зi мною. Вона приходила до мене тiнню. Так, тiнню. Тому що образ ïï витiснили з моєï уяви понiвеченi трупи без лиць, без голiв, без рук i нiг. Голос ïï заглушили канонади i хропiння конаючих. Усмiшку погасили спалахи вибухiв. I вона навiдувалась до мене духом небес, водила квiтучими лугами, поïла холодною водою, годувала, як дитину, iз рук, прикладала до спалених мiсць стулений, змочений рушник. Та щезала з першим пострiлом, з першою командою. А потiм продовжувала перервану турботу, i сон накладався на сон, утворюючи шматок неподатливоï, глибоко потайсвiту захованоï в душi дiйсностi. Вiдтодi, як я побачив Марину з санчатами на дорозi, що пересiкає Буштинський тракт, вона стала для мене iншою. Вiдтодi передi мною у мряцi застряли ïï очi, а далi сповитi туманом iдуть якiсь руïни, розрита земля, настовбурченi скелi, вирванi з корiнням дерева. I з того часу я почав задумуватись, i вагатись: ми стали людьми, якi ваг вчились зосiбно, по-своєму терпiти, i цим двом силам терпеливостi буде важко разом, мiж ними не можна перекинути мiсток. Та я все частiше здогадувався, що цей малий характерник не Панька Середи син. I цей хлопчина дивний, з пригладженою русявою чуприною, з неспокiйними карими очима примусив .мене згадати батька. Батько привидом пiднявся передi мною з хмiльного чаду, зупинився в образi докору. Я знайшов себе у п'яних снах малим хлопчиною, який хотiв жити не так, як усi, кого вiн знав. I, взявши те хлопчатко за руку, я пiшов назустрiч оцьому. Якийсь час мене зупиняли посеред дороги засмученi Марининi очi. Вони нiби промовляли: Правда. Була вiйна. Але можна було ïй не скоритись. Можна було зберегти себе. Тодi собаку, що бiжить манiвцями, випадок, я не вiдгонив од себе i ще ненадовго пускався за течiєю. I дивно: завжди моï ноги нащупували мiлину, я виходив на берег. Знову дорога стелилась сюди Чого мамка наварила? Вареникiв, поспiшив чоловiчок з синiми очима, Панькiв син. I гречаноï кашi, додав Василько, не образившись на брата. I болсцу, пiдказав Iвась. У сiнях я шепчу Маринi: Ти оковирна. Щоки ïï розпашiлися коло печi, чистим вологим блиском вiдсвiчують терново-чорнi очi, на устах усмiшка. Усе буде добре, думаю я. Прийшов таки туди, де мене чекали. Нас за столом четверо: Мельник, Хрущ, Iлля i я. Поки Iлля лащиться зором до пляшки, я спiшу повiдомити, що беру Марину за жiнку, але весiлля справимо пiзнiше, коли заберуться лiсничiвськi наïзники. Новина справляє на Iллю сильне враження. Коли Марина виходила до другоï воловини, вiн пильно зиркнув ïй услiд, коли повернулась, видивився, наче вперше побачив, i знову провiв до дверей вже закiнченим заздрiсно-захопленим поглядом. Диви, яка молодиця губилась у Колобродах! А я, дурень, i не примiтив. Вогонь!.. Станом колише, що й порядна дiвка може сховатися... Став, слухай, ще пiвлiтру. Вiдкупного. Я ж мiг перешкодити... Нi, подумайте! Де я був? Пробач, слухай. Ти забагато загарбав. Добувай ще пляшку, бо кину будувати .хату. Нi, по пляшцi на брата, тодi ми в розрахунку. Це ж готовеньке багатство. Що нинi маєтки? Пусте А добра вродливиця це ж квiтуче життя. Де я був?.. Усе моя проклята пам'ять. Пень пнем. Читаю програму, лиш починаю доглупуватись, зирк у вiкно забув. Якось я цiлий мiсяць ночував над москвофiльською програмою, Головацький муштрував, i чорта лисого не запам'ятав нi словах Приймали, то Головацький говорив поперед мене, як пiп, а я повторював. Лобода мене мучив два мiсяцi. Коли зi брався ïхнiй молебень, я все переплутав i виказав москвофiльську програму замiсть радикальськоï. До мене запiзно доходить. Виказав, значить, москвофiльську, а мiж радикалами шепiт, мовляв, можна його i у верховоди брати. А коли я крикнув: Боже помагай москвофiльському братству! пiднявся переполох, i мене виперли за дверi Нещасний чоловiк з такою пам'яттю. Малим мене мама послала до Савчихи вставити клинцята в штанцi. Наказувала: Iльку, клинцi! Не забудь: кли-ин-цi. Ми повторили з нею кiлька разiв: Кли-н-цi! i я чкурнув городами. Клинцi, клинцi, клинцi... Повторюю, слухай, аби не забути. Раптом з кукурудзи псисько. Я закам'янiв, а язик меле: Рубцi, рубцi... Кажу до кравчинi: Мама просили аби-сьте позашивали рубцi. Та розгорнула штани, стиснула плечима i взялась за голку. Погаптувала, слухай, усi вшитки на моïх старих штанцях. Забрала десятеро яєць за роботу i з богом, хлопче. Ох, i набрав я гаманiв вiд мами! Це, каже, я до штанiв, якi треба викинути, десять яєць доклала! Марш менi з хати, абим тя не видiла. Ми слухали i бралися за животи, а Iлля, розповiдаючи, ухитрився висьорбати миску борщу. Мельник витирав очi й бурмотiв: Най тобi добро буде, Гордiю! Най тобi добро буде!.. Пообiдавши, хлопцi пiшли до бункера. Я тим часом замовив Молотковському завiси, клямри, защiпки, цвяхи, стояки пiд ринви, косинцi до вiкон. У Задвiрних плачi, повiдомив Молотковський Семен умер вiд черевного тифу. Десь наче за Пiдволочиськом. Про iнших нема чуток, пропали без слiду. Вони самi цього шукали. I шукають, прогудiв Молотковський. Хто таке видiв, щоб з кулеметiв косити непопереджених людей? Що це за вояцтво таке? Це те саме, що пiдпалити село. Кортить вам зрiзатися, майте гонор: викличiть на бiй. Вiдтак на комунiстiв тикають, сказав я, не спускаючи очей з Молотковського. Тикають, промимрив вiн. Викликають стрiльцiв... Ат! Сердито махнув вiн рукою. Щось незрозумiле твориться. I я такоï гадки. В Шевченка ото сказано; Той будує, той руйнує Iсторiя це комедiя. На кровi i на костi. Так-так, сказав я. Видко, без кровi нема чого сподiватися на полiпшення в цьому життi. А я завжди буду думати, що можна полiпшити без кровi. Просто люди темнi, й з ними нiчого не доб'єшся. Треба вчити. Заспiвав Молотковський! Замiсть вiдуклiнного я зазирнув в йому у вiчi. Там був крайнiй вiдчай. За тиждень бiля бункера виросли штабелi дерева, i Микола кудись зник. Мабуть, трапилось щось настiльки нагле, що вiн не встиг нiчого сказати. Щовечора з Мариною iдемо ночувати до бункера, бо хтось було внадився красти ялицi. Маринi подобається мiсцевiсть. Каже: весела. Весела буде тодi, сказав я, коли ми ïï заселимо. Дiм без ужитку пустка, а пустка виплоджує щось вороже людинi. Накрапає дощ. Вiн падає ночами. Я такi дощi хвалю: вдень муляри вивершують стiни, заздалегiдь накривають соломою, а вночi iде собi дощ. Позначенi цифрами, пiд бункером лежать крокви, лати, одвiрки, бруси для вiконних рам, вже є штабель дощок на веранду, я нарiзав з вiдходiв штахет, натесав кiлля. Бункер тепер зачиняється мiцними на штабах дверима, бiйницi заскленi й за­ратованi; справжнiй льох. У куточку, де сапери пропустили струмок пiд днищем, я розколупав цемент. Крижана вода. Але до хати вона не пiднiметься, потрiбен водотяг. Зроблю. Менi залишиться тесаного каменю на простiнок буде кузня i лазня. Зашмиряєшся за день, тодi нагрiй води, розпечи на горнилi каменюку, скропи маєш пару. Тут же балiя з теплою водою. Аж свербить шкiра... Яка держава дасть менi все це безплатно, з поваги до мене як до людини, iз справедливостi адже я, навiть працюючи по три години на день, буду ïй виплачувати. Прокопе, вечеряй, пiдемо. Малi вже позасинали? Левадиха ледве повкладала. Вони пустують, а ти ïм потакаєш Знаєш, батько колись менi розповiдав про одного цадика... Я ще була дiвчиною, як ти менi це розказував. Хiба? Забув? А я пам'ятаю все, про що ми балакали. Я теж. Що ти казав тодi, як Охiтва побив Кухарчукову 0рисю, коли вона медiвки трусила в його саду? Що вiн свиня. Нi. Бугай? Е, нi! Словом, дикун? Ось бачиш! Ти казав, що страшнi тi люди, якi вiрять глупо, i страшнi тi, якi не вiрять нi в що. Пригадав! Ай-я| Прокопе! Ми зустрiчалися всього дев'ять днiв, i ти все перезабув. А що я казала, коли ми йшли попри цвинтар до вертепу? Тодi свiтив мiсяць, i на буковинському березi горiло багаття рибакiв навпроти Грушiвки? Що ти мене без пам'ятi кохаєш. Невже я говорила б це, йдучи мимо цвинтаря? Що велику рибу спiймають. Ти нинi вередiй... Граєш якогось недотепу. Я граю маленького чоловiчка, якому раптом стало добре. Виходить, вiн виглядає недотепою? Господи, застигло! Я ж думала, що ти ïси. Нехай маленький чоловiчок наковтається холодного, тодi його скрутить вчетверо вiд болю в шлунку, i чоловiче стане серйозним. Хтось iде попiд хатою. Микола. Звiдки знаєш? Я звик до його крокiв. Чи ти й жiнку свою так знатимеш? Я ïï ще не повнiстю оглянув. Ой, ти сьогоднi... Добрий вечiр! Микола зняв на порозi шматок глини з чобота, пiдняв ногу, дивлячись у ваганнi на темний вивiдець болота. Молода ­аздиня буде незадоволена, що наношу бруду. Скинути чоботи? Заходь, Миколо. Марина зиркнула на мене. I цей не в гуморi. Дати вечеряти, Миколо? Не бiльше, як наливаєш Васильковi. Вiн у мене ïсть, як старий. Лий, як йому. Коли Марина вийшла, Микола мовив стурбовано: Прокопе, тиф. Нема нiякоï ради. Косить напропалу. На дорогах карантиннi iнспектори й стрiльцi. Не впускають у села i не випускають. Хто без документiв того хапають i до в'язницi. А в мене нiякого посвiдчення немає. Я тобi випишу, сказав я. Дiстав з валiзи два аркушi гербового паперу. Та нi, пиши сам. Пиши, що душа жадає. Колись я мав щастя потримати в руках Гривастюкову папку. Один аркуш використав у Тернополi. Гай-гай, Прокопе! Гай-гай, Миколо! За них Гривастюковi дадуть рiк тюрми. Але ж не дали? I вiн не здогадується? Це сталося в Залiссi на банкетi. Гривастюк вiддав папку Гафiйцi, а коли почали стрiляти, я подивився, що в папцi. Я тодi потерпав, що мене можуть заголити на фронт. Придалося. Пробач, я розiгрiвала, сказала Марина, подаючи картопляний суп. Я ще молока принесу. Дякую, Марино. Не треба. Раптом у хату вдарила блискавка. Нi, це був револьверний пострiл. Куля свиснула над Миколиною головою вiн сiдав за скриню вечеряти, вiдбилась рикошетом вiд стелi i врiзалась в одвiрок. Чимала скалка, що одлетiла при цьому, застряла в Марининiй руцi. Микола вистрелив у лампу i вилетiв надвiр. Пролунало ще два пострiли. На другiй половинi запищали дiти. Я вивiв Марину до кухнi, Левадиха свiтила каганця. Цитьте! гримнув я на дiтиськ, i вони, здивовано заклiпавши, сховалися за Левадиху. Маринина рука розпухала, нiби ïï надувало. Я висмикнув скалку, залив рану гасом. Криж iз рулеткою ходив по оборi, щось без кiнця вимiрював, малював у записнiй книжцi, розпитував i знову вимiрював. Менi увiрвався терпець. Шановний сотнику! Кинь займатися кримiналiстикою, бо не вмiєш. Не муляй марно очей. Вiн дивиться на мене з подивом, та менi плювати, як вiн на мене дивиться, адже вiн тупий у таких справах. Чого тодi сусiди кажуть, що чули чотири пострiли? Не один, як ви заявили? Якби промахнулися в мене, а я мав при собi зброю, то я гнався б за тим невдахою, поки не поклав би його пiд боже благословення. Микола нагрiтий тим самим духом. Ви трiшечки необережно розмовляєте. З сьогоднiшнього дня я буду носити з собою зброï Тодi понюхайте мою обережнiсть. Якщо ви приïхали замети слiди за пострiляними з Гривастюковоï научки поляками, то не займайтеся тим, що вам не хочеться робити i не має на це певних вказiвок. Пане Повсюдо!.. Що, пане? Вас Гривастюк прислав, сотнику? Криж упритул пiдступив до мене i, бризкаючи слиною, крiзь зуби процiдив: Але ж люди слухають, пане Повсюдо. Заспокойтеся. Ходiмо до хати. Ми сiли пiд затканим подушкою вiкном. Слухаю, сотнику. Ви не знаєте, де дiвся Павлюк? Знаю: шукайте вiтра в полi. Не сердьтеся, сказав вiн тремтячими губами. Павлюка не поранили? Нi. Я розумiю, сказав вiн, помовчавши. Скалiчили вашу дружину, i ви маєте причину озлобитись. Але я боюся думати, що ви з Павлюком в усьому сходитесь, того його захищаєте. Схожуся я чи нi це моя особиста справа. Мене чорти беруть, що ярлик комунiста припiкають до кожноï тверезоï i одвертоï людини. Ви, очевидно, не все збагнули в теперiшньому життi. А коли ти збагнув i совiсть твоя не кричить проти безчинств, прошу геть з цiєï хати! Тут нiхто нiколи нiкого не обдурював. Нiкому не замилювали тут очей, не кривдили. Це свята хата. Прошу. Прийдеш вночi i вб'єш мене. Що ж? Криж втомлено, звiвся. Я вiрю, що це, як ви кажете, свята хата. Може, я справдi не гiдний того, щоб переступати ïï порiг. Плечi його затряслися вiд якогось внутрiшнього корча, ламав його надвоє. Микола як нi в чому не бувало сидiв на дошках пiд бункером i розмовляв з Мельником. Ох i всипав я Крижевi, сказав я, думаючи: якщо я зiрвався бути бiдi зi мною, тепер я зсунувся зi свого укрiпления, як пес з полови. Свята, кажу, прошу геть, не сiй блуду... Хто свята? засмiявся Микола i перезирнувся з Мельником. Я люблю, коли ти злостишся, Прокопику. Хата свята. Ти його вигнав? Витеребив, як зогниле зерня. Кажу прийдеш вночi i пiдстрелиш мене. Я звалив на нього всю вину за вчорашнє. Ти недалеко вiд правди. На Лiсничiвцi народилося. В нашому замку. Та це ж... Менi раптом це стало повiтря. Те саме, те, засмiявся Микола, подумавши, що я не знайшов потрiбноï лайки. Чого ти бродиш? Хочеш, щоб заарештував? Не боюся я твого Крижа. Коли починається зуб за зуб мене живим не вiзьмуть. Уб'ю десять, поки мене накриють. Нехай iде зi своєю сотнею. Республiка дри­ає в конвульсiях ногами. Побачимо, куди вiн кинеться через кiлька днiв. Баби закоцюблять. Я зайшов до бункера за обценьками. Коли повернувся, Микола вже доходив до виярку, куди недавно повернув, побачивши толоку, поранений поляк. Пане Повсюдо, звернувся Мельник. Хлопцi ось, iдуть, i Миколi лiпше пiти з очей, щоб нi на кого не кидати пiдозрiння. Вiн просив вас допомогти. У мене є його книжки. Я ïх принесу сюди нiби полуденок, а ви вже постарайтеся доставити ïх до вертепу. Там бiля кринички є плитка, пiд неï i покладiть. Я сам би це зробив, але й за мною пiдглядають. Не завадить вам при тому бути обережним, дивiться, чи не йде хтось назирцi. Це Миколине прохання. Добре. Дома я спитав: Маринко, що в нас нинi за влада? Якась зурна, Прокопику. Чого питаєш? Просто так. Я подумав, що ти спиш. Болить? Шпигає. Гарячка менша. Ти не бiйся, я швидко видужаю. У мене тiло швидко гоïться. Та й зiлля... Ти даремно не вiриш, сказала вона трохи ображено, попереджуючи мою посмiшку. Зiллям лiкують здавна-прадавна. Усi способи перевiренi. А скiльки ïх загубилось!.. Що з Миколою?. Приходив. На що вже вiйна i то такого не було. Ось тобi нова влада... Бандитство. Спочатку, посвiтять в очi, аби вивiдати, хто чим дише, а тодi насилають бандитiв на розправу. Проклятий шпигунський вiк! Iудiвська демократiя!.. Вкривши Марину шорсткою веретою, я сiв на ослiн, глянув по хатi. Передi мною стало велике треба. Треба дiтям сороченят, бо мають по однiй, треба нам сорочок, маємо по однiй. Треба одягу, взуття, простирал, подушок, посуду, iнструментiв. Мушу зiбратися, поки зi мною i нiчого не скоïлося, до Залiсся. Онук перед тижнем поховав жiнку. З весни животом кандiла. Оплакує i лютує: нечепурна була, всi закутки позахаращувала дрантивими кошиками iз гнилою квасолею, лушпинням i зацвiлими ганчiрками. Прокопику, лягай, чого задумався? Залiз на кривобоку, затовчену лежанку, поклав голову на тверду, як плита, подушку, натягнув тяжку, як бляха, верету. Ну от, змiнилась влада. Ще будуть мiнятися. А яка не лементує, що старається полегшити людям життя? Кожна кричить, розперiзується, прагне замерзити очi надiями, а душу вiрою. А спробуй упiмнутися за цих нечепурних Онучок; затурканих Головацьких, схожих на опудала; за тих, що таскають вози бур'янiв, повертаючись з поля, котре, як казала Татаринова Параска, перетворили в тяжку могилу для людей; за Марину, яка крадеться з санчатами дров поза Лiсничiвку... Та що тут балакати... Не зiтхай, Прокопику. Не буду. Х Ковальчук задушився у своïй трунi. Лягаючи, вiн пiдкладав пiд вiко скручений рушник. Очевидно, рушник висунувся, старий твердо спав i закоценiв. Голосять. На оборi повно. Покiйник, здається, спить. Накликана смерть не спотворила обличчя воно синювато-чорне i зливається з погано поголеною щетиною. Побачивши мене, Ковальчучка заходиться жорстоким ревом, та через мить вмовкає, вибирається з-помiж свiчок i бабусь до мене. Прокопику, дитинко, шепче гарячити вiддихом, слаба Марина? Ти прости йому, грiшному. Бусурмен вiн був, i най бог не противиться, зоставив нас без нiчого, без нiчогiсiнько... Губи ïï розтягнулись вiд вуха до вуха тонким бiлим рубцем, пiдборiддя затремтiло, чорно заплямившись зморшкуватою ямочкою. Ади, записав усе добро на церкву! Ойо-йой... залишилась я сама! Сама...Повiвши навколо сухими запаленими очима, Ковальчучка вчепилась руками у вилоги чорного кафтана. Сама, Прокопику. Пiди, прошу тебе, до грабарiв, най викопають яму. I виторгуй, Проколику, аби не взяли багато. Все бусурмен записав на церкву-у-у-у... Мiсце вибери, Прокопику, щоб видко було рiку i село. Най спочинуть очi бiдолашного на тому, де вiн вiк свiй змарнува-а-а-ав... Обминаючи кущi свербивуса, я переступав запалi могили i пощербленi хрести в травi. На хрестах ластiвки злiпили гнiзда. Перекладинами моталась повитиця. Агов, пане Повсюдо! Де велите копати? Герасим Спiлка потомствений грабар у Колобродах. Я невизначено махнув рукою, i кмiтливий могильник, спираючись на лопату, почвалав униз. За ним побiг його пiдручний Андрусь Журавель. Весело перекинувшись кiлькома словами, вони почали копати. Я сiв на постаментi з-пiд хреста. Спiлка набив тютюновою потерухою люльку, сiв на держак лопати, перекинувши ïï через яму. Колись мiй дiд наказували перед тим, як копати, цiлувати землю. Признака в тому така: якщо поцiлуєш, то можеш викопати скарб. I якось уже на старостi лiт бог ïх винагородив, видобули казан з золотом. Але що дурний свят-свят, про небiжчикiв так не годиться казати, що дурний може вчинити з. золотом? Пропити. Спився дiд на нiнащо. I вмер у ямi, яку копав iншому. То я оце напучую Андруся, аби цiлував землицю, а вiн нi в яку силу. Даремно впираєшся, хлопче. На мiсцi вашого дiда я б золото пустив у дiло, вищирився Андрусь. У яке? питаю я. Го-го! Я б скупив усi поля в Колобродах i став паном. А далi? Ну, що далi? мовив Андрусь трохи розгублено. Далi ïв би три рази на день холодцi, душеники, пив би ром з медом, мав на щовечiр файну дiвку... Ого!.. Спiлка ще хотiв щось сказати, коли лопата його об щось заскреготала, i з глини надважився присадкуватий десятилiтровий казан, закоркований облитим смолою дерев'яним чопом. Не встиг Спiлка отямитися вiд здивування, як Андрусь, зробивши круглi очi, опукою скотився в яму, схопив обома руками казан i, висадивши його з протилежного боку, чкурнув зi знахiдкою в глиб цвинтаря. Спiлка в нестямi зарепетував: Стiй, сучий сину! Стiй! То я вiдкопав Андрусь бiг униз до села. Спiлка, важко телiпаючись, подався за ним. I тут казан випав з Андрусевих рук. Прокотившись кiлька метрiв, ударився об чорний оскал каменюки i розбився. Уцiлiв лиш людський череп величиною з пiвлiтрове горнятко. Андрусь i Спiлка стали над черепом як укопанi. Потiм Спiлка для бiльшоï певностi оглянув осколки казана i надщемлений камiнь. Чого на свiтi не буває! сказав вiн i, проткнувши затичкою люльку, набив ïï знову потерухою. А ця голова одрубана, сказав Андрусь. Чого б ïï iнакше захоронювали в казанi? Може, ïï вiдсiкли в татарське нашестя? Тiло пiшло з Днiстром або згорiло, а череп поховали. Цiлком може бути, спокiйно погодився Спiлка, потягуючи люльку. Скiльки тих голiв пiшло за Татарщиною!.. А ти моторний, мовив вiн трохи згодом, звертаючись до Андруся. Шпаркий, бестiя. Хи-хи! засмiявся Андрусь. Ви наклали б на себе руки, якби я втiк з золотом. Чогось довго не несуть мерця. Спiлка з-пiд долонi зиркнув на село. Принесуть, нiкуди вiн не дiнеться, запевнив Андрусь. Нарештi з вулицi виповз затиканий корогвами язик процесiï. Всупереч звичаєвi, труну везли пiдводою, бо Ковальчук вмер не природною смертю i не заслужив такоï пошани, щоб тiло несли до могили. У першому рядi процесiï, вся в чорному, йшла Марина. На фронтi менi самому доводилося закопувати вбитих. Та це робилося в мовчазнiй, запеченiй болем скорботi за тих, хто на черзi. А Ковальчука ховали поспiхом, машинально, перешiптуючись. Лунко загримав молоток по трунi. Гримiт пройшовся по юрбi схлипуваннями. В цьому останньому гримотi є щось таке ж таємниче i маркiтне, як у крику новонародженого. Не його жаль, зiтхнула Марина. Жаль того, що вiн мiг бути добрим. Зверху хляпає змiшана з вапном глина. Я дивлюсь на павутину балок i кроков, на сiтку лат, за якою чисте блакитне небо. Якби сьогоднi вийшов Мельник, з боку Днiстра вже можна було б бити драницi. Звечора Мельник просив мене зачинити до льоху начиння, аби не нестися з ним уранцi, а наступив ранок прибiгла його жiнка: Не ночував дома, не повернувся. Ми обiйшли бункер, оглянули каменоломню, перепитали всю вулицю нiхто нiчого не знає. Непевно стало. Швидше б укрити хату, вимастити хоч один куток i переселитись. Тодi нiкого на слово не пiдпущу. Гордiй ходить похмурий, Хрущ насвистує одну й ту саму мелодiю i вдає, що його не обходить нiщо на свiтi. Гордiй невиспане хмуриться, витягується, спльовує. Мельник пропав, i це всiх пригнiчує. Теж сплюнувши, я iду на Лiсничiвку до Крижа за перепусткою до Залiсся. Збираюся дещо купити, поки не розiйшлись грошi. Пiд замком, вiдмахуючись вiд мух, стояли осiдланi конi, навколо лiниво бродили роздягненi до пояса, брунатнi вiд загару стрiльцi. Одного з них я запитав, чи можу побачити Крижа. Поцiкавтеся у чергового. Ось вiн на ­анку. Вродливий юнак рокiв двадцяти недбало кинув на мене синiми очима, поправив поясний ремiнь з кобурою i загородив вхiд. Чого треба? вавкнув вiн, не поворушивши губами. Криж нiкуди не поïхав? Сотниковi нiколи. Не приймає. Я протиснувся мимо чергового. Вiн бiг за мною i щось голосно шепотiв, та я вже вiдхилив дверi до колишньоï панськоï стравницi, де тепер висiв напис: Карантинний iнспектор А. Криж. Слава Украïнi! привiтався я за новими правилами. Пане Повсюдо? Слава, слава. Заходьте. Черговий нi в сих нi в тих постояв на порозi i тихо причинив дверi. Пане Повсюдо! звернувся сотник весело. Ви не мали будь-яких пiдстав ображатися. Я дуже хотiв би, щоб ви змiнили свою думку про мене, але, признаюсь, не насмiлювався зайти до вас. Я зовсiм вiдрiзаний од свiту. Може, брат вам писав цим часом? Скаржиться, почав я брехати, що в Галичинi нерозбериха, плутанина. Криж зiтхнув: Цього в нас не бракує. Вiн вийшов до сумiжноï кiмнати i повернувся з пляшкою горiлки i чарками. Посидьте в мене, пане Повсюдо. Бодай десять хвилин. Ви не уявляєте собi, що зi мною твориться мiж цими чотирма стiнами. Сидиш йолоп йолопом мiж закiнченими йолопами i переконуєш ïх i себе, що безглуздя це полiтична неминучiсть. Я, правда, змушений був зодягти мундир. Потiм втягнувся... За ваше здоров'я... Потiм втягнувся i повiрив, що так треба. Просидiв тут тиждень i думаю- чим так нидiти, лiпше ходити красти. Я вам по-доброму заздрю. Ви знаєте, чого хочете. А я?.. Не приймiть за зле, але ви хитрий, дiдько забери, чоловiк. Ви бiльше державна людина, нiж Петрушевич. Прошу ще по однiй. Криж розрiзав кишеньковим ножиком скибку хлiба i половинку подав менi. Вибачте, без закуски. Ми живемо на пташиних правах. Менi в Залiссi сказали не церемонитися з Гривастюком i присилувати його збирати з села продукти для сотнi. I от ми живемо на пташиних правах. Сотня моя об'ïдається ще зеленими черешнями i потиху нарiкає на Крижа... Де ваша вiтчизна, пане Криж? спитав я. На Золочiвшинi. I дiдизна, i вiтчизна. Я з села, пане Повсюдо. I розумiю, менi здається, село. Може, вам здається, що я побоююсь i тому запобiгаю, то помиляєтесь. Оце менi, може, єдиний раз довiрили силу, дали великi повноваження, i я хотiв би як не зробити щось добре, то не пошкодити. Та допивайте. Повторимо... Якщо менi... Вiн тихо пiдiйшов до дверей i ривком вiдчинив ïх, але за ними не було нiкого. Якщо менi звелять кривдити, я кину все i поïду до жiнки й до дiтей. Давно пора. Ще по однiй, i все. Ви мене тодi несправедливо огрiли. Менi приблизно вiдомо, до якого розряду належить рушничник, який стрiляв у Павлюка. Я одне хотiв знати чи Павлюка не поранили. Потiм хотiлося передати через вас, щоб Павлюк кинув витребеньки. А ви мене випросили з хати... З святоï хати. В мене було таке почуття, що я найогиднiший сволотник. Та пробачте менi... Якось я був присутнiй на допитi справжнього комунiста. Переконаного, освiченого. Коли його запитали, чому на Украïнi комунiзм не настiльки впливовий, як, наприклад, у Росiï, вiн, не криючись, сказав: По-перше, немає полiтичного загартування. По-друге, прочитавши одну брошуру, комунiстом не станеш. Такi люди лиш заважають. I, по-третє, продажнiсть, викликана тим, що цей народ нiколи не покладався на своï власнi сили. Павлюк звiркуватий, бiльше на себе надiється, того його ще не пiдбили. Але тут у замку запертий один його однодумець. Просидiв одну нiч i все чистенько розповiв про ïх дiяльнiсть. Тут навiть органiзацiï немає. Просто збираються читати заборонену лiтературу. Подумайте: весь захiд i схiд горять революцiєю, а тут обговорюють брошуру якогось Баха Соцiалiстичне господарство. Якщо говорити тверезо i щиро, то пора братися до зброï, а вони никають попiд тинами iз в'язанками часописiв. Далебi, розумнiше класти собi хату, як ви робите, чи сидiти бiля бочки з вином у Шехтмана. Мене перекидали з карними загонами з мiсця на мiсце. Я цим. скористувався, щоб придивитися до життя i вибрати собi якусь стежку. Може, ви чули про справу Коцка i Михаця? Там не грали комедiï, зворохобили все Пiдкадпаття. Але знову ж через донощикiв завалились Ви знаєте: я чогось шкодую цих людей. Може, вони справдi потрiбнi будучинi, та з дурного розуму занапастяться, i перестрiляють ïх ще бiльшi полiтичнi комедiанти, якi взагалi не мають нiякоï шани в народi. Ви здогадуєтесь, кого я маю на увазi? Люди мали нагоду на своïй шкурi все випробувати. Прошу вас, пане Повсюдо: передайте моï слова Павлюковi. Дивiться, нi в одному селi немає вчителя. А хлопець майже закiнчив гiмназiю. Та вiн стократ бiльше користi принiс би, збираючи до себе в замок дiтей та навчаючи ïх грамоти. Я навiть погоджуюсь, щоб вiн, коли вже на те пiшло, нагрiвав ïх, як ви казали, своïм духом. Я загалом стою на роздорiжжi й готовий хилитися i туди i сюди, лиш би марно не гинули люди. Галичина вже й так спустошена. Туди на пiвнiч тiльки згарища. Якщо Росiя, така велика краïна, повернула проти старого ладу, то якщо вона досягне добра, тi люди, що гинуть, i ми, i всi пiдемо за нею. Нам багато не треба лишень показати трохи тоï волi. До цього й треба збирати сили. Я вам ще раз повторюю: в селi навiть органiзацiï немає. Нехай Павлюк не пiдписує собi вироку. Неслухняною рукою Криж налив горiлки. Чи той, запертий, часом не Мельник? запитав я. Криж зажурено похилив голову, потiм узяв мене за руку i, нерiвне ступаючи, поволiк за собою. Ударом чобота вибив затичку на дверях до льоху. Ось ваш Мельник. Зарослий, засумований, з плямою засохлоï кровi на щоцi, Мельник сидiв недалеко бiля входу на лавi. Вiн рiзко примружив очi вiд свiтла i знову опустив голову. Описавши рукою широке коло, сотник боком сiв на порiг. Ось ваш Мельник, повторив вiн. Вашi ж сiльськi побили його вчора вночi i привели сюди. Я пiдсiв до Мельника, i по-змовницьки потис йому руку, мовляв, не звертай на вояка уваги. Мельник напружено подивився на мене. Марiю мою бачили? Приходила, питала. Передайте, що зi мною нiчого страшного не трапилось. Прошу, пане Мельнику, сказав сотник. Пожалiйтесь Повсюдi на мене. Пан Криж твердить, почав якось дуже поволi Мельник, що мене могли б закатрупити. Але вони досi не розумiють, як вiн розцiнює стрiлянину на толоцi, й прийшли примаститись. Тобто привели йому мене. Але це бабська самовтiха, пане сотнику, промовив Мельник з занепокоєнням на лицi. Це бабська самовтiха. Вони почули вашу пiдтримку i розперезались. Ви у селi, i цього доволi. Вони думають, що чинять щось потрiбне вам. Пане Мельнику, з докором сказав Криж, i з нього злетiв увесь хмiль. Бiда. Мельник розвiв руками. Завжди знаходяться апостоли добра, що присвiчують головорiзам. Тi намагаються нас знищити, а цей намагається переробити на свiй лад. На свiй лад я нiкого не збираюся переробляти. Сотник схопився на ноги i заходив по коридорчику за входом. Я тiльки радив вам поберегтись. Ось я i побережусь отут у льоху. Лиш дозвольте моïй Марiï приносити ïсти. I такi люди думають щось змiнити в життi, сказав Криж сиплим, глухим голосом. Не просто думаємо. Ми, якщо вже пiшло на одвертiсть, Мельник гiрко посмiхнувся, ми щось робимо для цього. Книжки читаєте! Читаємо. Мельник знову посмiхнувся. Купуємо зброю в Чехах. Показуємо людям, де правда. Помовчавши, вiн попросив у мене прикурити i продовжував: Ви скористувалися тим, що в селах пошестi, i хочете нас подушити, як блiх. Не вийде. Я вчора вже сказав вам, що в селi нема органiзацiï, але не тiштесь. Я не в органiзацiï, та я вам заявляю: не знищите! Ось... Пане Мельнику! На силу вiдповiдають силою. Але ви для мене не сила, i менi вас по-людськи шкода. Ось чому я намагався попередити кровопролиття. В iнших селах, знаєте, що дiється? Щоночi рiзанина. Все вже опутала кривава помста, i на полiтику тiльки звалюють. Знаю, похмуро вiдповiв Мельник. То якого дiдька впираєтесь? крикнув Криж. Напишiть, що пориваєте з комунiстами, i волос з вашоï голови не впаде. Поки я тут... Моя голова облiзла до того, як я зiйшовся з комунiстами. Мельник засмiявся. Кому ви служите, сотнику? Я прагнув би служити людяностi. Ви прикладом рубайте. Ну, республiцi, з викликом обiзвався Криж. Республiцi холуïв i товстосумiв? Здирникiв? Ïм, коли хочете. I це краще поки що, нiж служити тому боговi, який розрiзнює народ, щоб кинути його розiрване тiло пiд ноги гiєнам. Однак я... Чув. Мельник замахав руками. Чув, пане сотнику. Що ви, ïй-богу, доказуєте менi, що ви нi в чому не виннi. Я вас почасти виправдовую. Та не жадайте вiд мене неможливого. Присилуйте Повсюду, вiн нахилив голову в мiй бiк, вплутатися в полiтику, коли вiн ïй не довiряє. Чого ж ви мене примушуєте вiдректися переконань? До речi, примушуєте своïми переконаннями. Це якась несусвiтня нiсенiтниця. Пане Повсюдо, звернувся до мене Криж. Розкажiть же пановi Мельниковi, яких я дотримуюсь думок про все це. Слухати вас прикро, сказав я. Бачити гiрко. Кепськi у вас справи. Коли вже довелося зiйтися пiд одним дахом, поживiть мовчки. Будьте по-сучасному ввiчливi, потримайте своï переконання про себе. Я сумнiваюсь, чи вони можуть що-небудь вирiшити у цьому содомi. Вони, мабуть, стомилися, сперечаючись, бо жоден не вiдповiв на моï слова. Що переказати дружинi? спитав я Мельника; Щоб принесла ïсти. Правда ж, сотнику? Криж не вiдповiв. Диво на дивi, посмiхнувся я. Щасливо, пане Мельнику. Усього найкращого! Вiн, не чекаючи, поки ми вийдемо, перекинув на лаву ноги й лiг. Здається, я заïхав дишлом у чужий тин, зiтхнув Криж нагорi. Навiщо це менi? Та нехай собi. Був на свiтi божому колосок без зернини, чого за ним тужити? Не так, пане Повсюдо? Ми обидва чимало пережили, сказав я. Нам лiпше не наводити один одного на розум. Радитися одна рiч, повчати. iнша... Та менi пора. Я хотiв у вас просити перепустки до Залiсся. Ви збираєтесь до Залiсся? Може, разом поïдемо? Тодi я завтра вранцi прийду. Повертаючись додому, я думав, що справдi нема чого носом землю рити. Тут такого добра накували, що десять поколiнь нащадкiв будуть уже готовеньке сортувати, i то правду важко буде визначити. Перед свiтанком був проливний дощ. Не розхмарювалось, похолоднiшало. На дорозi матово свiтились калюжi. Глина розмокла i розповзалась пiд чобiтьми. Сiре каламутне небо низько висiло над горами, засмоктуючи з долiв пасма бродячих туманiв. Криж жадiбно курив, висунувшись з вiкна i струшуючи мiзинцем попiл з цигарки. Як настрiй, пане Повсюдо? гукнув вiн, дивлячись, як я витираю чоботи. А в кiмнатi спитав: Похмелитися не бажаєте? Щось не кортить. А я вас очiкую, щоб за компанiю. Я уступив. За добрий настрiй, пане Повсюдо! Це нинi найважливiше. Закусивши шматком хлiба, вiн пильно подивився на мене. Я не мiг заснути. Усi нутрощi перевернув менi Мельник. Не берiть до серця. Ви нейтральна смуга. Криж похитав головою. Та хай йому сто чортiв, поïхали. Нейтральна смуга!.. Чи були колись зойки сильнiшi вiд терпiння? Баскi конi, розбризкуючи болото, шарпнули двоколку. Одкинувшись в глиб сидiння, я примружив очi i, як у дитинствi, дивився на спливаючi колом луги. Курiть, Криж подав пушку з тютюном. Отут збiгли моï дитячi роки, сказав я. Я, знаєте, що робив у дитинствi? Фантазував на рiзнi лади одну й ту саму iсторiю: стаю невидимим i добираюсь до ласощiв у помiщицi Золотницькоï (i прiзвища в них як на пiдбiр). Мала також помiщиця доньку. Ну, прищепилась, може, ще з маминим молоком настороженiсть проти багачiв. Так я ту панянку лупцював, поки вона не просила в мене пощади i не закохувалась. Я ставав господарем фiльварку i роздавав усе майно людям. Правда, й собi трохи лишав. У недолiткiв одне на умi. Я примушував бути добрими. А ви боялися? Мене рокiв до сiмнадцяти переслiдували страхи. Спершу боявся темряви i мерцiв, потiм духiв. Але спав завсiди сам, на горищi. Зцiплював зуби i одбивався вiд видiнь. Потiм ледве зведешся, та побiгаєш забудеться втома. Так само в мене було з голодом. Брати опухали, а я кину до рота, кiлька черешень i все гаразд. Черешнi ïв з кiсточками. Я не стiльки виносливий, як терпеливий. Я терпiв з жорстокiстю де себе. I одного просив у господа: щоб нещастя, якi менi вiдпущенi на все життя, спiткали мене до двадцяти п'яти рокiв. Я боявся стати жебраком на старiсть. I ось менi минуло двадцять дев'ять... У мене було iнакше, сказав я, побачивши, що вiн не збирається продовжувати. Я все хотiв сам зрозумiти, соромився питати в старших. Почую уривок якоïсь розмови i домислюю, що далi. Незабаром я всiх вражав здогадливiстю. I треба так статися, якась дурна тiтка прохопилась при менi: У Грушiвцi вмер п'ятирiчний хлопчик. Такий уже розумник був!.. Чогось бог забирає до себе розумних дiтей. Пiсля цього й почалось. Я не хотiв до бога. Мати похвалить: Ти в мене розумник, синку, я чекаю смертi. Днями i ночами чекаю. Згодом я став пустувати, аби мене не хвалили. В селi захоплювались моïм батьком: Боже! Як вам не страшно вилазити на тi височеннi комини в ­уральнях? Батько посмiхався: Я не боюсь смертi. Вiдтодi я придумував собi небезпечнi випробування. Ходив по кризi, стрибав зi скель, забирався далеко в лiс. Словом, я кинув смертi виклик, i вона вiдступила... За чотири роки на фронтi я бачив тисячi смертей, та я не тремтiв: Уб'ють чи не вб'ють? Так-так, дитячий вiк це велика смуга в життi. Моï ось скритнi. Чого?.. Не знають, чому старшi так дивно живуть, сказав Криж, дивлячись кудись у порожнечу. Раптом вiн запропонував: Називай мене. Прокопе, Ардатiєм. I журно додав: Сумно ми, мабуть, виглядаємо. I всi, хто намагається зберегти в собi людину. Що ваша iнформацiя сповiщає про Павлюка? запитав я, думаючи про Миколу, у якого на всi випадки життя вистачає мiрила. Ардатiй здивовано окинув мене очима: Ховається. Помовчавши, сказав якось наче замрiяно: Павлюк це не Мельник. Якби всi комунiсти... Давай побалакаємо про щось iнше. Та до самого Залiсся ми не перекинулися жодним словом. На вулицях було безлюдне, крамницi тупилися жовтими бiльмами вiконниць. Пiд мурами сидiли з протягнутими руками iнвалiди ще одне повоєнне нещастя. Ардатiй сiпнув вiжки, i конi пiшли пiдтюпцем. Бiля костьолу ми повернули на торговицю. Пiд дзвiнницею стояв, нерухомо дивлячись перед себе, згорблений бородатий чоловiк з набряклим обличчям i опухлими, вiдкритими до лiктiв руками. Коли ми поминули його, вiн раптом кричав пронизливим, скрипучим голосом: Повсю-ууу-до! Гей!.. Ардатiй нерiшуче зупинив коней, я сплигнув з двоколки i пiдступив до жебрака. Вiн дивився на мене блискучий нерухомими очима. Iван Крутiй, Прокопе. З Мокирця. Ми разом училися в Покутського. Львiв... Я закивав головою, не впiзнаючи його, i доторкнувся до його м'якоï, гарячоï руки. Видно, вiн по-своєму розцiнив моє замiшання i зiтхнув: Що ж! Iди. Тебе ждуть. Почекає, сказав я. А я бачиш?.. у Крутiєвих очах виступили сльози. Доживаю пiд мурами... Сухоти. Пенсiï не дали... Став непотребом. Давно так? Заразний уже... Голос його затремтiв i обiрвався. Родина де? Ат!..скривився вiн. Ну, не вiдчаюйся, сказав я. Ти кудись у село переберись. Що ж тут?.. Мiсто голодує. Та я вже скоро помру. Чую смерть... Ну, нi. Дивлячись на тебе, цього не скажеш. Поправишся. Ось почнуться жнива, на новому хлiбi одiйдеш за тиждень. Крутiй насуплено глядiв пiд ноги, опустивши червонi, закислi повiки. Дихав вiн з перебоями, схлипуючи, через рот. Опухлi губи безвладно звисли у якiйсь насмiшкуватiй мiнi. Iди, Прокопе, сказав вiн тихо. Дожидають... На мить у його очах блимнула здорова, ясна iскорка, та вона не довго могла втриматися в палаючих зiницях i розповзлась, мов ïï спопелило. Хто такий? спитав Ардатiй. Я коротко розповiв про Крутiя, закiнчивши: Першокласний фахiвець. I що ти скажеш! Коли держава розкидається такими людьми, то що це означає? Залиш ти ïï, Прокопе, невдоволено мовив Криж. Дай йому хлiба, не здавався я, i вiн... Усiм неба не прихилиш, пробурчав Криж, опускаючи ноги з двоколки. Словами цей вузол не розв'яжеш, додав вiн скоромовкою, з якимось винуватим виглядом. Ми пройшли вздовж лавок. Незважаючи на розруху, тут дещо можна було придбати. Я купив Маринi гаптований лейбичок з гранатового оксамиту, вовняну шалю, шевровi черевики-румунки, собi й дiтям матерiï на костюми, взяв три пушковi шапки, на мене знайшлися юхтовi чоботи. На Левадишине щастя, трапилися запаска i хустина. Виторгував ще сувiй льняного полотна. Пiд парканом дiдок розклав на землi вкритi голубою окалиною молотки, зубила, щипцi, барди, долота. Все було зроблено на совiсть, i я купив собi трохи iнструментiв на заробок. Назад ми рушили надвечiр. Крутiя вже не було пiд дзвiницею. Небо очистилося вiд хмар, i сонце ласкавило теплом поля. Дорога хутко збiгла до круч над Днiстром i запетляла мiж чагарниками ми ïхали понад рiкою, бо в лiсi дорога ще не встигла просохнути. Навпроти Грушiвки наздогнали Iвана Крутiя. Вiн стомлено волочив босi ноги, звiсивши велику голову на груди i тримаючи через плече порожнiй мiшок. Криж допомiг йому вилiзти на двоколку. Пiду десь на села, сказав Крутiй, вiддихавшись. Чого тiльки не витворяє з нами надiя!.. Ти правильно вирiшив, сказав я. Ардатiй мовчки озирнувся на Крутiя i дав коням по батогу. Грушiвка лишилась позаду. Проскочивши краєм лiсу, ми пiд'ïхали до замка. Криж передав коней вартовому, а ординарцевi звелiв нагрiти води. На хвилину покинувши нас, вiн повернувся з парою натiльноï бiлизни i iз зв'язаними шнурiвкою черевиками. Поклавши це перед Iваном, вiн подав йому бритву i дзеркало. Поки приготують воду, сказав вiн, спробуйте, пане Крутiй, поголитися. Iван почав знiмати густо полатаний сардак. Розвiвши позад себе руки, закашлявся, на чолi виступили краплини поту, щоки налились кров'ю. Дозволь, я допоможу, схопився я. Вiн судорожне закивав i захлинувся, впавши немiчним снопом на канапу. Посинiлi нiгтi вгризлися в дерево. По бородi текла кров. Я пiдняв йому голову; схлипуючи, вiн дихнув, знову закашлявся, але цього разу приступ був слабший. Крутiй вiдкрив наповненi сльозами очi i безтямним поглядом обвiв кiмнату. Вiн довго мовчки дивився на мене, потiм на Ардатiя i застережливо помахав пальцем, мовляв, не торкайтесь до мене. Звечорiло. Ординарець принiс засвiчену лампу. Пiду, сказав Крутiй, беручи на руку сардак. Сiдайте, пане Крутiй, i не рипайтесь, сказав Криж. Я сам сухотний i знаю, що це означає. Крутiй недовiрливо зиркнув на Ардатiя, але сiв. Через якийсь час йому стало легше. Ардатiй розповiв про десятки випадкiв, коли видужували хворi на туберкульоз. Iван пошамкував товстими, пересохлими, потрiсканими губами. Потiм узяв бритву, потримав секунду, занiс вiстря над щокок Стрiльцi внесли цебер з водою. Ардатiй поманив мене з дверi. Нема пiдходящоï одежi, сказав вiн. Але тут Павлюк дещо з себе полишив. Хочеш принеси. Крутiй уже поголився. Верхня губа по-старечому зiбгана, нижня одвисла, пiдстроюючи засмученим очам огидну гримасу. Масивний, схожий на шматок кишки нiс то роздувався, то тулився до обличчя. Тепер ти бiльш-менш нагадуєш Крутiя, сказав я. Iван майже не ïв. Вiдпив кiлька ковткiв липового чаю, поклавши до рота грудочку хлiбноï м'якушки, довго пережовував ïï, нарештi подякував, чужакувато вiдсторонився. По шибах бурхавицею вдарив дощ. На толоцi заiржали конi. Вiдпочинете, пане Крутiй, сказав Ардатiй, тодi я попрошу вас перекувати в сотнi коней. Iван глипнув на Крижа з якоюсь безтямною, острашною надiєю. Черевний тиф звалив одного за одним Лисюка, Хруща, Iвана Тимоша. Iлля Гордiй посвистує, добиваючи дах, ми з Мариною викладаємо мачульцями стелю. Агов, Прокопе! кричить Iлля. Чого? Звели жiнцi не вертiтись пiдi мною. Весь час кручу головою, так i звалитись не тяжко. А ти на Марину не задивляйся. Бо що? Що? Нiяка партiя тебе не перекувала, а я це зроблю в одну мить. Ким же я тодi стану? смiється Iлля. Пiвнем. А диви! Будеш кукурiкати перед сходками всiм партiям. Е, пощади, брате. Пощади, вiдрiкаюсь вiд полiтики. Цi дурнi почали вибивати один одному вiкна. Щось вони не довiряють Крижевi i перестали стрiляти. Зате щоночi вiкна дзеленькотять. Вчора Iванчуковi вибили. Катерина десь живцем доïдав Гривастюка. Який ти верховод! пищить по-бабськи Iлля. Який? Га? Нема ладу в селi! Нема в Колобродах вi-i-iйта!.. Невже вона з Iванчуком?.. Аякже. Гафiя — викапаний Iванчук. Викапаний. Вилитий, смiється Iлля. Я iду з вiдрами до Днiстра. Жовтаво-зеленi дощовi води швидко минають. Отак i життя: нап'ється зла i тече каламутною повiнню. Коли я йду назад, мене перестрiває Василько з конвертом. Я iз здивуванням дивлюся на дату. За штемпелем виходило, що лист прийшов у листопадi минулого року. Хто принiс? Стiнковий, каже Василько, Гривастюк просив його, щоб тобi передати. Лист був заадресований на Гривастюка, конверт розпечатаний. Йосип писав коротко, великим, розмашистим почерком. Дорiкав Гривастюковi, чому вiн не повiдомить, що сталося з Повсюдами. Порвавши листа, я бiжу до Левадихи i напихаю конверт гербовими аркушами. Що сталось, Прокопе? задихано питає Марина. Нiчого,.смiюсь я. Ми з Гривастюком влаштували переписку. Сьогоднi з нашого кута нiхто не ïде до Залiсся? Молотковський, але вiн уже, здається, поïхав. Мариночко, прошу я, побiжи довiдайся, може, вiн ще дома. Але нi. Почекай, я заклею. Розвiвши клейстер, я густо намазав дашок конверта. Бiжи, Маринко. Нехай вкине до поштовоï скриньки. Але що це? стоïть вона мов укопана. Швиденько, Маринко. Потiм розкажу... О, бестiя! Що ж вiн собi подумав, отримавши два майже однаковi листи вiд Йосипа, причому написанi рiзними почерками? Збагнув. Йосипiв притримав, тепер торжествує: На! Брат справдi перепитував про тебе. А ти? Ти його не бачив i не хотiв бачити, не писав i не хотiв знатися, хоч скористався його iменем i становищем. Я його ще застала. Марина повернулась захекана. Що воно за лист? Колись, Маринко. Я лiг на ослiн i заплющив очi. Колись, ïдучи сюди... Словом, я знав, що брат Йосип заправляє якимись справами в державному секретарiатi. Я хотiв було до нього пiти, але... Словом, передумав. Половину хлопцiв, з якими я переïхав кордон, забрали на схiдний фронт. Решта розбiглась. До Львова я сяк-так добрався. А що далi? До Йосипа я не хотiв iти. А знав, що будуть питати. Ну, я вiд йосипового iменi написав Гривастюковi, мовляв, чи проживає в селi такий-то. Поставив: Ради секретаря. Словом, до мене пiсля цього не смiли чiпляти Та я не сподiвався, що Йосип теж напише i теж Гривастюковi. I от Гривастюк одержав водночас два майже однаковi листи. Йосипiв заховав собi, а мiй менi прислав. А тепер ось i Йосипiв пiдкинув. Сучий син. Вiн уже тодi доглупався, але мовчав. I от раптом присилає... Це виклик. Прокопику, я чогось боюсь. Нiчого вiн менi не зробить, Маринко. Не кажи. Потерпаю. Що ти, Маринко? Велике цабе Гривастюк. Боюсь. Але ж не хочу я з Йосипом нiчого мати, гримнув я роздратовано. Вона мовчки закивала головою i сiла на стiльчику бiля мене. Казав Молотковський, що Криж злiг на тиф. Як? Я полапав кишенi, але кисет з тютюном залишився коло новоï хати. Вже без пам'ятi. Стрiльцi порозбiгалися хто куди. Самого покинули? Прокопе, Прокопику!.. Не смiйi Марина заломила руки. Я не буду заходити до замка. Прокопе, не роби цього, застогнала Марина. Прокопе! Ïï надтрiснутий голос вивернув у менi душу. Але я непослухав. А дорога на Лiсничiвку ще нiколи не була таю довгою. Журно погойдувалися на вiтрi берести. Журно лився спiв пташини з ялиць. Все нiби попереджувало про небезпеку. Навколо замка вiтер перегортав жмутики сiна, гримали дверi, дзвенiли шиби. Криж головою звисав з канапи, слабо ворушачи, губами. Опухлi повiки конвульсивне напливали на очi, то вiдкривали ïх. Це вже була не людина, а нагнiчена вогнем груда м'яса. Над нею метушились у снопi сонячного промiння iскри пилу. Такий же хаос, мабуть, у Крижевiй головi. Вiн то насторожувався, наче до чогось прислухаючись, то хмурився, нiби не йняв чомусь вiри, то на перекошений рiт набiгала несподiвана усмiшка, розходилась зморшками на щоках, перетворюючись в оскал болю. Надворi почувся гомiн. Я вийшов на порiг. Перед замком зупинились три верхiвцi двоє стрiльцiв i санiтарний полiцай. Вони довго перемовлялись, показуючи руками на вiкно, за яким лежав Криж, нарештi повернули коней i галопом помчали на тракт. Потiм прийшла Марина, принесла вiнок з нанизаних на нитку зубкiв часнику. Вiзьми на патик i повiсь йому на шию, сказала вона. Кажуть, часник помiчний, Але, заглянувши через вiкно до кiмнати, вона тихо додала: Вiн не виживе. Виживають слабшi здоров'ям, не такi... Зволоженими очима заглянула менi у вiчi. Ти не торкався? Нi. Куди ж ти? У льоху запертий Мельник. Пiду випущу. На дверях висiла колодка. Мельнику! гукнув я. Пане Мельнику! Я тут, почулося з пiдземелля. Уламком пiдкови я виважив скобу. Перш нiж вiдхилити дверi, я попередив: Криж захворiв на тиф, нi до чого не торкайтесь. Чув той гармидер, прогудiв Мельник. Глянувши на сонце, вiн розправив плечi. Ну, вдруге я ïм облизня дам. Ми вдвох пiдiйшли до вiкна в стравницi i стали поруч Марини. Крижа кидало в гарячцi. Та ось в горлi забулькало, вiн судорожне ковтнув i, витягшись, завмер. Кiнець, сказав Мельник. Марина мовчки пiдтвердила кивком голови. Через день поклало Iллю Гордiя, а через добу я прокинувся вiд спраги. Марина повернулася з кухнi з Левадихою. Старенька дала менi напитися якогось вiдвару i звелiла Маринi засвiтити лампу. Вони плавали передi мною тiнями. Дай менi дзеркало, попросив я Марину. Вони перезирнулись, i Марина подала дзеркало. З нього мов крiзь туман на мене глянули прозоро-синi очi. Вони були спокiйнi. Навскiс i впоперек буквою М над перенiссям викарбувалися короткi гострi зморщечки. Двi продовгуватi зморшки обабiч рота, губи зiп'ятi докупи, пiдборiддя розчленоване затiненою впадиною. Чоло високе, з пiвкруглими закутинами, спертими на рухливi борозенки. На вухо спадало пасмо русявого волосся. Я подумав: Оце я. Ще раз глянув у дзеркало, щоб запам'ятати. Досвiта гарячка вiдпустила. Коли Марина принесла опечатаний смолою конверт, менi здавалося, що нiчого не станеться, коли я встану. Марина розрiзала конверт i подала менi вiддрукований на машинцi аркуш. Я кiлька разiв перечитав i поманив Марину. У валiзi золотi крони. Однеси всi до Гривастюка. Що з тобою, Прокопику? Однеси. За те, що я поклав на бункерi хату, на мене наклали контрибуцiю. Яку? На, прочитай. Вона стиснула плечима: Але ж я не вмiю читати. Контрибуцiю, повторив я, вiдчуваючи, як до голови вдаряє кров. Бункер ïм потрiбний. Буде вiйна... Однеси крони... Я iду на фронт... Навколо химернi стовбури з обривками корiння. Божечку наш! скрикнула Марина. Зурна розпалась... Боже!.. Прокопе!.. Вони сходилися ранесенько-вранцi, потомленi i вкритi стертою в порох землею, з усiх чотирьох сторiн i несли в рукаххто дощину, хто обтесаний на стiну камiнь, а хто просто жменю свiжоï, що пахла надрами i вiльгiстю, глини. На них були попанаханi австрiйськi й росiйськi шинелi, кожухи з вицвiлою вишивкою, мiллю поïденi сардаки i киптарi. Iшли вони з непокритими головами, низько опустивший очi, нiби вже припало ïм збродити усе пiднебесся у попитах, прихистку, а сюди збиралися з останньою, надтозапiзнiлою i соромливою надiєю. Аж до Лiсничiвки запрудивши вигiн, аж до каменоломнi заповнивши крутi спадистi схили над селом, вони стояли i чекали якогось знаку, i всi мали мою подобу i темнi слiди кровi на тiлi. Менi було тужно i маркiтно серед них, я чув, як перестає битися серце, покидають думки, i я за пам'яттю читав останню молитву до смертi: Одпусти менi ще хвилиночку духу, бо менi треба сказати моïм веселим гостям, двоє-троє сирiтних слiв про те, до чого я вже не доживу. Край неба горiло сонце. Я дивився на нього заслiзненими очима, Ще раз питаючи, чи є щось на свiтi певнiше i справедливiще. Але тут серце вмовкло, потемнiло в очах, i я ледве встиг вiдкрити уста: Вiрою i правдою устаньте до свого прийдня... Тиша. СПАДОК ВIКУ Книга друга Вже знято урожай, ллє дощ, i вiтер вiє. Р. Тагор Хочу сина, Надко, прошепотiв Тодосiй, притискаючи ïï до себе сухими, як грабовi притужини, руками. Сина, Надечко, повторив з банною мольбою i розпачем. Ïï залило малинове промiння. Надко, покликав вiн. Тепер голос його прозвучав вiльнiше. Вона. пiдняла голову. Ще не торкане бритвою, запилюшене степовим порошшям Тодосiєве лице всмiхалося i нiби запотiлося жалем. Крiзь стрiху до стодоли цiдився глицюватий промiнчик i золотив Тодосiєвi сторчкуватi брови й високе круто спадисте чоло. Якби Надiя придивилась лiпше до його обличчя до нiздрiв, якоюсь судорогою стягнених до потилицi вух i звужених, полискуючих зiниць, ïй стало б з Тодосiем ще лячнiше. Але змiни на обличчi близькоï людини впадають в око лише пiсля розлуки. Надiя нiчого не завважувала. Окрiм того, вона носила в серцi таємницю, яка мов глуха стiна заступала перед нею усе, на що iнший звернув би увагу. Ось i тепер ïй здалося, що Тодосiй трохи облетiвся, i хотiла було всмiхнутися, але одне почуття зiрвалося наполоханим голубом. з чашечки душi, а натомiсть косоокий яструбом всiлося iнше. Ïï мучила тривога за Тодосiя. Була ця тривога така незвичайна, нiколи не чувана, що Надiя соромилась про неï думати. Якось минулого лiта, коли Тодосiй заïжджав до стодоли зi снопами, в дверях заклинило вiз. Тодосiй пiдважував то з одного, то з другого боку, тодi розiзлився i, ухопивши розвору, так двигнув тiчкою, що проламав обидва одвiрки. З того дня Надiï вiдкрився чоловiкiв двiйник, який не давав ïй спокiйноï години. Вдень i вночi вона вiдчувала його присутнiсть, вiн закривав перед нею свiт. Це було схоже на страшну напасть: був у неï Тодосiй i був попри нього ще хтось. Часом вона не могла ïх розрiзнити i тремтiла цiлу нiч, поки не зазорiє, поки той другий не покине хати. ...Тодосiй притискав ïï до себе, а вона не насмiлювалась глянути, чи це вiн. Раптом холодком по ïï напружених стегнах пробiг такий переляк, що вона, машинально занурiвши в зерно, аж до землi, ногу, вигнулась i зiпхнула Тодосiя. Пiд стрiхою шемрав вiтер. Надiя встала, витрусила з-за пазухи пшеницю i вклякнула край гiрки збiжжя. Нiздрi ïй свердлив запах поту, насильства над єством. Боже! скрикнула вона в душi. За що така кара! А може, я люблю Тодосiя?! Вiн подобався сусiдським дiвчатам. Ïй ще не минуло i шiстнадцяти, а Тодосiй був набагато старший, то вона й гад не мала, що вiн, можливо, ïï суджений. Та чула, як хвалять за смирну вдачу, шкодують, що не вибитися сиротi в люди. Одного разу Кухарчукова Орися (в селi ïï мали за пусту дiвчину), з нiжнiстю дивлячись Тодосiєвi вслiд, зворушено сказала: Я вiддала б йому все, що маю. Видко, це була така хвилина, бо несподiвано для себе Надiя почала думати про цього мовчазного, вiдлюдкувате парубка, а Орися стала ïй найсердечнiшою подружкою. Тодосiй був бiдний. Запримiтивши, кого покохала, родичi запротестували. Але Надiя вперлась на своєму. Вибрала нагоду стрiтися з Тодосiєм наодинцi, потiм носила йому в поле полуденки i дочекалась сватiв. Старi вiдписали ïм трохи поля. Надiя перейшла до Тодосiєвоï хатчини, i десь з пiвроку ïй гадалось, що в свiтi нема i .щасливiшоï пари. Ой боженьку!.. Надiя заридала. Незграбно, лiктями падаючи Тодосiєвi на груди, мов боронячись, залепетала: Нiчого, що на весну? Буде багато роботи. Чи зможеш без мене? Справлюсь, вiдказав Тодосiй. Весна додає сили. А ти чого, дурненька, розплакалась? Дивися. Не знаю. З мене пiдмоги не будеш мати. Хiба що зварю... Вiн сiв, поклав на колiна голову, довго думав. I знову вiн став нiби чужий, ïй хотiлося щось дiяти, аби вiд нього захиститися, хоч вiн, може, вже кудись забiг у розмислах, забувши про неï. Ледве пересиливши себе, вона притулилася щокою до його мокроï вiд тяжкого цiпа сорочки. Тодосiй був затишний, з налитим тiлом. Та десь пiдсвiдоме вона думала: Навчи, богородице, що робити. Не дай пропасти. Тодосiй лiг горiлиць, задивився на попролизувану вiтрами стрiху. Надiя вирiшила сама його знайти. Зосереджено торкнулась устами його уст i легко, покiрно витягнулась бiля нього. Через якийсь час у стодолi знов загупав цiп, забризкала по дощаних стiнах вибита з колосся пшениця. Надiя, озираючись, вийшла на обiйстя, нагнулась до землi за решетом i почала вiяти. ...Тодосiй народився на переломi двох вiкiв. Був це вже шостий при здоров'ï злидень у Слiпчукiв, одначе своєю появою вселив пiдтоптаному Юстимовi надiю на те, що аж тепер йому заживеться лiпше. Поцiлувавши Катерину в спiтнiле чоло, вiн окинув немовля розчуленим поглядом i хрипло прорiк: В добру годину, синку! Тихiше додав: Написано тобi бути маєтним, бо прийшов до нас мiж двома вiками. Може, це всiм щось провiщає?.. Ану, злазьте з печi, скомандував вiн принишклим пiд ряднами дiтям, що все бачили i тихо пощипували одне одного, аби не видати змови. Вони, як коти, зiскакували додолу в довгих сорочках, наввипередки прямуючи в куток за скринею, далi вiд батька, який схвильовано забiгав по хатi. Цiлуйте маму в руку, звелiв Юстим теплим i приємним голосом. Катерина вдячно дивилася на них помутнiлими вiд знесилля очима, рот ïï засiкся нiмим риданням. На груди нiби примостилося лонно ласкаве лiто, на очi враз рушили золотi полукiпки. Полукiпки йшли до хати рiвними рядами, як черкеси на веселих вистояних конях, вимахували кудлатими, мов дубовi верхи, гичками й подзвонювали: Щедрий вечiр... Святий вечiр... Катерина пильнiше приглянулась до горiшнiх снiпкiв i мало не зойкнула: з-за них то показувалися, то ховались дитячi голови. В однiй вона признала Йвана, що задушився в бочцi, куди садовила, йдучи жати, а в другiй зроду слабовитого Мирона, якого бог забрав до прощi, а в третiй Михайла, цього з човном збила крига на Днiстрi. Дивилась, дивилась на синiв i знову знепритомнiла. ...Минуло багато лiт. На поправку Слiпчукам не випогiднювалось. Юстим з Катериною запитливо позирали на свого найменшого, поки кожне зосiбно не застановилося на тому, що прикмета ïх не стосується, що, як бог дасть, лишень Тодосiй заживе веселiше. Хлопець день при днi чув: Ти в нас щасливенький, дитино. Слухав, звикся i повiрив, що так має бути. Змалку навчився чекати, чекаючи терпiти. Нiяке лихо не могло його збентежити. Вiд тифу вимерли родичi. Тодосiй подав на копальнi в Карпати. Пiвроку на баландi пiд земле Потiм возив сiль iз Солотвина. Далi голодував, плекав вошей, але нi на мить не сумнiвався в прийдешньому. Оженившись, зчорнiв у полi. Дещо пристарав, перешив стрiху на хатi, але це було не те, що йому судилося; непомильна в мандрiвцi до нього благодать ще десь простувала вдалинi. Тому Тодосiй не хотiв дiтей. Вiн мрiяв про той час, код вчепить колиску над повною скринею. Добровiльно взяте на себе ярмо так само, як примусове рано чи пiзно доводить до бунту. Тяжка робота i забарнi сподiвання достатку виснажили Тодосiя. Його все частiшi сковувала байдужiсть. У такому станi однi пустилися б берега, почавши кочiвне життя, iншi перетворилися б на лежнiв, а Тодосiй почав нишком божеволiти. Скривленого, його, можна було побачити де-небудь у ярузi з грудкою землi в кулацi. Вiн стискував пальцi, нiби хотiв видушити сiк з грудки, або брав землю на зуб, довго смакував, поки очi йому не заливали сльози. Вечорами вiн не дозволяв Надiï свiтити лампаду, стояв перед вiкном, зацiпенiвши, майже не дихаючи, i очi його в такi хвилини палали ненавистю або, навпаки, були повнi якоïсь неземноï нiжностi. На людях Тодосiй старанно тримав себе в руках, i про його недугу нiхто не здогадувався. Та якось вiн знемiгся пiд час приступу, а коли спробував на ясний розум пригадати, що витворяв, пам'ять зрадила. Вiн жахливо мучився, затужив за дитинством, його охопило почуття страшноï втрати. Якось, коли зрозумiв, що уникнути безумства є тiльки один шлях заподiяти собi смерть, вiн тремтячими руками пригорнув до себе Надiю. Того дня на купi намолоченоï на податок пшеницi вiн зачав сина. I його вiдпустило. Загублений у мiражi марних сподiвань дух життя знову завитав у душi. Тодосiй заспокоïвся, скрiпився якимись потаємними думками, якi берiг, як скнара кривдний набуток. Надiя була задоволена тим, що перестала вiдчувати в чоловiковi чужого, i не допитувалась, про що вiн мiзкує. Та через рiк у Слiпчукiв скоïлося лихо. Докладно нiхто нiчого не знав, але здогадувалися, бо Тодосiй серед зими покинув Надiю з малою дитиною i щез iз села. А може, отримана у спадок од вiку надiя викурила його з-пiд рiдноï стрiхи?.. Тiльки ночами, далеко обходячи повiтовi мiстечка i великi села, до Львова добивався пiвторатисячний загiн солдатiв. Два передостаннi боï загiн мав з нiмцями i махновцями, останнiй, на Збручi, з поляками. Солдати були неймовiрно зморенi й бруднi. Мундири висiли на них лахмiттям; зотлiлi пiдошви прив'язували до нiг обмотками; у багатьох голови були вкритi носовими хустками. Але при солдатах була справна зброя. Кiлометрiв за тридцять вiд Збруча солдати зупинилися в лiсi на постiй, щоб поховати вбитих, яких забрали з поля бою i несли на руках. Тiла склали до одноï ями, насипали високу могилу: Потiм старший видiлив караульних i команду за продуктами, а коли вони зникли в лiсi, дозволив спати. Це був сивий, згорблений i похмурий чоловiк. Вiн не носив вiдзнак i був зодягнений так само жалюгiдно, як пiдлеглi, зате зброï не мав. Чи причиною цього була недолугiсть, чи взагалi не брав ïï до рук годi сказати. I все-таки жодне його слово не залишалось без уваги. Старий лiг пiсля всiх, постеливши пiд бiк соснового галуззя. Дивлячись на нього, коли вiн заснув, можна було подумати, що це труп. Груди не пiдiймались, обличчя закам'янiло, навколо рота i пiд очима нiби хто припорошив дрiбно розмеленим синiм суглинком. Старий був високочолий, з круглими залисинами енергiйноï, але розважливоï i помiркованоï в оцiнках людини. Видублене знегодами обличчя було дрiбно посiчене зморшками. Мабуть, почало старiтись не на повiтрi, а десь в кабiнетних сутiнках, в'янучи вiд душевних змагань i переобтяжень. I руки в Старого були довгi, сухi, невiнчанi слiдами чорноï роботи. Галявину пражило сонце, димiла i гудiла мушва. Солдати спали мов мертвi, дожидаючи судного дня Старий прокинувся, тiльки-но в лiсi зашурхотiли кроки хлопцiв, якi поверталися з провiзiєю. Очi його дивилися чисто й спокiйно. На мить вiн затримав ïх на свiжому насиповi землi посеред галявини, тодi звiвся i рушив до солдатiв. Чи не трапився вам десь поблизу струмок? запитав вiн. Ми бачили за лiсом озера. Як далеко? Зо двоє гiн. Якщо йти просiкою, будемо минати ïх. Треба набрати свiжоï води, сказав Старий, дивлячись, як солдати розкладають i дiлять на брезентi мамали­у й сир. Пiдiть хто, розбудiть хлопцiв на змiну вартовим. Пiдкрiпившись, солдати розiйшлись досипати. А з присмерком вишикувалися в колони i рушили далi. Перемишляни загiн обiйшов з пiвночi. Тiльки-но вступили в лiс, почало розвиднятись. I знов Старий вiдiбрав вартових i команду за продуктами, а рештi дозволив вiдпочивати. Та цього разу вiн пiдкликав до себе високорослого, ще зовсiм юного солдата, узяв з його рук туго напакований наплiчник i рушив у заростi. Хвилин через десять на трактi до Перемишлян показався змучений, мов iз тюрми випущений, священик. Назад вiн повертався надвечiр. Тепер вiн йшов швидше, з непокритою головою, чого святi отцi не дозволяють собi навiть серед пустинного поля На узлiссi священик став солдатом. Загiн уже вiдтрапезував. Старий взяв залишену йому скибку мамали­и i цибулину, сказавши солдатовi, який прийняв вiд нього наплiчник: Цiєï ночi за всяку цiну мусимо дiстатися. Вмерло двоє поранених, повiдомив солдат; очевидно, вiн виконував обов'язки ад'ютанта. За всяку цiну, повторив Старий. Ще одне самовбивство, сказав солдат. Старий болiсно примружився, пiднiс руку до очей i нервово, судорожне ковтнув повiтря. До кожного його слова прислухалися, як до батькiвського благословення, а запобiгти самовбивствам вiн не мав сили. У когось з солдатiв починається гарячка, i вiн прикладає до скронi дуло карабiна. Розбери тиф чи вiспа. Мiж ними нема лiкаря. Солдат накладає на себе руки заради iнших. До того ж хворого нiхто з селян не вiзьметься доглядати: бояться розстрiлу, бояться заразитись. Поховали разом з тими... пораненими, сказав ад'ютант. Старий глипнув на скибку мамали­и в руцi, звiв очi на верхи берiзок над галявиною, постояв, постояв i, пригинаючись, нiби на його плечi звалили непосильний вантаж, рушив до куща лiщини, пiд яким йому приготували купу галузок. Пане письменнику, пiшов за ним солдат. Пiсля полудня над лiсом кружляв лiтак. Нас, либонь, помiтили. Я бачив, озвався Старий. Бачив... Поволi, дроблячи мамали­у тонкими пальцями, вiн пообiдав i лiг. Над галявиною розносився шепiт. Серед високоï трави глухо перемовлялися солдати. Заглядiвшись на ще не пересотану лiтом основу стебел, Старий чогось згадав маленького веснянкуватого хлопця з-пiд Бережан, якого спiткала нiмецька мiна в Криму. Стрiльчик ходив у розвiдку i приволiк пошитий з телячоï шкури повен махорки ранець. Тiльки гукнув хлопцiв розбирати здобич, як пiд ноги шипучи впала мiна. Вiн глянув на неï неповторно здивованим поглядом, i тут пролунав вибух... Стрiльчик нiяк не йняв вiри, що перед ним живий письменник, прохав розповiсти, як пишуться книжки Старий тлумачив йому П'ять додати до п'яти, вiдняти два, роздiлити на чотири буде два. Отак i книжку пишуть, щоб дiя була зв'язана з дiєю, щоб суму можна було розкласти на множники i кожний з множникiв був висновком про дiю. А ви багато писали? спитав вiн з дитячим зацiкавленням. Бiльшiсть своïх книжок я проïв, вiдказував Старий. Як то? Я не мав з чого жити. Ми вимiнювали своï сили майже задарма. А хто ви? Я з-пiд Рiвного. Цей тверезо-наïвний сiльчук так глибоко переймався кожною його фразою, що нiколи не затримувався на довгу бесiду. Ухопить те, що цiкавить, i втiкає куди-небудь подумати i повкладати в доброму ладi. А згодом приходить з новими сильцями-запитаннями. Лиш про одне перепитав двiчi чи Старий направду не нiмець або поляк. Вислухавши вiдповiдь, вiн засвiтився якоюсь потаємною iдеєю. Розмiркувавши, Старий уже не радий був знайомству. Чого не буває! Повернеться хлопчисько додому i продасть спадковий городець, щоб послати якоïсь пiвсотнi крон. При новiй зустрiчi вiн пояснив, що справа не в тому, що вiн не мав змоги влаштувати своє життя. Книжки можна писати впроголодь. За три останнi десятирiччя на один том на нашiй мовi припадає двадцять на польськiй i нiмецькiй Притому з мiсцевих друкують усiляких пiдбрехувачiв, а своïх справдi обдарованих не друкують, аби всiм було видко, що нема в цiм кутi свiтлоï голови Минає час, нiкчемна писанина починає фiгурувати документом доби, тодi як вона є тiльки примiтивною фальсифiкацiєю життя. Взяти оцих людей, що другий мiсяць у дорозi, йдуть з пекла в пекло. I про них напишуть. Пороблять ïх попiвськими синочками i зятьками, якi в садочках бiля пасiк виголошують перед пашiючими здоров'ям нареченими пишномовнi тиради про вiсiмнадцятий рiк. А як же iнакше? Гiркий досвiд народу завжди прикрiплюють до гетьманських i попiвських шликiв, розвiшуючи ганчiрки замiсть знамен над розтоптаним краєм. Та вже пора збиратися Старий розумiв, що без бою не прорветься до Львова. Поляки, безумовно, забарикадували вулицi й готовi до зустрiчi. Проте Пiдзамче мовчало. Загiн без жодного пострiлу просунувся до середмiстя i оточив ратушу. Вламлюватися до ратушi Старий не дозволив, бо всю надiю покладав на вуличнi боï i те, що до нього приєднається повсталий народ. Але всюди панувала тиша. Вона була рiвнозначна зрадi. Старий звелiв iти на тюрму, гадаючи, що до солдатiв пристануть в'язнi. Проте й тут його спiткало розчарування. Охорона склала зброю, наглядачi принесли списки заарештованих i слухняно розiйшлися вiдчиняти камери. На подвiр'я виходили сотнi в'язнiв. Коли Старий вигукнув: Воля, братове! натовп вiдповiв незрозумiлим перешiптуванням. Старий тричi повторював, що вони звiльненi, та слова його залишились без вiдповiдi. До в'язнiв пiдходили солдати, щось пояснювали. Старий заточився на ногах, його одвели на тюремнi схiдцi. Коли вiн отямився, на подвiр'ï були тiльки його хлопцi i розгубленi тюремщики. Вранцi нiчнi патрулi доповiли бригадировi гарнiзону, що в мiстi появився загiн невiдомих жовнiрiв. Полковник надiслав до Варшави термiнову депешу. На цьому й закiнчилося. Загiн покинув Львiв. Перед цим Старий доброï пiвгодини розмовляв з якимсь дiячем розгромленоï республiки на квартирi неподалiк вiд пам'ятника Мiцкевичевi. Повернувся до солдатiв немов розбитий паралiчем i ледве вимовив: На Стрийський тракт. Минувши останнi кам'яницi, загiн зупинився. Солдати взяли Старого в середину кола. Панове, я вам не маю що сказати, почав Старий, суворо дивлячись на малиновий небосхил. Панове... Я не маю що сказати про тих, до кого ми добивалися... Вiн махнув рукою, опустив голову, i голос його перехопило страшне чоловiче ридання. В рядах зашморгали носами, кривлячись, вiдводили очi. Вони йшли вмерти або звiльнити мiсто, але в жертовнику часу вогонь погас. Змiнившись на обличчях вiд жаху, вони вже не могли пiзнати один одного i стояли як мерцi. Викотилось сонце. Воно непорушне стояло над обрiєм добру хвилину, наче не сподiвалося, що доведеться свiтити цього тихого благословенного ранку. Заспокоïвшись, Старий продовжив: Прощайте, панове браття! Менi сказали, що не пора для виступу, що виступ готується. Будьте пильнi. Прощайте. Не кидайте зброï. Iдiть додому мужами i батьками, не забувайте один одного, кажiть людям правду. Солдати не розходились. Ви добре воювали, сказав Старий крiзь сльози. То будьте також добрими людьми. Прощайте! Перед ним розступились. Вiн одiйшов метрiв за сто i оглянувся. Солдати все ще не рушали з мiсця. Навколо них колихався синiй димок ранку. Здавалося, в клубах цього димку неспокiйно гарцюють осiдланi конi, перекочуються гармати, пливуть тисячi наповнених вiйськом човнiв. Старий упав i довго не мiг пiдвести голови. Вже зовсiм розвиднiлося. Трактом гуркотiла пiдвода. Молодиця, що везла до Львова решета з яблуками, злякано зиркнула на немiчного старця на узбiччi шляху: вiн блудив очима мов неосудний. Молодиця оперiщила конячину грабовим пужалном. Нема при хатi господаря, подумав старий. Видко, вдовиця. I без батога ïде... Вiд'ïхавши на таку вiдстань, що пiдводи вже не можна було наздогнати, молодиця озирнулась. Старець стояв навколiшки i наче когось виглядав, але на трактi, скiльки сягало око, не було живоï душi. Так вiн стояв, аж ïй навтямилося. Божевiльний, подумала молодиця. Ще одна тiнь iсторiï впала на Стрийський тракт, шепотiли губи Старого. Тiнi, тiнi!.. Про що ви оповiсте людям? А це залежить вiд запитань. Отой хлопчисько з-пiд Бережан був химерний хлопчисько. Щось своє будував iз запитань, щось незвичайне. Чудовий це дар. Бо як не дошукуватися, як питати в тiней одне й те саме, то вони сторiччями залишаються недорiкуватими. Тодосiй кружляв по камерi важкими поривчастими кроками нервово розладженоï людини. Сядь же ти каменем! гримнув на нього Грушевич. За пiвтора року арештантського життя Грушевич забув, що вiн iнтелiгент, лiкар, i ставився до iнших не краще, нiж злодiйчук з Пiдвальноï Григорiй Кмич. Та сядь же! гримнув вiн удруге. Чуєш? Тодосiй i бровою не повiв. Перед цим Кмич присилував його розповiсти, як вiн опинився в каталажцi. Тодосiй надумав майнути до Канади. У Львовi вiн сподiвався заробити грошей, але наскочив на полiцаïв. Розтривожений, вiн метався з кута в кут, навколо рота в нього зiбралися скорботнi борозенки зморщок. Грушевича й сон похилив, а вiн усе ще ходив по камерi. Прокинувшись удосвiта, лiкар побачив його з пiднятими до карниза над дверима руками. Тодосiй стояв, упершись головою у вiзитерку наглядача. Грушевич перелякався, подумавши, що вiн у зашморгу. Ти знаєш, що безграмотному треба добре пiдплатити, аби виробили закордонний паспорт? питав Грушевич Тодосiя, посадивши на свiй матрац. Тодосiй знизав плечима, проте по обличчю промайнула тiнь занепокоєння. Вiн зiперся головою на стiну i тихо схлипнув. Хочеш навчу читати i писати? Iз вiконечка пiд стелею у камеру падав снiп сивуватого свiтла. Грушевич порився в клунку, який використовував замiсть подушки, видобув олiвець i папiр. Дивися сюди. Тодосiй одвернувся. Грушевич з ваганням позирнув на олiвець i надув губи. Вiн уже не мiг зупинитися i почав ненавидiти Тодосiя, який вiдмовою хотiв зiпсувати йому настрiй на весь день. Вже тепер у нього було таке вiдчуття, нiби за ним шпигують. Ну що я тобi кажу, зашепотiв лiкар, бризкаючи слиною. Дивись: оце я пишу слово: Польща. Професор iсторiï Володимир Кривов'яз посмiхнувся. Студентом вiн влаштував отаку студiю Степанидi, легковажно почавши зi слова любов. Степанида так i не збагнула таємницi письма, зате, рятуючи ïï гонор, мусили скороспiшно готувати весiлля. Потiм вiн не мiг без гiркоти згадувати тi канiкули. Степанида була вiрною дружиною, але вiн нiколи не знав, чого вiд неï чекати. Поки не махнув рукою нехай робить, що заманеться, вона попсувала йому немало кровi. Польща. Пе-о-ел, бубонiв Грушевич, м'який знак, ща, Польща. Польща загарбала Галичину. А це лiтера ка. Ка-на-да. Ко-ло-бро-ди. Я знаю з вашого села По-всюду. Прокопа? втiшено перепитав Тодосiй. Розумний хлопець. Вiн кудись виïхав. То нiчого, вiн розумний хлопець. I Миколу Павлюка знаю. Павлюк має спiлку з комунiстами. Тихо, дурню! Грушевич з внутрiшнiм страхом глипнув на Тодосiя, нiби в ньому була вмонтована бомба. Польща. Поль-ща нас усiх по-витлум-лює. ...У Степаниди був депресивний психоз. До речi, i в цього Тодосiя щось схоже. Якби Грушевич не занепав, хлопця можна повернути до здоров'я. Бiльшiсть душевних недуг це недуги волi. Га-ли-чи-на. По-польськи Галичина Ма-ло-польща. ...Медiатори руху в Степаниди накопичувалися продовж тривалого часу, вiдтак вона вiдчувала потребу кипучоï дiяльностi i вносила в професорове життя такий розгардiяш, що вiн зрештою почав ïï боятися. Якось Степанидi завихторилося iти та грибами. В лiсi проколола ногу, дiстала зараження кровi й померла. Вдруге Кривов'яз не наважився одружуватися. Ти маєш добру пам'ять, парубче, радiв Грушевич. Покажи лiтеру ер. Так. Тепер ща. Так, прекрасно. Слово даю, через мiсяць ти станеш тюремним писарем. А лiкарем ти хотiв би бути? Нi. Чому? Не знаю, не хотiв би. Дивак! прикро образився Грушевич. Напиши ел. Не хочу. Тодосiй переповз на свiй матрац i натягнув на голову сардак. З-пiд поли виглядали тiльки затоптанi зеленкуватi п'яти. Дурень! розiзлився Грушевич i перекинувся на другий бiк, але одразу ж звiвся на дибки, крадькома зиркнув, чи не прокинувся професор. Боже! зiтхнув вiн, Вiн притулився чолом до холодного муру i з болем думав, що огрубiв отут, у проклятiй тюрмi, здрiбнiв душею. Навiщо обзивати хлопця? Сам же йому вiдбив охоту, спитавши, чи той не хотiв би стати лiкарем, адже такими речами не забавляються. Добре, що професор спить. У вiчi було б соромно глянути. Грушевич думав, що якби молодший, то не пiддався б хвилевим настроям. А йому вже за сорок п'ять, у тюрмi сам для себе став нещасною i жалюгiдною iстоткою i чогось не вiдчуває потреби причаститися до минулоï чистоти й цiльностi. Наглядач з гримотом поставив бiля дверей миску i вiдро з водою. Треба було вставати, бо повернеться рiвно через чотири хвилини i забере вiдро, але Грушевич не мав сили ворухнутись. Дiдько з ним, подумав вiн. Нiчого не станеться, коли день буду немитий. Тим часом арештанти схоплювалися i займали чергу. Пане доктор! штовхнув його ногою Кмич. Грубiсть вiд збайдужiння. Грубiян це боягуз, пуста пересичена тварюка. Завдяки грубостi ця тварюка самомобiлiзується i утверджується. А хай йому чорт! Треба вставати... Я брутальний з Тодосiєм, бо вiн слабший, я можу зiгнати на ньому злiсть i вiдвернутися вiд цiєï гидоти... Змочуючи водою голову, Грушевич постановляв собi: беруся за книжку. Пишучи, очищаєшся. Мене доконуе марновiрство. Досить ницiти. Вiн iз замилуванням згадав роки практики в Тернополi. Робота його бадьорила, не давала впасти. А взагалi нiколи, здається, не мав нi сталого погляду на речi, нi твердоï опори. Як би там не було, в Тернополi минули його кращi роки. Грушевич витирав лице одним кiнцем рушника, професор другим. Лiкар одним оком косив на професора. Що за неймовiрний чоловiк! Весь вiк уникає переслiдувань, а дивiться, що за спокiйнi мудрi очi, яке благородне облич яка стриманiсть i ощадливiсть у рухах. Нiби збираеться почати ще одне життя... Сьогоднi ви в лiпшому гуморi, сказав професор. Грушевич здригнувся, промовчав. Потiм, складаючи р ник, вiн сказав з посмiшкою: Гумор цiлком залежить вiд нас, пане професор. Що — що, а це у нашiй владi. Кривов'яз кивнув i став розчiсуватися перед надщербленим дзеркальцем. Над дзеркальцем поволi пересували тiнi вiд ­рат. Самi грати знаходилися глибоко в нiшi вiконця, ïх не можна було побачити, навiть ставши на табурет. Вночi тiнi не рухались проти вiкна, мабуть, висiв лiхтар. А вдень повзли по стiнi, хтось вуглем поробив знаки, i тiнi оповiщали арештантам: Наглядач несе воду для вмивавання, Почали роздавати баланду на снiданок.. На двох метрах муру вклався весь тюремний розпорядок. Грушевич чекав, щоб професор вiдiйшов од дзеркальця, думаючи: Ми живемо тiльки тiнями.... Пiсля снiданку вони порозсiдалися на матрацах грати в шахи. Фiгурки були вилiпленi з хлiбноï м'якушки колись, за лiпших часiв, коли в'язням видавали хлiб. Трохи згодом наглядач кинув до камери сувiй польських газет. З першоï, же прочитаних уголос заголовкiв почалась, як i щоднини запекла суперечка. В'язнi спалахнули в присутностi газет i очима, й обличчями i горiли тривожно, як сторожовi вежi в степу перед наближенням орди. Газет чекали мовчки, неспокiйно Коли наглядач вiдчиняв дверi, всi насторожувалися, мов дикi кiшки, i кидалися на згортки. А газети були дворiчноï давностi... В центрах воєводств i в повiтових мiстах гарнiзонами стояли польськi вiйська. У Галичинi польськi вождi вербували джур з колишнiх мiсцевих партiй. За республiкою вже зникли i дим i нитка... А в камерах точилися полiтичнi дискусiï про тактику державного секретарiату i стратегiю Антанти. Послухайте, що пише Пiлсудськяй, забiгав з газетою по матрацах Григорiй Кмич.Русини i бiльшовики, якi до цього часу воювали мiж собою, тепер порозумiлися, щоб атакувати нас. Брехня! заревiла камера. На стiнi тремтiли тiнi вiд ­рат, тремтiли губи i руки, пiд стелею гойдалась мiшанина охриплих голосiв. Нарештi, почали пробиватися окремi реплiки. Вони не мають приводу почати вiйну з республiкою. Свiт проти цього грабежу. Вiльсон твереза людина. Вiльсон посилає дипломатiв перевiрити версiю Пiлсудського. А Покутський вiсник пише, що республiка продається Польщi... Не брав участi в цих оргiях Кривов'яз. Якось Грушевич запитав, чому вiн не читає газет. Соцiальним спiритизмом не займаюся, вiдказав професор. Вiн задумливо стежив за iншими i наче милувався. Одного разу, коли суперечка мало не переросла в бiйку, вiн пробурмотiв: У тюрмi ач якi гарячi! Тут ïм нiчого втрачати. Тут нема надiï. А на волi мовчали б. Переважно оргiï закiнчувалися тим, що арештанти пiдсiдали до професора i вимагали його думки. В такi хвилини ïх цiкавила не iстина ïм треба було почути спокiйний голос, щоб самим втихомиритися. Професор бачив, що вже всi втомилися i зараз звернуться до нього. Та Грушевич роздув ще гострiшу перепалку. Мова зайшла про просвiтянськi громади. Чи дозволять ïх поляки? Не дозволять. Мусять! Дурницi! Ти, видко, хочеш, щоб не дозволили. Йолоп! Хам! Запроданець! Вiд йолопа чую!.. Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всiм остогидла, та нiхто не хотiв поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тодi, як Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через заборону; бiльшiсть ïх складу в тюрмах. Тепер навперебiй заговорили, що ïх повиннi випустити на волю. Влада не втримається без мiсцевих кадрiв, найактивнiших представникiв громад. Усi вiдчули себе молодими i сповнений устремлiнь... У життi накопичилося стiльки диких, як на здоровий розсуд, засобiв впливу на людей, що з них, за поодинокими винятками, щодня можна, як iз глини, вилiплювати щось iнше. Тому такого поширення набрала торгiвля iдеалами,! i величезнi маси народу час вiд часу безоглядно поринають у багно фанатизму. Хто був у камерi, кожному раптом стало ясно, що без них не зумiють обiйтись, ïм хотiлося думати, що уряд ïх спецiально ув'язнив, аби зберегти, адже на волi навiснiє голодна смерть. Лиш досвiд предкiв страх стримував готову iстерiю рабопоклонства. Цей самий страх зiграв з ними жарт, коли прийшло звiльнення. Серед ночi в коридорах появилися наглядачi i, повiдчинявши камери, гукали: Виходь! Виходь з речами! Вони стiкалися в тюремний двiр. Якийсь недолугий дiдусь кричав: Воля, панове! Провокацiя, прошепотiв професор. Хтось знайшовся: До камер пiдводять труби. Заженуть назад i пустять гази. А ворота навстiж, злякано мовив Тодосiй. Там, певне, поставили кулемети, голосно продудонiв Грушевич. Лишень висунь голову!.. Треба перевiрити. Хтось вiдокремився од натовпу. Грушевич поволiк за собою Тодосiя. Крадучись, попiд муром рушило ще кiлька чоловiк. Грушевич лiг на землю i виштовхнув за ворота клунок з пожитками. Тихо. Тодi вiн виглянув на вулицю i оторопiло рикнув: Утiкай. Доки не пiзно! До свiтанку Грушевич з Тодосiєм пересидiли в Стрийському парку. Коли почало розвиднятися, Грушевич спохватився: Тут можуть вчинити облаву. Нам лiпше змiшатися з людьми. Мiсто вже ожило, селянки торгували пiд фасадами фруктами. Грушевич купив яблук. Ïж, ïж. тикав вiн Тодосiєвi тремтячими руками. Солодкi. Вiн вiдчув прилив нiжностi до цього придуркуватого i безпорадного селюка й готовий був вимiняти за його личаки своï чеськi бештайгери. Вони й не помiтили, як бiля жiнки з яблуками зупинився полiцай. Вiн нагнувся до кошика, взяв яблуко, вiдкусив корiнець, поремигав i кинув селянцi монету. Вона догiдливе напакувала його кишенi плодами. Полiцай навiть не глянув на Грушевича i Тодосiя. Посмiливiшавши вони йшли за ним до Ринковоï площi. Протиснувшись крiзь ярмаркових до ратушi, стали пiд стiною бiля худорлявого юнака, який продавав рiзьбленi хрести. Я ж казав, що випустять, усмiхнувся Грушевич, косячи очi на сонце. Звичайно, це хитрiсть, вона мене не тiшить. Але нiчого. Яка рука, так i гребе. Будемо мати на увазi. Так просто вони нас не куплять, ми будемо вимагати прав для всього народу. На силу будемо вiдповiдати силою. Ми i в пригонi вмiємо брати те, що нам належиться. Як ти скажеш? Менi б до Канади, простогнав Тодосiй. Поïдеш, запевнив Грушевич. Спершу стань до роботи, зодягнися, вiдчухайся. Треба обдивитися, примiрятися. Нiчого не роби навмання. Грушевич весело поплескав Тодосiя по руцi, поблажливо всмiхнувся. Дихав вiн поквапливо, нiби перед цим зiйшов з марафонськоï дистанцiï. Передовсiм треба роздобути iнструменти. Чогось менi не кортить до Тернополя. Розпочну практику у Львовi... Гм! Аж не вiриться. Вони, сучi дiти, переодягли охоронцiв, пiдстроïвши пiд банду. Нiчого. Вони хитрi, але й ми битi. Ночували в парку, а наступного ранку знову вигрiвалися пiд ратушею, бiля юнака, що торгував хрестами. Тут несподiвано побачили Прокопа Повсюду. Вiн принiс юнаковi якийсь клунок. Не забудь купити тютюну, попереджав Повсюда, примружено дивлячись на хрести. Тодосiй почув його голос, аж пiдстрибнув. Прокiп був блiдий на лицi, дуже марний, погляд став суворiшим, бесiда i рухи млявiшi, нiж пiвтора року тому. Краяни! розпростер вiн руки, коли Тодосiй сйiнув його за куртку. Ти як тут опинився, Тодосiю? Ми з каталажки, пошепки вiдповiв Тодосiй, сяючи з радостi, як дитина. А з дому коли ж? . Та вже давно. Я поïхав невдовзi пiсля тебе. То чим пахне свiт? засмiявся Прокiп. Ой, не питай. Куди ж ви, хлопцi? Нюхаємо запах сонця, стаючи ближче, мовив Грушевич. Земля нам просмердiлась. Де зупинились? Я мушу йти на роботу, але хотiв би з вами побалакати. Нiде, простосердно сказав Тодосiй. Ночуємо в парку. Тодi я проведу вав до нашого готелю. Приймемо до товариства, Олексо? звернувся вiн до юнака. Приймемо. Люди своï. Юнак байдуже кивнув. Ми живемо в пiдпiллi, ведучи ïх за собою, розповiдав Повсюда. Думаю, не подивуєте. Нинi весь свiт у пiдпiллi. На щирiсть не проживеш, не виживеш. У душi плачеш очi усмiхаються, ночуєш у льоху вдень гордо несеш голову, ходиш без документiв зате вештаєшся пiд носом у полiцая. Вони перейшли площу, забралися у захаращений дошками дворик, крiзь розвалений мур перелiзли в другий дворик. Тут Повсюда пiдважив старi дверi, що нiби випадково лежали на цементнiй приступцi, й показав пальцем на темний отвiр: Прошу до господи. На добровiльне ув'язнення. Льох освiтлювався двома за­ратованими вiконцями. Уздовж стiни з покладених на цеглянi пiдмурки дощок були влаштованi нари, а бiля протилежноï стiни, впершись закуреною трубою в склепiння, стояла залiзна пiч. Справдi, з камери до камери, зiтхнув Грушевич, кидаючи на нари клунок. Воля ваша, сказав Повсюда. Я тут сплю близько року. Тинявся парками, а коли похолодало, цей льох для мене був знахiдкою. Якось уночi йду вулицею i чую нiби з-пiд землi озивається скрипка. Ледве дошукався... Ну, менi нiколи. Грушевич видряпався на нари, сiв, прилизав нижньою губою вицвiлi в тюрмi вусики. Лягай, Тодосiю, пiдохотив Слiпчука, що сиротливо озирався навколо. Лягай. Я пiд вечiр повернуся, сказав з дверей. Повсюда. Зрештою, тут i Микола Павлюк ночує, вiн прийде швидше, розважить вас. Можете спати спокiйно, про криïвку нiхто не знає. Увiбравши голову в плечi, Тодосiй ступив до нар, розгублено подивився на Грушевича i тихо застогнав. II Через кiлька днiв Грушевич привiв ще одного жильця. Хлопцi вже спали, я тiльки-но вклався. Присядьте ось на тапчанi, запросив шанобливо лiкар. Я розведу вогонь i зiгрiю чаю. Не турбуйтеся, пане Грушевич, я не проголодався. О, тут ще є грань. Десь товариство роздобуло вугiлля. Це недовго, пане Кривов'яз. Я колись чув це прiзвище, але вбийте мене не пригадаю. Грушевич менi не сподобався з першого разу, i я вирiшив почекати, може, з розмови вдасться зрозумiти, кого вiн привiв. Ми берегли криïвку потайсвiту, як святиню, але коли Грушевич почне сюди водити знайомих, нас викурять. Спалахнули скалки, гiсть пiдшлапав до дверцят. Гай-гай, схлипнув вiн, сiдаючи на цеглину. А цi мури витримають ще тисячу рокiв. Грушевич пiдвiсив над полум'ям казанок з водою i теж опустився на долiвку. Чорна кам'яниця, Корняктiв палац, вiв далi гiсть, похиливши голову. Життя насмiхається над iдеалами, пане Грушевич. Вам вiдома iсторiя цього будинку? Його побудували наприкiнцi шiстнадцятого сторiччя. Костянтин Корнякт, отримавши дворянство, розмахнувся на шiсть вiкон. Вiн пiдiгрiв марнослав'я архiтектора Петра Барбони, спрямовуючи удар проти Софiï Ганель, ïï Чорна кам'яниця була найпишнiшою спорудою на Ринковiй площi. I палац ïï справдi потрапив у тiнь Корняктового будинку. Вiн став предметом заздрощiв. Його за великi грошi вiдкупив орден кармелiтiв, а в ордену воєвода Якуб Собеський. Вiдтодi вiн став колискою не тiльки багатства, але й полiтичних iнтриг. Мiж iншим, тут вкладався мир мiж Рiччю Посполитою i Московщиною, архiтектурним вивiнуванням захоплювався рятiвник сiчовоï республiки Петро I, коли готував коалiцiю проти шведiв, за переказами, Хмель наш теж ходив палатами з прискуленим оком. Кривов'яз випростав ноги, зняв капелюха. Полум'я з печi освiтило сивi, дашками, брови, лукою вигнутий нiс, пiд яким темнiла тонка лiнiя з'ïдених старiстю губ. Перепрошую, сказав вiн. Я розговорився, мов за кафедрою. То через оцей пам'ятник. Свiдки розв'язують язики. А тут iнше не треба забувати: нашi нащадки не знатимуть, як iсторiя ховала в Корняктовому льоху композитора Павла Ганиша, про якого ви менi розповiдали, рiзьбяра Олексу Чорноту Вiн на хвилину примовк, нiби вагаючись, чи називати iншi прiзвища. Живцем похованi, мовив, зводячи брови. Що може бути страшнiше? Закипiла. Грушевич вийняв з печi казанок. Всипати цинамону? Дякую, не треба. Кривов'яз узяв горнятко з окропом. Не шукайте, пане Грушевич, у мене нежить, я однаково не вiдчую запаху. А менi не кортить вечеряти, сказав Грушевич, розчулено дивлячись, як гiсть попиває окрiп. У мене виникло пiдозрiння, що вiн уже почав смакувати нашу сумну iдилiю. Сьогоднi прочитав у газетi, порушив мовчанку Грушевич, що пiд час громадянських вiйн свiт втратив ще понад десять мiльйонiв чоловiк. Я про це маю одну думку, озвався Кривов'яз. Коли добро здобувається цiною таких величезних жертв, то нiякi вiтри не вiдженуть вiд нього запаху кровi. Поступ завсiди дорого коштував. Грушевич пiдкинув скалок у пiч. Що не вмiщується в рамки часу, те мусить доступатися. Але на практицi це перетворюється в сумну трагедiю. Бо час мусить закарбувати в iсторiю кожний крок. На практицi, додав Грушевич, часто не завдають собi клопоту з вибором засобiв. Iнодi повертається так, що засоби ототожнюються з iдеями. Один з трьох не розумiє iдеï, яка засiла в головах двох iнших, i цього досить, аби його звести зi свiту. А натовповi байдуже до причин, йому влаштовуй видовища... Мабуть, це все-таки споконвiчна бiда, пане Грушевич, м'яко поправив лiкаря Кривов'яз. Я подумав, що зараз засоби переконання стануть засобами вiйни, але Кривов'яз був людиною вихованою i сказав: Не хотiлося б посилатися на чужий розум, та що вдiєш, коли зловживають правом оцiнювати явища. Чи не тому пiсля сплину лiт дев'яносто дев'ять вiдсоткiв того, що робимо, здається пустою тратою сил? Отже, я пошлюся на чужий розум. Я колись подумки сперечався з тим висновком, нiбито люди готовнiше служать iдолам, анiж iдеям, проте це так. Грушевич, видко, не збагнув, як тонко обiйшов його професор, i згiдливо кивнув. А жорстокiсть породження неосвiченостi, додав Кривов'яз, не даючи можливостi заперечувати. Вiн змiряв лiкаря допитливим поглядом i сказав: Над загалом запановують окремi iстини, ними намагаються загнуздати практику... Та, бачу, ви стомилися. Либонь, пора спати. Того папства нiколи не пересудиш. Через нього впала ЗУНР, люди гинуть як не в тюрмах, то в сирих льохах... Завтра спробую найнятися за репетитора. А менi в одному мiсцi пообiцяли медичне устаткування. Треба ранiше встати. Добранiч, пане професор. Тiльки-но запала тиша, в мурi пiдi мною заворушилась щуриха. Вона, здається, вивела малят i знахабнiла. Я вважав, що всяке живе створiння, плекаючи потомство, повинно триматися обережно, а ця щуриха здурiла: я мiг ïï знищити, але не пiдiймалась рука. Видко, ïй надокучило чекати, поки стихне бесiда, бо дiяла швидко i необачно. Вибравшись на нари, вона стала шукати чоботи, та я ïх попiдвiшував до гакiв на стелi. Щуриха вiдчайдушне зашкрябала в торбi, де ще, певне, тримався запах м'яса, яким мене почастував вiйськовий кашовар, i навiть дозволила собi пискнути, розлютившись. Гидка iстотка! Вона теж не впевнена в собi, iнакше чого доходити до такоï несамовитостi? Я всiм розхвалюю льох, переконую, що тут мiцнiєш духом, адже наш дух прагне до вiчностi, а це стихiя вiчностi. Серед цих старезних мурiв лиш дивак може втратити рiвновагу, кажу я. Хлопцi краєм рота усмiхаються, а на серцi в них, мабуть, те саме, що в конаючоï з голоду щурихи. Вона ще недавно контролювала всю Ринкову площу i дещо знаходила, а тепер боïться лишати потомство i теребить клаптi газети пiд нарами. Я повернувся на другий бiк, i щуриха занiмiла. Тепер я не скоро засну. Думати не хочеться, згадувати нема що. Я злажу з нар, скручую цигарку. В темрявi тишi важко сидiти один на один з собою. Нiби накрили тебе рядном ганьби, i нема тобi нi життя, анi смертi. Проклята щуриха. Викурила душу з притулку вiчностi. Iсторiя, сивий патрiарх пiдлабузництва, подарувала менi куточок в Корняктовому льоху. Як це мило! Бо що людина без притулку? Дикун. Нiмина в сiдалi сонця, якщо сонце можна порiвняти з доброю, нерозумною квочкою. Людина без пристановища не має нi обличчя, нi майбутнього. I я стану дикуном, як, не дай боже, нас пiдслiдять полiцаï, бо в хатi, яку я збудував, гуляють вiтри, а штраф за те, що я поставив ïï на бункерi, не сплачу продовж усього життя. Де в битвi з перешкодами програють нашi надiï, звiдти не виносиш прихильностей. Та в мене, як у тiєï щурихи пiсля родiв, iнстинкт самозбереження перетворився на свою протилежнiсть, i я готовий вiддатися катовi, щоб тiльки люди змогли пересвiдчитися, що в моïх жилах тече кров. Я рушив у куток, де спав Тодосiй. Прокинувшись, вiн нiяк не мiг зорiєнтуватися, куди потрапив. Я сiв бiля нього на нари. Розкажи, Тодосiю, як там на селi. Вiн щось пробурмотiв i нарештi отямився. Що розповiсти, Прокопе? Хату мою не валяють? Нi. Марина запросила попа, хату освятили. Тепер трiсочки нiхто не вiзьме. Знаю, що люди не посягатимуть. А властi? Гривастюк нiбито казав, що грунт ти купив, це твоє, а штраф виплатиш. Гривастюк далi вiйтує? Хто ж вiзьметься? Тут треба i нашим, i вашим... Треба вмiти. Лиш писаря взяв. А Марина, Тодосiю? Вiд Левадихи вибралась. У Ковальчучки. Помирились. Ти знаєш, що старий вiдписав поле на церкву? Ну от, тепер рiвнi, нема за що ненависть роздувати. Марина нiчого не вимагала, сказав я. Але Ковальчуки потерпали. Знаєш: пiднiми палицю винний пес дає ногам знати. А ти чого зiрвався з мiсця? То, Прокопе, якась мана, мляво вiдказав Тодосiй. Все менi осоружним стало: поле, дiм, жiнка... Менi з голови не виходило, чого ти не розпитуєш. Гадаю, невже i в нього таке, як у мене. Я мусив пiти. Мене могли засудити. А твою Надiйку я пам'ятаю. Мила дiвчина. Злагоди не було? Де там! I на суперечку не заходило. Розумiєш, бiда. Менi не переставало здаватися, що зв'язав Надiï руки, кривджу своєю долею, що чим далi, то буде ïй тяжче зi мною. Туманiв, туманiв та й зiбрався до Канади.. Ти ще був дома, як Крочакова Ревека розбилась? Нi. Скочила зi скелi в кар'єр, де ти камiнь рубав. Нiхто нiчого не знав, аж навеснi дiтиська знайшли. Вона вже лиш кiсточки. Мала якусь тугу, не могла перенести. Шкода. Шкода, погодився Тодосiй. Вона була нiби з iншого свiту. В серцi носила бiль, а де з'явиться там веселiсть. Прокопе, а Павлюк коли тут знайшовся? пошепки запитав Тодосiй. Вiн поïхав пiсля того, як у нього стрiляли. Пам'ятаєш, вiн тодi був у мене, тодi Маринi поранило руку? Чув, чув. Вiн досi з комунiстами? Вертайся назад, Тодосiю, сказав я замiсть вiдповiдi. Бачиш, тут нема життя. Та бачу. Я не маю iншоï ради. В мiстi мене не будуть шукати. Ти ж повертайся додому. Нi, Прокопе. Хочу дiстатися до Канади. Надiя сама зачахне. А на моïх очах висохне лiпше? Я, Прокопе, думав. Тут нема менi нi щастя, нi долi. Навчуся грамоти, пристараю грошей i пiду, як той журавель, за теплою хвилею. Вiн тепер дограє на однiй струнi. Лiпше не вiдраджувати, бо нарiкатиме до смертi. Тобi не холодно? запитав я. У тюрмi звик до всього. Iншi мучилися, а ми з професором навчилися терпiти. З яким професором? Був з нами такий. Кривов'яз. Статечний чоловiк. Грушевич привiв його сюди ночувати. Так? завовтузився Тодосiй. Поговори з ним. Прокопе. Вiн менi як батько. Мене як посадили до них, то тиждень не видавали матраца. Кривов'яз ïм сказав, що не буде приймати ïжi. Миттю принесли. Небагато таких людей. На газетi пiд нарами затанцювала щуриха. Тодосiй замовк, наслухаючи, потiм лiг i бiльше не озвався. Я кашлянув, та вiн, видко, не чув, поринувши в нiму бесiду з якимись гадками. Тодосiю! Я поклав йому на плече руку. Га? стрепенувся вiн. Iлля Гордiй у селi? Так. Гаразд, спи, сказав я, не маючи охоти зачiпати ще один неприємний спогад. Пiсля того, як, виходячи з оточення, уряд ЗУНР перебазувався до нашоï закутини над Днiстром, Гордiй одного дня пiдбивав мене втiкати за Збруч, а наступного агiтував пристати до якогось, йому одному вiдомого пiдпiлля. У Залiссi з осадникiв уже була створена повiтова управа, i доходили чутки, що в Колобродах розташується прикордонна сторожа. На буковинському березi Днiстра румунськi солдати поквапливо будували укрiплення. Польськi загони мали прибути в дня на день. Якось Iлля Гордiй, якого швидше вiдпустив тиф, нiяково усмiхаючись i ховаючи пiд. набряклими повiками позеленiлi бiлки, повiв на мене атаку. Ми й не здогадувалися, що зунрiвська влада тримається на волосинцi, сказав вiн. Ми думали, що коли фронт по Сяну, то Львiв мусить здатися. Але польська армiя мала коридорець уздовж залiзницi а Перемишля, i до Львова весь час прибували свiжi сили i продовольство. А стрiльцi не одержували пiдкрiплення. Навеснi Петрушевичевi вдалося перерiзати коридор, та Львiв уже не було кому брати. У головi не зовсiм прояснилося пiсля .гарячки, i бесiда мене стомлювала. Та Гордiй до чогось мене пiдводив i гудiв, як млин. Ти колись казав, Прокопе, що уряд ЗУНР не той, який потрiбний Галичинi, аби гарантувати вiд новоï окупацiï. Але посуди: у лютому Антанта надiслала державному секретарiатовi ультиматум з вимогою скласти зброю або йти на бiльшовикiв. Ультиматум не прийняли. Тодi з Францiï сюди перекинули армiю Галлера. Петрушевич робив усе, що було можливим. Не знаю, мовив я роздратовано. Правда, вiв своєï Iлля, бiльшовики пропонували йому мирний договiр. Але в нас багато хто гадав, що бiльшовики тимчасова течiя. Та були й такi думки: нехай Украïна буде комунiстичною, але сукупною. Може, Петрушевич дав маху. Пам'ятаєш, на селянському з'ïздi в Станiславi всi делегати виступили проти нього? Вiн вiдмовився од переговорiв i тим самим перешкодив сполученню червоноï Росiï i червоноï Угорщини; революцiю в Угорщинi задушили, а тодi приборкали Галичину. Тут надвоє гадати. Гордiй зiтхнув i скрутив нову цигарку. Ходiмо на сонечко, сказав я, спускаючи з лiжка ноги. Надворi кошлатив листя на ясенах злегка схвильований i задиханий перед приходом осенi серпень дев'ятнадцятого року. Марина з Левадихою i з дiтьми пiшли в поле по бур'ян. Пiд стiною сохло кукурудзиння i пiняве лушпиння з качанiв. Я розглянувся по оборi i сiпнув Гордiя до хвiртки захотiлося навiдатись до своєï хати. А ти знаєш, чого я сумнiвався? запитав я, коли ми вийшли на вулицю.Я одного нiколи не мiг вибачити: Габсбурзька iмперiя розпалась, я, солдат ïï, добираюся з фронту додому, а у Вiднi старi дипломатичнi баби домовляються з тiнями вiд трону про передачу влади в Галичинi. За три тижнi змiнилося три вождi, якi керували обороною Львова: Вiтовський, Коссак i Стефанiв. Не вмiєте, сидiть та попивайте каву. Вони ж, мало того, навперебiй галасували, що всi невдачi через комунiстiв. Усю молодь, яка могла повернути хiд iсторiï, називали комунiстами. А торiк ти про це недобалакував, закинув Гордiй. Ми наблизилися до хати i дерев'яними схiдцями пiднялися на ­анок, стали бiля незаскленого вiкна на Днiстер. Рiка бiгла собi кудись, мов нiчого не сталося. На затiненому тополями буковинському березi румунськi солдати копали траншеï, у виярку на тлi неба лопати вихлюпували маленькi фонтани землi, i схоже було, що рвуться шрапнелi. Не без обопiльноï домовленостi роздiливши галицьку землю, сусiди не довiряли один одному. А галичанам залишалося нарiкати на самих себе. Будеш закiнчувати хату? запитав Гордiй. Так. Якась неяснiсть довкола... Я в душi посмiхнувся. Щось намисливши, Гордiй не вiдчував певностi. Я знав, що вiн буде мене марудити натяками i притиками, поки в суперечцi не висмикне десяток жил i не вибере ту, яка йому потрiбна. Менi аж тепер стало ясно, як поляки все добре спланували, мовив вiн. Вiд Львова до найменшого хутора всюди мали органiзацiï. Стрiльцi не встигли виïхати, а вони вже створили управу. Вiн нагрiб купу трiсок i сiв. Протерши мiзинцем око, пильно подивився на мене, зiтхнув i чи з жалем, чи з спокiйним захопленням сказав: А галицька армiя два рази здобувала Петлюрi Киïв. У тому, що галицька армiя перейшла Збруч, дуже довго буде вiдчуватися трагедiя краю, вiдказав я. Гордiй хворобливо скривився, i менi здалося, що вiн почне заперечувати, проте оскал на його знекровленому тифом обличчi несподiвано розплився широкою усмiшкою. Вiльно, поблискуючи, мов прощаючись, бiг мимо очей Днiстер. На буковинському боцi на тлi голубого неба у видолинку вибухали фонтани землi. До рiки городом зiйшла молодиця в пiдiпненiй спiдницi десь, видко, прала в садку, зачерпнула коновкою води i, не глянувши на цей берег, знову щезла мiж соняшниками. Днiстер холодно поблискував на сонцi, як злi сльози. Мене раптом осяяло, що стихiя вiйни теж прокидається за якоюсь дивною логiкою. Узяти хоча б мiй бункер. Вiн австрiйцям не придався, зате був потрiбний республiцi. Либонь, усе в життi так побудовано, що людська енергiя не може пропасти. Я так думаю, перервав моï гадки Iлля, що треба не менше двадцяти рокiв, аби тут знову зворохобилися, як у вiсiмнадцятому. Я знизав плечима. Вже нема людей, що можуть органiзувати народ, додав Iлля. Я назгортав купу трiсок в протилежному кутку ­анку i, сiвши, зустрiвся з пильним поблискуючим поглядом Iллi. Скажеш нi? спитав Гордiй. Що ти вимацуєш? запитав я навпростець. Iлля, мов з переляку, здригнувся i нахмурився. Щось мусимо робити, Прокопе, сказав вiн пiсля хвилевого вагання. Поляки нам показали приклад. Треба органiзовуватись, щоб не дати людям зневiритись. Я похитав головою. Гордiй невдоволено поморщився. Менi здається, що можна б i з комунiстами робити один фронт, додав вiн. А вранцi наступного дня до мене в нову хату прийшов за дорученням Гривастюка Iванчук. Не церемонячись, дiстав з вiйтовоï папки документ i похмуро ковзнув по ньому очима. Штраф за зловмисне пошкодження вiйськового об'єкта. Я перечитав постанову повiтового суду. Якщо спробуєте ухилятися вiд сплачування, вас заберуть на примусовi вiдробiтки. Заарештовуйте, сказав я байдуже. Таких грошей, про якi тут мова, я потряс перед його носом постановою, у мене не буде нiколи. Дiло ваше, з посмiшкою вiдказав Iванчук. Менi було велено попередити. Iди з очей! сказав я, не в силi звладати з собою. Но-но! погрозливо пiдняв руку Iванчук. Ви не дуже... Ми вам нагадаємо, як ви побили полякiв на Лiсничiвцi. Геть! Заточившись, я позадкував до сходiв, опустився на дошку, тремтячими руками почав скручувати цигарку. Надiйшла Марина. Ми довго радились, нарештi вона сказала: Прокопику, тiкай з села. Тут смерть. А в свiтi, може, збережешся. Вночi, перекинувши через плече торбинку з сухарями, я рушив до Залiсся. Iшов лiсом, силкуючись зiбратися з думками, але моï намагання нi до чого не привели. Я бiльше не вмiв чесно розмовляти з собою навiть у тiй мiрi, як розмовляють з руïною. Усе було втрачено. Я передчував, що нiколи не ступлю на перехрестя дорiг за Колобродами. Земля, котру я не за своєю волею покидав, здавалась менi ворожою пусткою, а там, куди я вирушав, були темнi невiдомi нетрi. Народжений вiд старовинноï i до неймовiрного сучасноï трiади вiйни, недуги й голоду, я, куди не робив крок, усюди чув жахливу колискову цiєï трiади: вона спiвала про смерть. У Залiссi при таємничих вогнях лiхтарiв залiзничники формували поïзд iз покинутих сiчовиками платформ i товарних вагонiв. Коли поïзд рушив з мiсця, я в останню мить, нiби кимсь невидимим пiдштовхнутий у бiк, стрибнув на тамбур вiдпливаючого вагона. У Львовi мене зненацька захопив кремезний вусатий провiдник, лагiдна байдужiсть якого викликала в мене пiдозрiння, бо менi здавалося, що за мною весь час стежать i ось-ось пiдiйдуть з наручниками. Ви з нами в Польщу? звернувся залiзничник. Вiд його запитання у мене пробiг мороз по спинi. В Польщу? перепитав я. Нi, я лiпше зiйду у Львовi. По-своєму розцiнивши мою розгубленiсть, залiзничник усмiхнувся i подав машинiстовi сигнал рушати. Пiднявшись на тамбур, вiн окинув мене спiвчутливим поглядом, а я мимохiть скорчив усмiшку бродяги. На секунду в мене виникла думка розшукати Повсюду-Завадовича. Йосип не пiшов за Збруч, я мiг у цьому заприсягтися. Вiн навряд чи виïжджав зi Львова пiсля того, як мiсто потрапило до рук польських офiцерiв. Мабуть, сидiв у комфортабельних покоях i, обклавшись газетами, писав спогади про одiссею державного секретарiату. Якось перед втечею з дому я надибав на глечику клапоть газети з наказом Петрушевича: Зважаючи на Найвищу раду держав Антанти, як представника сил, якi мають впорядкувати вропу, наказую украïнськiй армiï перейти Збруч на велику Украïну проти бiльшовикiв. Таким чином, даємо доказ, що ми мали i маємо протибiльшовицьку орiєнтацiю. Йосиповi є про що писати. Уявивши собi його одутлувате полискуюче обличчя на тлi синього оксамиту крiсла, я вiдмовив собi в щастi побачення, одразу вiдчув полегкiсть i попростував на Личакiвку до Покутського. Старi прибирали в кiмнатi. Майстер дивився на мене здивованими очима i схлипував схвильованим, здавленим смiшком. Витерши рушником руки, вiн ступив назустрiч, смикнув себе за вуса i гукнув до дружини: Постривай, стара, гляди, хто прийшов. Я обох поцiлував. Яким вiтром, Прокопику? запитав майстер. Лагодь, стара, що-небудь на стiл, звернувся до дружини i взяв мене за лiктi. Як же ти так?.. Негадане. I не написав... Так уже трапилось, вiдказав не своïм вiд зворушення голосом. Покровителi витурили з села. Покутський вмить посерйознiв i засмутився. Ти хочеш сказати визволителi? Вiн гнiвним жестом махнув на вiкно. I своï, i цi. Ну, сiдай, розкажи до ладу. Я коротко оповiв, як Гривастюк вилами двох урядiв приколов мене до землi. Покутський сплескував долонями i бурмотiв: Ах ти, бестiя!, Ти дивись!, Ну й сволотник! Очi його погрозливо блищали, на обличчi появився вираз муки. Кинувши погляд на накритий стiл, вiн махнув рукою. Пiсля цього й чарка не мила. Забери, стара, наливку. В кутиках його очей зiбралися болiснi зморшки. Що ж це дiється? Не вiр своïм, не вiр чужим. Кому .тодi вiрити?.. А ми сяк-так перебиваємось. На рiденьких борщиках, на городинi. Вже забули, як хлiб виглядає. Стара он як-подалась. То йди посьорбай юшки. З дороги тепленького хочеться. Я зиркнув на схiдне вилицювате обличчя майстровоï, що посiрiло i взялося довгим пухом од недоïдання, i мене огорнув жаль до цiєï доброï i мовчазноï жiнки. У ïï лагiдних очах завсiди нiби свiтився ранок, а тепер вони так запались, що з них годi що-небудь вичитати. Покутський так само змарнiв, постарiвся, чоло нiби осiло, вуси, якими вiн завжди пишався, загострювали i спотворювали обличчя. Може, вип'єш? кивнув вiн на плящину. Ми тримаємо замiсть лiкiв. Мiць має... Пригуб i ти, стара, задля такоï оказiï. Вiн налив у чарки по наперстку густоï, майже чорноï рiдини. Ïжте, Прокопику, тихо мовила майстрова. Потiм протягом трьох днiв я не почув од неï жодного слова. А з Покутським ми переговорили про все на свiтi. Я помiтив, що розмови про знегоди нас стомлюють i ми ними надокучили один одному. Це й природно: виходу не було. Балачки дiяли на нерви як хмiль i викликали огиду. Третього вечора з будиночка Покутських мене виполошили полiцаï. Пiдночовував у Стрийському парку. Досвiта на горбку мiж липами нестямно заголосила якась божевiльна. О-га-га-га! моторошним великоднiм калаталом заплескало мiж стовбурами. О-ха-ха-ха-ха!.. Я вибрався на вулицю в околицi Франкового будинку. На протилежному боцi, нудьгуючи, походжав полiцай, ще одна тiнь стовбичила нижче, на поворотi. Полiцай, який прогулювався, недбалим жестом поманив мене до себе. Простягнувши руку, вiн потер пучками великого i вказiвного пальця. Документи? Не маю, пояснив я по-польськи. Moze skonczyszz tymi zartami?23 23 Може, перестанеш жартувати? Мене врятувала бездоганна польська мова. Та на майбутнє я вирiшив знайти собi яку-небудь щурячу нору... Грушевич намагався зробити ввiчливiсть прапором нашоï комуни. Пiсля тюрми вiн проповiдував iдею всеосяжного гуманiзму. Дякую i прошу лилося з вух. На всiх, крiм Тодосiя i Кривов'яза, Грушевич дивився з докором, нiби ми навмисне уникали, тюрми, щоб не вiдчути туги за культурним ставленням. Павлюк спробував було його напоумити, але це не помогло, а тiльки пошкодило: Грушевич, як сектант, благословляв Миколу при кожнiй нагодi. Побачивши Грушевича на вулицi, ми старалися прошмигнути кудись у пiдворiття i перечекати, поки вiн пройде. Але вiн щоднини встигав провести кожного з нас пiд руку i намозолити слух повчанням. Свiт почне нас шанувати тiльки тодi, коли ми станемо високовихованим народом, виголошував вiн. Почуття братерства ось що нас врятує. I вижидальне поглипував, мружився, енергiйно стрiпував сивiючими патлами. У нього була блискуча пам'ять. Вiн знав, що кому казав, i двiчi не повторював одне й те саме. Мене вiн примусив повернутися до нашоï першоï розмови в Тернополi. Не забули моєï сентенцiï про совiсть, пане Повсюдо? запитав вiн, з тривогою вивчаючи моє обличчя. Нi, вiдповiв я. Грушевичiв погляд потеплiв, очi од зворушення навiть злегка затуманилися сльозою. Правду кажучи, вирiшив вiн винагородити мене, я спершу було допустився помилки, подумавши, що ви маневруєте то мовчанкою, то несподiваними вивертами, аби набити собi цiну. Але, розмiркувавши, я зрозумiв, що вiн серйозний чоловiк, навчений обставинами життя ховатися, як артист. Це непогано, Прокопе. Довiрятися кожному стрiчному не треба. Зробивши паузу, вiн додав: Менi однаково. Я вже небагато встигну зробити. До того ж серцем чую: мене чекає тюрма. Ще день, ще два... Поки не ратував за любов до ближнього, вiн говорив розсудливо i викликав спiвчуття. Та в агiтацiях був такий настирливий i потворно бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пiзнiше i застав комуну, роздiлену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого всi хлопцi, включаючи Кривов'яза i Тодосiя. Треба мати певний талант, щоб так остогиднути. Вранцi Микола розбудив мене i, з вiдразою киваючи на сонного Грушевича, покликав на вулицю. Ходи звiдси, ну його до бiса. Встане, знов заскиглить. Що сьогоднi робиш? запитав я Павлюка. Що роблю? Микола зморщився, нiби не мiг розiбрати, чого я вiд нього хочу. Менi, мiж iншим, завжди здавалося, що вiн собi щодня видумує якесь заняття, аби, як кажуть, слава не пропала. Перейдемо на той бiк, запропонував вiн. Покажу дещо й хочу порадитись. На розi вулицi Микола зупинив мене i показав на старовиннi залiзнi дверi. Твоï свердла вiзьмуть ïх? Кувалися, мабуть, ще при Данилi Галицькому. За ними конфiсковане устаткування з друкарень. Я маю намiр забрати шрифти. Я до них не наважуся пiдступити з свердлом, сказав я. Дверi кували ювелiри. Глянь, якi тендiтнi пелюстки, грона, зiрки. Це iсторична пам'ятка. Грiх на мою душу, Прокопику. Бабаки тут ходять? Це не твоя журба. Пiдпою. А де дiнешся з касами? Микола нетерпляче знизав плечима. Потiм ще раз обдивлюся, пообiцяв я. Та не надимайся, як соборний диригент. Кажу, що подивлюся. Гаразд. Микола засмiявся. Не тiшся, ось дибає Грушевич. Аж руки потирає, що спiймав тебе. З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психiкою. Пересiчнi люди мiж чотирма стiнами стають рабами почуттiв, на яких, мов на казкових конях, вириваються з пут вiдчаю. Так, так, подумав я. У спеку кожний затiнок порятунок. Якось на поштi я прислужився польському жовнiровi, написавши йому листа до матерi. Розбалакались, i солдат менi сказав, що в його полку потрiбнi слюсарi монтувати систему парового опалення. Я мало не пiдстрибнув. Не гаючи нi хвилини, поïхав з Вiктором Живецьким так звали солдата в казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась казеннiй касi майже запiвдарма: менi платили продуктами i по двi марки на тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з Покутським монтували труби, пiсля роботи я писав Живецькому листи i пiд вечiр з тимчасовим посвiдченням спокiйно повертався до Корняктового льоху. Цього разу Живецький чекав мене бiля ворiт, весело потиснув руку. Пане Повсюдо, ви зможете сьогоднi затриматися? Вiдписала Ванда. У зорi його штормив трiумф: Ми переможцi, пане Повсюдо!... Вiн не встиг освiдчитися дiвчинi до армiï i нiяковiв, хвилювався. На хвилину покинув мене i прибiг з фотокарткою дiвчини. У неï було гарне опукле чоло, розчесанi з боковим продiлом i короною заплетенi навколо голови коси, тонкi, злегка вигнутi брови, глибоко посадженi, але щирi очi, маленький рiвний носик i цнотливо, пелюстками складенi губи. В рисах обличчя цiлий лан невинностi й ненадчерпнуïоï нiжностi. Я уявив собi, що це моя сестра, з котрою розлучився в дитинствi й мав незабаром зустрiтися. Слова самi попросилися на папiр. Може, завтра, Вiкторе? запитав я. Живецький засмутився. Вiн дивився такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним. Якщо вам нiколи... Вiн хотiв усмiхнутися, але смуток спотворив усмiшку, як натяк на близьку смерть. Завтра ж ти на мiсцi? Так. А пiслязавтра стаю на вахту. Патрулем чи на пост? Патрулем. Попросись до ратушi. Я мешкаю поблизу, i ми змогли б складати листи всю нiч. Я скажу капiтановi Сiдлецькому. То пiслязавтра? Добре. Солдат бiгцем на радощах рушив до казарми. Щастя же Павлюковi, подумав я. Покутський уже був на мiсцi. Вiн i сьогоднi мав для мене новину. Мiй сусiд, повiдомив вiн, десь роздобув росiйську газету. Там реквiзують фабрики й банки. Прибутки призначаються народовi. Письменник, Покутський називав письменниками всiх, хто пiдписувався пiд статтями, додає, що такого свiт не знав. Уряди змагаються в пiклуваннi про громадянство, сказав я, згадавши недавнє розпорядження польських властей зменшити податки в зв'язку з розрухою. Закон видали i посилили конфiскацiйнi банди. Нi, Прокопе. Ленiн виконає, що обiцяє. Чи я проти того, щоб людям жилося лiпше? Як ваша комуна? Грушевич привiв якогось професора. Вiзьмеш i мою пайку. Ми зi старою заклали на мiсяць запасу. Професор менi сподобався, сказав я. Грушевич розповiдав, що вiн закiнчив Вiденський i Кракiвський унiверситети, вiв кафедру фiлософiï у Львовi, знає безлiч мов, а вiд Грушевича немає порятунку. Почав проповiдувати на вулицi. Дивись трясе гриву поруч з якимсь пузанем, то веде пiд руку панянку або й польського капрала. В нас нiколи не бракувало обдарованих людей, та недолугiсть духу зводила на манiвцi. Почисть шурупи... Мудрi й талановитi люди в нас умирають од сухот, у самобичуваннi й сумнiвах. А знаєш чого? Бо силкуються вирвати дрiбничку, вважаючи це великою полiтикою. А тiльки дадуть по руках i нема чоловiка. Або зрадив, або манiя з'ïла... Не так уже старайся. Потри трохи, аби припасувати. По-вашому, ця хапливiсть приводить до гiрших наслiдкiв, нiж сердите мовчання? Я цього не казав, але що правда, то правда: в нас умiють з водою вихлюпувати дитину. Ну, та це старожитностi. Тут нiчим не поправиш нi мовчанням, нi укусамию Так закiнчуються всi розмови. Втома. Загальна втома. Нашою пасивнiстю завжди користувалися баламути, сказав я вголос. Тiльки зведеться поколiння i розпсотили. Загинемо, як тури. Не мели дурниць, розiзлився Покутський i роздув нiздрi. Нарiж рiзьбу. I кинув менi на верстат залiзяку. Допоможiть виламати один хитрий замок, сказав я., Покутський не пiдводив голови. Я закурив i став бiля вiкна. На подвiр'ï шикувалися солдати. Взад i вперед походжали офiцери, чекаючи командира полку. Кудись на грабiж збираються. Воно кинути б отi теревенi до бiса, але ж навколо безвихiдь. Знаю я у Львовi пiвтора десятка людей нi у кого нема якогось виразного особистого життя. Усi надiються пережити, i всi ждуть кiнця. Де? несподiвано запитав Покутський. Замок? У друкарнi на Пiдвальнiй. Покутський минав мене поглядом, як старовинний актор глядачiв. Вiн бiльше нiчим не цiкавився, i я не повертався до сказаного. Але за ворiтьми казарми пiсля роботи запитав, куди i о якiй порi прийти. Накрапав дощ. Вiн пах небом, i хотiлося дивитися на небо, недбало i ненатривко закидане бiлясто-синiми лiлiями хмар. Та в мiстi неба мало. Люди вiдвикають од сонця, пам'ять не сприймає краси мiста, бо витвори людськоï працi запам'ятовуються лише тодi, коли дивитися на них разом з сонцем. Найдосконалiшi нiчнi пейзажi не справляють враження. На сонцi й смердючий лiсовий гриб не був би таким огидним, як у сутiнках нетрiв. Якщо я довго не бачу сонця, мене охоплює туга i здається, що на мене щось чигає. Дощ полив як з вiдра. Я зняв шапку. На чолi розплiскувалися вистудженi розбудженим вiтром краплi. Вiтер напинав винограднi лози на фасадах. На вулицi збиралися струмки, i мчали до каналiзацiйних стокiв, до похованоï пiд кварталами Полтви. Там вони змiшаються з нечистотами, потечуть до фiльтрацiйних збiрникiв i лише пiсля цього отримають доступ до землi. Закони природи суворi. Порушивши ïх в одному мiсцi, ми мусимо за це розплачуватися в iншому. Менi колись свiт здавався неосяжним, подорож Магеллана фантазiєю. А поïздив, походив земна куля не такий уже гiгант. На нiй треба уважно господарювати, бо ми ще не все дослiдили. Ми знаємо, що життя зародилося у водах, i недооцiнюємо ïх ролi. Вода за приклад править нам, за приклад... I ми, нерозважливi мельники, проганяємо воду з землi, а вона кидається на нас спустошливими смерчами. Sub specie aeternitatis 24 люди черв'яки. Це помилка. Ми страшна сила. Ми не уявляємо всього зла, яке виходить з-пiд наших рук. Нашого зла не окупити нашим добром. 24 Пiд знаком вiчностi (лат.). Провидцi розгавкались, що до тридцятого року наша земля стане землею перевертнiв. Подивишся, як запопадливо спольщують населення, нiби так. Але й не так. Ми навчилися пiдлещуватися, а приходить час стрiпуємо личiну. Та бiда де терпiння, там застiй. У терпiннi бiльш зла, нiж добра. Покутський шпурляє в мене залiзякою, коли я стаю на позицiю провидцiв. А може, варто ворушити страх? Не розхмарювалось, але дощ перестав. Сутенiло. Колись я любив блукати в таку пору без мети, думаючи, що ступаю по слiдах загублених кимось сподiвань. Тодi менi було добре, сам собi я здавався цiкавiшим. Мабуть, коли життя починає вiдрафiновувати досвiд, перетворюєшся на машину. Непомiрне згущення якостей суперечить природi. Треба жити простiше. Показавшись у глибинi вулицi й побачивши мене, Покутський з Павлюком повернули назад. Покутський нiс у руцi скриньку з iнструментами. Живецький ще з одним солдатом стояв пiд ратушею. Щось сказавши товаришевi, вiн пiшов менi назустрiч. Усi ми чекали ночi. Закохано вдивлялися у нiмотнi неосвiтленi вулицi, в глухомань пiдворiть, у беззоряне небо, на якому мов навмисне вляглися i тулилися докупи, як вiвцi, дощовi хмари. Трохи згодом Покутський пiдiйде до заповiтних дверей, Микола буде стежити, чи хто не йде, а я пiд коридорною лiхтарнею в ратушi почну писати до прекрасноï ляшки листа. Перед цим попрошу Живецького розповiсти про Бещади i приспану легендами Тарнiцу. Лiто там у квiтах i росах, лiси в дзюрчаннi потокiв, а потомки крiпакiв-утiкачiв помутнiлими зорами прощаються з горами, вмираючи вiд сухот. Пiд смерековими борами босонiж бiгає худорляве, але спокiйнолице дiвчисько, тепер вражене тривогою чекання. Ïï хата, як каже Вiктор, на пригiрку за мiстечком, дерев'яна, вкрита ­онтами i непривiтна всерединi й зовнi. В хатi нiби поселився дух сувороï непокiрностi, що недолюблює зручностi, затишок, квiтки на стiнах. Вiктор прийшов сюди з-пiд такоï ж похмуроï, пiдпертоï сволоками стелi. Але вiн прийшов з завойовниками, i в його природнiй стриманостi й лагiдностi пробивається погорда. Вiн неписьменний, та вважає, що робить менi доброчиннiсть, адже я невибаглива людина, що складно виписує любовнi листи за шматок хлiба. Конфузить його лиш те, що зi мною, як iз рiвним, розмовляє капiтан Сiдлецький, родовiд якого губиться на шляхах польського невiльничого сторiччя i повстанчих емiграцiй. Пане Повсюдо. Вiктор затоптався на мiсцi, не смiючи сказати вiдверто, що вже почав нервувати. Я вас заждався. Встигнемо, вiдказую я, вiдчуваючи легке хвилювання i повну незалежнiсть вiд цього солдата. Ми прямуємо до ратушi. По млявостi Вiкторових крокiв я визначаю, що вiн вражений вiдповiддю i його пiдмиває якесь недовiр'я. Живецький пiдкрутив гнiт i пiдсунув ближче до лiхтарнi клишоногий столик, на якому писар вдень реєструє вiдвiдувачiв. Коли мало людей, я писаря завжди бачу з вулицi. У нього застигле обличчя черствоï i тупоï людини. Починаю писати пiд диктування першого ж, що заворушилося в менi, почуття: Добридень, Вандзю! Я так одиноко почуваю себе на цiй незрозумiлiй чужинi... Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зiмпровiзую. Народ тут непевний, ми ходимо по вiстрю ножа. У Львовi щодня стрiлянина, когось убивають, рiжуть, розпинають. Ми вже поховали багато наших жовнiрикiв... Я пишу на польськiй мовi. Iнодi менi не вистачає слова. Шукаючи його в пам'ятi, дивлюся на сповненi подивом Вiкторовi очi. В них менi ввижаються всiлякi жахи, i я не ладен себе стримати, аби не змалювати ïх з найменшими подробицями. Ванда зомлiє. А мамочка ïï розбубонить усьому мiстечку, який лютий, озлоблений край Галичина. Тут, Вандзю, голод i пошестi. Немає роботи. В нашому урядi сидять вiслюки, якщо вони думають, що тут можна нажитися. Скажеш це саме словами не так пройме. А на письмi звучить, аж любо серцю. Для вигляду перечитую Вандину вiдповiдь. Я не сподiвалась, що ви до мене напишете. Я зворушена вашими побажаннями. Той лист розбудив уяву, а цей впаде на неï вихором. Байдуже, цим курiпкам навiть до смаку, коли перед ними скаржитися на долю. дине мене тримає: надiя, що Ви думаєте про мене. Пiд стелею дзижчала муха. Голосно дихав Живецький, нагнувшись над столом. Я винiс за дверi недокурок. Тихо, озерне плесо ночi, весела сходинка в свiтлi лiхтаря. Я повернувся i дописав: Я мрiю про Бещади i Тарнiцу, Вандзю. Я ще тримав у руцi перо. Раптом: голоси, метушня, приглушений уривчастий свист. Живецький схопив з-пiд стiни карабiн i кинувся до виходу. Я знав, що на такий випадок його будуть пiдстерiгати Миколинi товаришi. Стiй, Вiкторе! Наздогнавши його, я повернув за плечi до себе i ногою причинив дверi. Пусти! Пусти! пищав вiн. Я вiдпустив його i став бiля дверей. Одiйди, пся маць! Ти чого? Я засмiявся, але серце в цю мить огортав жаль. Одiйди! Вiн пiдняв карабiн. Дзiнь-дзiнь!.. задзвонило у вухах. Вулицею з трiскотливим торохтiнням промчала пiдвода, виразно чулося полускування бичиська. Я став боком до дверей, прислухаючись до стихаючого гуркоту колiс. Коли я повернувся до Живецького, вiн, запiнившись, трясся на крiслi за столиком, звiсивши набiк голову. Через хвилину його вiдпустило, вiн уперся у мене своïми здивованими очима, але подив поступово сходив, натомiсть у них залискотiла шалена веселiсть. Тепер вiн вистрелить. Та нi. Вiн знову затремтiв, мов осиковий лист, i впав грудьми на столик. Я наблизився на нього. Пане Живецький! Його лихоманило, як скупаного пса. Я тихо вийшов. Мiсто спало. Тодi я повернувся, видобув з-пiд Живецького листа, вклав до конверта, заадресував. Живецький! покликав я знову. Вiн не озвався. На розi ратушi висiла поштова скринька. Опускаючи конверт, я подумав, що треба Маринi послати вiсточку про себе. Прихилившись до муру, трохи постояв. Моє тiло обливалось холодним потом. На Миколу i Покутського налетiло двоє патрулiв. Хлопцi ïх пов'язали i в тому ж таки будинку винесли з зав'язаними ротами на горище. А Живецького довелося забрати до льоху. Вiн мiг мене виказати. Ми поклали його на долiвцi й очiкували, коли вiн опритомнiє. Раптом вiн затих. Микола не витримав i розбудив Грушевича. Хто це? запитав той, нахилившись над поляком. Бачите людина в бiдi, розiзлився Микола. Що з ним? Хiба я бог? вiдпалив Грушевич. Огляну, тодi, скажу. Вiн довго кукав бiля Живецького, щось бурмотiв, повертав його то боком, то горiлиць, нарештi вже в сутiнках свiтанку втомлено звiвся i сказав: Нервовий шок. Це й без вас видко, пробурмотiв Микола. Як це довго триває? Грушевич помовчав, дивлячись на сiру пляму полякового обличчя. Кволий здоров'ям, сказав вiн, мов розмiрковуючи. Нерви слабенькi... Боюся, що вiн довго не прокинеться. Летаргiя? пiдхопився на нарах Микола. Якщо не подiє денне свiтло, то вiн не скоро зведеться. Микола голосно, невдоволено засопiв. Треба його переодягти, шепнув вiн менi згодом. А загалом йому пощастило. Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож. У мурi дратiвливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич метушився по льоху. Я втомлено склепив повiки. Потiм, коли я вiдкрив очi, був уже день, на Миколиному мiстi лежав роздягнений до бiлизни безживний поляк. Тепер нас стало восьмеро. У кутку, приперши посiрiлого Грушевича до муру, стояв Микола. Вiн обсипав його обличчя голосним шепотом, погрозливо махав кулаком. Роздивившись, я побачив, що нари порожнi, видко, всi, крiм Миколи i Грушевича, порозходились. Ви що там не подiлите? запитав я. Микола вiдступив од Грушевича, i лiкар пiдiйшов до мене. Що робиться, пане Повсюдо?мовив вiн зi сталевими нотками в голосi. Губи його набрякли i посинiли вiд хвилювання. Нiчого страшного не сталося, сказав я Чого ви зчепилися? Ще мало вас бiда товче? Я цього не подарую! ще бiльше наïжився Грушевич. Ви занапастили невинних людей. Заспокойтеся, пане Грушевич. Ви ж фаталiст. Зрозумiйте, що так мусило бути. Перевзуваючись, я позирав то на одного, то на другого. Микола був фiолетовий вiд злостi. Так мусило бути, повторив я. Вони обидва покосилися на мене, i Микола сiв на цеглу, а Грушевич почав порпатися у десь ним роздобутiй валiзцi з лiкарським причандаллям. Так я ïх i залишив, поспiшаючи на роботу. Братчикiв од мистецтва Павла Ганиша i Олексу Чорнот менi рiдко доводилося бачити. Я приходив вони вже спали, я ще вранцi дивився сни вони щезали. Тодосiй як мара тинявся за Грушевичем, Кривов'яз переважно залишавс в льоху, читав або писав, натягнувши на очi маленькi окуляри в золотiй оправi. Тепер професор буде дiлити самотину з Живецьким. Коли я повернувся з казарми, поляк дивився прискуленим оком на пiч. Вiн, мабуть, усе бачить i запам'ятовує. Менi зробилося не по собi. Кривов'яза не було, був Микола. Вiн щось писав на крайнiх нарах. Поклавши до нiшi торбу з хлiбом i м'ясом, я нахилився над Миколиною спиною. Щоденник? запитав я. Микола завертiв головою, нiяково усмiхнувся. Протокол. А Це був докладний звiт про вчорашню операцiю. Я перечитав кiлька рядкiв i одiйшов, бо Микола неспокiйно повiв плечем, нiби за комiр йому кинули черв'яка. Обов'язково все описувати? Микола зосереджено подивився на кiнчик пера. Навiщо? Документ. Устаткування не документ? На основi цих протоколiв складатиметься iсторiя. Я не мiг збагнути, жартує вiн чи каже серйозно. Он як! посмiхнувся я. Бiльше засiдань, бiльше резолюцiй зворушливiша iсторiя. Дай дописати, нетерпляче загудiв Микола. Завжди тебе наднесе, коли... Та вiн не договорив. Працюй, працюй. Добре, що паперу принiс. Я i собi протоколець складу. Я вмостився на сусiднiх нарах, шматком скла пiдстругав олiвець. На мене скулив око Живецький. Мене знов огорнув жах, але я все-таки присилував себе писати. Мила Вандзю, почав я. Я вже тобi писав, що це за непокiрний народ. Учора вночi цi люди напали на нас. Взагалi нас тут ненавидять вiд п'ятирiчноï дитини до бiлоголового дiда. Вони нас обсипають прокльонами, камiнням i кулями. Ми у вогнi. Уяви собi таку картину. Якось нашi хлопцi робили в селi облаву, шукали зброю. На околицi побачили хатчину з забитими вiкнами. Двоє пiшло на обiйстя, бо дверi були вiдчиненi. Тiльки вони ступили до сiней, як луснули з'єднанi з якимсь механiзмом дверi, й хату охопило полум'я. Хлопцi згорiли живцем. Я думаю, що коли народ так уперто обстоює свою волю, то його треба пошанувати. Пиши менi, Вандзю, до запитання, бо є випадки нападiв на вiйськових листонош. Зичу тобi веселого настрою. Вiктор. Я ще написав до Марини. Розповiв, що маю тимчасову, але несогiршу роботу. Грошi я вислав окремо, але в листi попередив Марину, щоб не сплачувала штрафу за бункер. Грошовий переказ я пiдписав прiзвищем Iвана Крутiя. Щоб згаяти час, я повертався з пошти околичними вулицями. Тут очам бiльше вiдкривалась злиденнiсть i легше було скидати з себе окуття журби. Поки дiйшов, серце стало на мiсце, я знову ввiйшов у звичну роль людини поза простором i часом, якiй вiдомо, що таке неминучiсть, але яка вмiє себе щадити на той день, коли настане потреба в ïï силах i розумi. Менi здається, що це взагалi формула людини першоï половини двадцятого сторiччя, та боюся робити це припущення переконанням. Свiдомiсть величезних мас людей ще плаває на кораблях тих чи iнших iстин. Багатьом здається, що зiйти на голий берег i спитати себе: Хто я? Що собою являю? означає втратити себе. Ясна рiч, що за подiбнi заклики мене кожний намагатиметься проковтнути просте зi страху за себе. I проковтнули б. Що я скажу? Що я жалюгiдна, закостенiла, нецiкава iстота? Що я поки що непотрiб? Нi, нiхто не змилується. В добу цього неймовiрного бичування розуму iдеями девiз Пережити! спалено. Жити! галасують iдоли, без прийдешнього, i галасує гайвороння над людськими окописьками. В льоху я застав Тодосiя i Кривов'яза. В долинi Тiгру i вфрату... шепотiв Тодосiй, нагнувшись над книжкою. А Грушевич де, Тодосiю? запитав я. Лишився в мiстi. Де ви були? Грушевич обходить квартири. Ой, що твориться, Прокопе!.. Йдемо вулицею, а нас зупиняє дiвчисько й каже: Коханi пани, я мешкаю сама, прошу до мене. На однiй квартирi ми побачили четверо опухлих вiд голоду дiтей. Мами нема, i вони не знають, де дiлась. На столi трохи грошей, купка муки. А вони вмирають з голоду. В селi дiти дали б собi раду, а цi лежать покотом i пухнуть. Найстарше дещо вже розумiє, одинадцять рокiв, та що з того, як його нiчого не навчили! Грушевич каже: Зварив би, хлопчику, затiрки братам. Воно усмiхається опухлими губами, вiдповiдає: Вони кричать. Вони менi надокучили. Я швиденько розтопив пiч, принiс води, наварив тирби. Ïй-богу, повмирали б. В долинi Тiгру i вфрату, почав вiн знову. Професор перегортав побляклий енциклопедичний словник. III Олекса Чорнота став частiше затримуватись у пiдземеллi. Вiн пiдсiдав до мене на нари, ми говорили про Рембрандта i Гойю, про Великого сфiнкса i Тутмоса. Я не знав деталей, але вiдчував вагу мистецтва. Виснажившись у шуканнях i втомившись, Олекса приходив до мене. То на чому держиться свiт? питав вiн, усмiхаючись крiзь занепокоєння на подив чистою i лагiдною усмiшкою. Я вiдказував: На гiмнастицi розуму i душi. Або: На вiчних iдеалах. Або ж: На людях, котрi зводять до спiльного знаменника досвiд сторiч i мають смiливiсть подивитися, куди прямує людство. Я нiколи наперед не думав, що вiдповiдатиму. Менi було радiсно зненацька кидати сачок в Глибину тоï сумiшi, яку поначерпував з книжок i власних спостережень. I не соромився повторювати чужi слова. дуже точнi, хоч, можливо, трохи однобокi висновки. Але є i обставини, якi несподiвано примушують нас вiдчути ïх гостроту, є перiоди в життi, коли вони то домiнують, то забуваються, то повертаються в доповненому нашим баченням освiтленнi. Дуже прикро, Звичайно, коли цi висновки, пристосовуючи до потреб, перетворюють у догми. Ми зi смутком простежували, до якоï ганьби доходить розум у таких випадках, до якоï доводить слiпоти. Але тодi Олекса переважно залишав мене i, осяяний якимсь замислом, брався за пензель. Бувало, що Олекса довгий час обминав мене. Тодi я питав у думках: Перескочив, братчику, Повсюду? Не заносься. Я крiпкiше стою на ногах... Та рiч, можливо, була не в тому, що художник погорджував слюсаревi. Мабуть, захопившись роботою, вiн забував i про мене, i про себе. Це був гарний з обличчя, високий, статурний юнак, завсiди втомлений на вигляд, та починав говорити чи смiятися усе оживало в його присутностi. Досить було його слова, i предмет ставав прекрасним. Варто було йому з чогось посмiятися, i ми бачили неймовiрно смiшне. Вечорами Павло Ганиш награвав на скрипцi, пробуючи виношену за день мелодiю. Ми мимоволi стежили за Олексиним лицем, а коли було темно, хтось уставав свiтити недогарок свiчки. Якщо Олексине обличчя прояснювалось, музика тут же пiдхоплювала нас i несла в казку. А якщо воно залишалося втомленим, ми починали нудитись. Та картина його, щиро кажучи, мене шокувала. Назвав вiн ïï Вербницею. Його метод грунтувався на суцiльних протирiччях. Знаки в мистецтвi стерлися, говорив вiн. Обiйтися без них, правда, не можна, отже, лаконiзуючи ïх до краю, треба ïх класти пiд прес думки i водночас, як засобами видiлення, ширше користуватися образами негативного змiсту. Я не раз пiдходив до полотна. В повiтрi вiдчувалась весна, але берег рiчки ще сковувала крижана скалка. Це була пора, коли земля i небо ожили, а в стовбурах верб i гiллi затримався холод, який не могли пробити теплi соки, прагнучи напоïти бруньки. Допомагав сокам шал вiтрiв, хурделиця з дощу i снiгу. Верби гнулися майже до землi, справа насувався темний вихор, над ним витало тепле небо, а в лiвому куточку плямою розплилося апатичне обличчя. Контрастом, вербниця апатичне обличчя, Олексiй пишався. Я ж радив перекласти цей сюжет на людянiшу мову. Все разом, коли не пiдходити настiльки, щоб пробивалося обличчя, виглядало прекрасно. Але до схематичностi в композицiï або треба було звикнути, або народитися iншим, щоб ïï сприймати. Олекса не погоджувався. За мною майбутнє, казав вiн жартуючи i серйозно. Рама в рамi, смiявся я. Вiдступаючи деталi зливалися, i я бачив шедевр. Я вiдходив убiк, деталi перетасовувалися, щось починало чiткiше виступати на передньому планi, але й це був шедевр. I так з якого боку не стати. А з двох метрiв усе йшло врозтiч; нiби заглянув у воду з плаваючими диковинними звiрятами. Штукарство, додав я. Чорнота на мить споважнiє i знов усмiхається. А може, йому треба було вигадувати. Хiба хлоповi вийти в люди? Навiть з генiальними творами? Ïх запотарайкають, вони не будуть осмислюватися i вмруть. Олекса це розумiє. Це епоха, Повсюдо. Це епоха, повторює вiн. Як ти не збагнеш? Гримаси епохи, Олексо. Хочеш посваритися зi мною, Повсюдо? Вражий ти син! Тобi отаманувати, а ти печiнки товаришам псуєш Давай побавимося в пiдлабузникiв. Я тобi пообiцяю влаштувати персональну виставку, а ти менi бунт. Бачиш, i в жартах видно, що в кого на умi. Либонь, i побавитися зрiдка не зашкодить, аби лiпше вiдчути, чого хочеться. Але -почекай, Повсюдо. Будуть i репетицiï. Вiн збивався на якусь загадковiсть, чого я не зношу, i я залишив його. Нiхто з нас, окрiм Олекси, не мiг зблизитися з Павлом Ганишем. Це був чорнявий низькорослий парубчак рокiв двадцяти трьох-чотирьох. Вiн усе знав. Вiн листувався з половиною Украïни, з ним не можна було спокiйно перейти вулицю, стiльки йому зустрiчалось знайомих. Але вiн був верткий, як хорт, i слизький, мов лин. Сьогоднi перед ним вiдкриєш душу, i вiн буде пiдтакувати, а завтра хтось буде казати протилежне i вiн киватиме головою. Ми про нього знали лиш те, що коли вiн починає спiвати, люди вiдводять наповненi сльозами очi. Коли вiн брався за смичок, ми ставали серпанком на свiтанковiй галявинi, ми ставали безтiлими, як ангели. Достеменно довiдатися про його сферу впливу було немислимо. Та ми не раз захоплювали його з слiпим лiрником чи вуличним музикою, коли вiн вищупував на скрипцi якусь мелодiю, а стрiчний музикант у вiдповiдь, як давно очiкуванiй людинi, щось йому довiрливо нашiптував пiд вухом. Вiн часто ходив з Олексою. Павло на ходу щось палко говорив i розмахував руками, Олекса ж наздоганяв його широкими кроками, i збоку вони досить кумедно виглядали: один високий, розмашистий, другий куций, прудкий i напружений, як тятива. Очевидно, вони були щирi мiж собою. Знаючи, наскiльки, непокладистий Павло, я iнколи допускав, що й Олекса фальшивить. У мене виникало побоювання, що в скрутну хвилину на них небезпечно надiятись. Один випадок насторожив мене ще бiльше. Того дня я дуже стомився ми з Покутським протягом кiлькох годин прошили трубами три поверхи, причому старий знемагав i найважча робота падала на мене. Я лiг на нари i слухав, як Тодосiй читає газету. Олекса затермосив мене за колiно. Вставай. Чого? Пiдемо в одне мiсце. Я через силу звiвся. На вулицi звечорiло. Ми минули кiлька кварталiв i пiднялися на другий поверх якоïсь кам'янички. У кiмнатi, куди ми ввiйшли, було накурено i людно. Ми стали бiля порога. В протилежному кiнцi, зiпершись руками на стiл, говорив сухорлявий чоловiк у шкiрянiй куртцi. Не тiльки поодинокi люди цим стурбованi, цiдив вiн глухим баском. Незлiченнi маси народу бачать, що животiють заради жалюгiдного шматка насущного. Безбожна i жалюгiдна щодо своïх наслiдкiв боротьба за iснування випиває людськi соки. Тiльки мiкроскопiчнi краплини ïх перетворюються в скарби, що рухають уперед цивiлiзацiю i розорюють перелоги для нових поколiнь. А громаддя мускульних i розумових зусиль стає димом. Люди поневiряються, продаються, тодi як у справедливому суспiльствi досить п'яти рокiв розумовоï чи, фiзичноï працi, i ви забезпеченi на весь свiй вiк, можете без страху працювати на загал. Ще гiрше тут, у колонiï. Ми поза законами, ми не маємо на що надiятися, хоч нам i пробують вселити сподiвання на лiпшу долю. Я повертаюся до того, з чого почав: пора пiднiмати працюючих на боротьбу. Виступали iншi. Говорили приблизно те саме. Повсюдо, скажи кiлька слiв, торкнув мене Олекса. Iди, лiктем пiдштовхнув Ганиш. Я подивився на них i знизав плечима. Що ж ти пiдводиш? зашипiв Ганиш. Брови його тремтiли. Я ж не готувався, сказав я. I я не знаю, перед ким маю виступати. Хто цi люди? Не знаєш, то й не треба. Якщо ви самi вирiшуєте, кому з вами бути... Хто бажає виступити? гукнув на всю кiмнату якийсь молодик, пiднявшись зi стiльця в перших рядах. Я думаю, що все ясно. Читайте резолюцiю. За резолюцiю проголосували i, розкурюючи цигарки, почали розходитись. Резолюцiя нi до чого не зобов'язувала, незважаючи на заклики промовцiв. Микола пише протоколи, цi приймають резолюцiï... Я постановив собi не вв'язуватися у цi привиденцiï. Менi, можливо, важче, нiж будь-кому з цих людей, але я нiчого не бачу попереду i не хочу виставляти на оглядини свою бiду. До того ж рефлексiï погана зброя. Це зброя приречених. А може, нi? Може, я погано бачу? питав я себе, плетучись за Олексою i Павлом. Людям, якi погано бачать, сучаснiсть здається неосяжною. Е, нiсенiтницi. Хочеш, щоб тебе знали, нападай. Так i роблять цi хлопцi. А вiд того, що за межами Галичини будуть знати десяток-другий вiдчайдушних молодцiв, котрi ризикують собою, нiчого не вирiшиться Коли йдеш угору, добре розрахуй сили. I все-таки мене роз'ïдали сумнiви. Чого, хлопцi, поопускали голови? звернувся я до Ганиша i Чорноти. Мене пiдмивало виправдатися перед ними. Нема паскуднiшого. Дитинство своє згадуємо, буркнув Павло. Вони вважали, що зроблено бозна-яку велику справу. Ти додому? запитав Олекса. Нам ще одна зустрiч усмiхається. Вони звернули в провулок. Вони просто вiдокремились i тепер обговорюють мене. У Колобродах у це слово вкладають негативний змiст. Воно означає плiткують. Кидають собi пiд ноги все, що ти маєш i чим живеш. Вони вiдокремились, щоб вiдокремити мене вiд Галичини Але i я дурний. Сказав би, що стомився. Нi, моя поступливiсть завжди доводить до непорозумiнь. Спершу я подаю людям надiю, а тодi пiдбирається така ситуацiя, що я мушу ïх. розчарувати. Я вважаю за краще помилятися сам, нiж з мудрецями i цiлим свiтом, написав би в нашi днi один француз. Бiс iз ними. Нехай вiдокремлюють. Крiм них, є ще логiка життя. Я помiтив, що, йдучи мимо вiконця у нашому льоху, вона уповiльнює крок. Так було щоранку. Ми виходили один за одним через три-чотири хвилини i намагалися одразу згубитися в ярмарковому натовпi. Я завжди чекав пiд ратушею Миколу вiн мене вiдпроваджував за мiсто. В цей час вона випливала з-за рогу чорноï кам'яницi i йшла попри мури. Вона йшла легко, плавно, трiшки випнувши груди пiд льняною вишиваною блузкою, ледь нахиливши набiк голову. Пшеничного кольору довго пiдстрижене волосся спадало на лiву щоку. В неï були високi пружнi ноги, чiтко окреслена талiя i м'якi круглi плечi. Лице було блiде, брови настiльки чорнi, що виникав сумнiв, чи ïх не торкався вугiль, очi волошковi. У ïï ходi, поставi голови i в тому, що вона щодня виходила однаково зодягнена, з одним i тим же виразом обличчя, i, нарештi, в тому, що вона кожного разу сповiльнювала ходу бiля нашого вiконця, було щось таємниче. Якось я показав на неï Олексi. Нiчого надзвичайного, крiзь зуби процiдив художник. Менi захотiлося щось розвiдати про неï. Я згадав одну ще гiмназiйну дискусiю про якусь уже забув яку повiстину. Перспективний украïнець пiсля довгих пошукiв нацiонального iдеалу закохався в хутiрну дiвицю, одружився i почав господарювати. Гiмназисти змiшали автора книжки з болотом. Хiба мав право украïнець одружуватися?.. В дiйсностi так воно здебiльшого i бувало, й тi гiмназисти голосистi врештi-решт поженилися й розводять дiток, але в лiтературi боронь боже про це згадувати. Хiба я, украïнець, можу дозволити собi йти слiдом за якоюсь незнайомкою i милуватися ïï станом? Було якесь релiгiйне свято. Я допомiг Олексi винести оберемки хрестiв пiд ратушу, захопився, розхвалюючи крам, i про­авив, коли вона виходила. Я побачив ïï уже бiля вiконця. Вона стояла на тротуарi й дивилась повз мене на мур ратушi. Менi раптом стало соромно, нiби вона могла мене знати ранiше, нiж я став бувати на ярмарку. Я пiрнув у натовп i, не спускаючи ïï з очей, пробрався до Чорноï кам'яницi. Вона вернулась, минула, мене, не глянувши. Я оддалеки рушив за нею, бажаючи, щоб вона мене вела якомога довше. У цьому нескромному переслiдуваннi знаходиш якусь насолоду, але я переслiдував ïï лишень як дух таïни, як туманний слiд чогось незабутнього. Я обзивав себе дурнем i манiяком, та продовжував iти, не бачачи в рухах ïï тiла нiчого, крiм досконалостi. Я б не осмiлився заговорити з дiвчиною, бо мiж нею i мною вже щось стало, якась священна завiса, яку я не наважився б пiдняти, якесь тендiтне коштовне плетиво не для моïх замозолених рук. Хвилинами я ще пiдбадьорював себе, мовляв, це явина, це життя, це земля, проте марно. Сон брав верх. Я потрапив у снiп свiтла i перестав розумiти, чи свiтло йде за мною, чи я за свiтлом. Тут починалась невiдома течiя, гра, яка визволяла мене вiд мене ж самого. Ось вона зараз повернеться, жахався я. Вона зникне в отому пiдворiттi!.. Вона зупинилась i стала боком до вулицi. Менi не лишалося нiчого iншого, як iти далi. Чого ви ходите за мною? почув я раптом, коли порiвнявся з дiвчиною. Я ледь устиг побачити ïï суворi очi, й поема закiнчилась. Я мало не запитав, чого вона шукає бiля нашого вiконця, але вчасно стримав себе. Попростував до Замковоï гори i, сiвши неподалiк од десятирiчних картярiв, став стежити, як вони мiняться на лицi, вiдчуваючи близький виграш. Одна пара облич засвiчувалась свiтанком, друга окутувалась тiнню тваринноï туги. Тодосiй був у похмурому настроï, мало не плакав. Вiн сидiв на цеглинi спиною до Живецького, обхопивши руками голову. Що з тобою? запитав я. Не можу бiльше, Прокопе. Яка ще стiна перед тобою стала? переждавши трохи, спитав я. В той же час це запитання стосувалося не лише Тодосiя: перед нами всiма виросла ворожа кам'яна стiна, що вiдгородила нас од свiту, i ми не можемо себе знайти. Треба ïхати, Прокопе. Побуду тут ще тиждень i збожеволiю. Ти посварився з Грушевичем? Лiкар добрий чоловiк. Всi ви добрi люди, але я тут бiльше не можу. На тебе впливає Живецький? Нi, Прокопе. Менi однаково, що вiн є, що його нема. Де ти стiльки грошей вiзьмеш? Тодосiй звiвся, ступив крок до мене, стрiпнув рукою i пiшов з льоху. Невдовзi i я вийшов. В присутностi Живецького менi було так, нiби мене замкнули до глухоï залiзноï скринi, куди пробиваються лиш льодянi сутiнки. Я поквапливо це вже була звичка перейшов вулицю. На будинку Корнякта лежали смуги хворобливостi. Вiн потускнiв, заструпився пучками моху, од виразок рябiли колони й гiрлянди над аркою. Будинок скидався на недоумкуватого дiдугана. Зсунутий портал, аттiковий поверх, фiгури короля i рицарiв над карнизом кривилися гримасою огиди, доповнюючи враження виняткового розладу, бездушностi i нарочитоï вульгарностi. Подекуди вже свiтилося. Я минав мовчазнi корпуси фабрик. Колись у них весело поблискували шкiви, вимахували коромисла шатунiв, захоплено сплескували паси. Пiдприємства оповивала похмура тиша. У Вiзнякiв, видко, нiкого не було дома. Колись вони тримали продуктову крамничку. Вiзнячка хвалила мене: Ви чемний хлопець, Прокопе, але не встрявайте в полiтику. То нещастя. Я знаю, що дає людинi спокiй. Кажуть, лiпше солом'яна згода, нiж золотий процес. Я постукав до Покутського, будиночок якого стояв поряд з кам'яничкою Вiзнякiв. Що сталося, Прокопе? стривожився майстер, побачивши мене. Я не був у його хатi з того вечора, як утiк через вiкно вiд полiцаïв. У мене невiдкладне прохання. Тодосiй божеволiє. Позичте грошей. Я дещо дам, Микола допоможе, i вiдправимо бодай до Польщi. Може, йому пощастить влаштуватися кочегаром на пароплав. На устах одне слово: Канада. Старий заходив по кiмнатi, цмокав. Потiм враз зупинився бiля стола, тупо подивився на складенi газети, знов пройшовся з кутка в куток i пробуркотiв: Що це за пошесть така? Я питаю тебе, що це за пошесть? Я не мав що вiдповiсти. Немає бiльше терпiння? Коли так пiде далi... Вiн не докiнчив. Видобув з шафи гаманець, поклав на стiл грошi. Бери. Я заховав грошi, погляд мимохiть упав на газетний заголовок: Тимчасовий вiдхiд з Києва. Поляки здали Киïв? запитав я. Вiдступають. Покутський стояв бiля вiкна, зiгнувшись i заклавши за спину руки, як втоптаний у долiвку. Вiн навiть не вiдповiв на моє добранiч. Виявилося, що ми дещо маємо. Принаймнi Тодосiєвi вистачить добратися до Гданська. Наступного дня я випросив у кашоварiв телятини, позбирав зi столiв у ïдальнi залишений солдатами хлiб. Коли я прийшов з роботи, Грушевич походжав по льоху в пiднесеному настроï, а Тодосiй сидiв на нарах. У нас великi успiхи, похвалився Грушевич. Ми дiстали Тодосiєвi паспорт. Олекса винiс з кутка пляшки з самогонкою. Ми порозсiдалися на долiвцi, пiшла по колу кварта. Хмiль одразу вдарив у голову, i почуття розлуки загострилось. Ми тихо заспiвали. Ганиш жалiбно виводив: Ой пiду я до млина До дiрявого, Чи не найду Василя Кучерявого. Тодосiй звiвся на ноги, раптом постарiлий, зашморгав носом, закрутив квартою, та так нiчого й не видушив з себе. За пустеє, за пусте, За пустесеньке, Та й за теє яблучко Червонесеньке, спiвав Павло, обминаючи зором Тодосiя i похитуючись такт мелодiï. Тодосiй на очах старiвся вiд якихось передчуттiв. Я обвiв поглядом хлопцiв i жахнувся вони так само зiв'яли, поскульбачувалися. З-пiд професорових окулярiв зморшками просочувались сльози. Тодосiй встав, спотикаючись пiдходив до кожного, подавав руку. Ми посхоплювалися, обнiмали його, востаннє зазирали в вiчi. Прощай, Тодосiю. Напиши з дороги. Не забувай. Вiн шльохав, поривався щось сказати, м'яв шапку тремтячими руками. Ми провели його до поïзда. Повертаючись, знову наспiвували, а в льоху я, мало не плачучи, переконував себе: Тодосiй поïхав... Ми цього чекали, та не стало його з нами i важко було повiрити. З того дня ми збiгалися до пiдземелля, як члени сiм'ï, як зi школи дiти. Балакали, чи мовчали, чи, лiгши на нари, читали газети, та кожен дорожив цими хвилинами, i коли кому-небудь треба, було пiти до мiста, вiн напружувався, нiби, повернувшись, мiг нiкого не застати. Кiлька разiв я помiчав, що Ганиш з Чорнотою начебто хотять менi щось сказати, та я робив вигляд, що поспiшаю, а коли життя в людини поспiх, ïй важко довiритись, нема внутрiшньоï певностi, що до тебе поставляться з бажаною увагою. Проте, думаючи про цих хлопцiв, я нiтрохи не сумнiвався, що ми прийдемо до одного. А поки що не завадить побути окремо, аби не вкралося личкування. Робота наша в казармах закiнчувалася. Покрутившись до обiдньоï пори, ми з Покутським крадькома вибиралися за ворота. Я йшов у поле. Пiсля пiзньоï весни лiто надолужувало спекою, горiло, як рано овдовiла жiнка в обiймах несподiваного коханця. А там бiлявими пролизами в блакитi надбiжить осiнь. Так i в життi. Нiбито нiчого особливого нема, минають звичайнiсiнькi днi, але повiльно i неминуче наближається щось дуже iстотне. В полi я складав листи до Ванди. В одному я написав: Ми собi шукали релiгiю розуму i добра, а прийшли до релiгiï насильства. Я нападав на Пiлсудського, потiм похопився, що цим можу вiдстрашити дiвчину, але розпочинати заново було лiньки. Я навiть пишався, немов учинив подвиг. Сьогоднi перед тим, як рушити в поле, я повернув на пошту. Вандин почерк став для мене тим самим, що змовницький потиск руки. Опустившись у глибокий, зарослий лiщиною яр, дном якого протiкав струмок, я розпечатав конверт, припав поглядом до аркуша, як сатир до лона насолоди. Потiм витягнувся на травi, мов кiт пiсля снiданку. Ти думаєш, ми не розумiємо, як це несправедливо? Тут дехто кричить, що Польща повинна вiдшкодувати своïх сто рокiв. Менi таким людям хочеться плюнути в лице... Хiба це мало мати смiливiсть плюнути в лице? Ми часто до цього йдемо такими завулками, що сумно. Але нам iнакше не можна. Як почнемо зрiзати гострi кути, то чи дозрiємо до якогось здвигу. Не раз уже намагалися перескочити вибоïнку, а тодi були змушенi вертатися i тратити час на те, щоб покласти мiсток, бо за очима на мiсцi вибоïнки утворилась прiрва, вiдрiзавши дорогу туди, де знаходивсь вiдпочинок. Тепер Вандi можна написати, що Вiктор нездужає. Наша одвiчна тривога, тривога нашоï людськоï природи примушує нас з неясним смутком дивитися у той бiк, де сiдає призахiдне сонце. Там, у нереальному, реально простягається в сонному позiханнi земля. Там не знають, що ïх чекає. А я повернув очi дiвочоï тривоги на схiд. Сюди Ванда дивитиметься зi спеки дня, i буде ïй дуже важко, бо коли ми спрямовуємо погляд на захiд, ми вже все, призначене нам цього дня, пережили. Слiдкуючи за призахiдним сонцем, ми тiльки спiвчуваємо тим, до кого воно несе сповнений гiрких несподiванок рух життя. Свiтанок все-таки лелiє для нас надiï, а Вандi свiтанок не даруватиме втiшних сподiвань. Я вклав до конверта оранжеву квiтку нагiдки, В нас нагiдки майже не ростуть у дикому станi. Вони квiтують бiля призьб, пiд стрiхами, з яких скапує вранiшня роса. Просто дивно, як у цiй ярузi насiялись нагiдки. Може, пiд берегом була хата i ïï знищила вiйна? Я ступив на стерню, пiшов попри межу. Деревiй; материнка, птича гречка, тягнучись угору, утворили на межi ще один пруг, який дiлив поле. Стерня м'яко похрускувала пiд ногами. Я недавно розмовляв з одним польським солдатом. Повернувшись з маневрiв, розтривожений полем, вiн лаявся як скажений. Його мобiлiзували до австрiйськоï армiï в чотирнадцятому роцi, пiсля вiйни присилували служити в польськiй, з того часу вiн як не на брукованих плацах, то в казармi. Вiн грубо, по-солдатськи лаявся, та обвислi русявi вуса робили його обличчя добрим. Комуна була в якомусь зговорi. Щось вiд мене ховали. Так ми й повкладалися спати. Рано, збираючись на роботу, я не побачив Кривов'яза на нарах. Де професор? запитав я в Миколи. Рум'яний зi сну Павлюк подивився на мене насмiшкувато. Ти хiба не знаєш? Йому високу посаду призначили. Я згадав, як кiлька днiв тому Микола витискав з Кривов'яза текст листiвки. Тричi повертав зшиток. Професор, замислившись, поправляв окуляри i поквапливо бiгав по паперу кiнчиком олiвця. Прочитавши перероблений текст, Микола задоволене усмiхнувся, а менi за нього зробилося соромно. Професор попередив Павлюка, щоб бiльше до нього не звертався. Микола, мабуть, знайшов iншого помiчника. Вiн друкував вiдозви раз на мiсяць. Крiм кiлькох реплiк i тiєï розмови з Грушевичем, яка вiдбулася, ще коли професор вперше прийшов до нас ночувати, я вiд нього так нiчого й не почув. Пiд квартиру пообiцяли дати цiлий поверх, додав Микола. Цього й слiд було сподiватися. Ще видасть, старий дiдько. Що таке? наставився Грушевич. Ми не озивалися. Хлопцi, ми повиннi радiти за професора, зайшовся гарячим шепотом Грушевич. Вiн тепер має можливiсть щось робити для народу. Я так само невдовзi пiду, менi нараяли посаду в психiатричнiй клiнiцi. Ви й про мене так подумаєте? Грушевич ображено опустив на груди голову. Кривов'яза я знаю, як своïх п'ять пальцiв. То наша бiда, що живемо, як чужинцi, а тодi збираємо шкiру в зморшки. Люди пiзнаються через довiр'я. Микола стиснув менi плече, мовляв, мовчи. Раптом скрипнули дверi, й до льоху зайшов Кривов'яз. Обличчя в нього було стомлене й незнайоме. Побачивши, що всi вперлися в нього настороженими поглядами, професор невиразно кивнув головою. Вони менi запропонували оббрiхувати мiй край, мовив вiн i нервовою старечою ходою обiйшов льох, зупинився бiля нар. Я, либонь, ляжу вiдпочити. Миколинi очi нiяково нишпорили по долiвцi. Щоб зам'яти незручнiсть, вiн звернувся до мене: З Кракова приïхав один прогресивний лiтератор. Буде у мене в редакцiï. Приходь послухати. Вiн пояснив, як заходити, щоб не накликати шпикiв. Я пiшов туди просто з роботи. Редакцiєю виявився перегороджений навпiл коридор. Вiкно виходило в темний колодязь мiж стiнами. Викладена кольоровими плитками долiвка була ретельно застелена домотканими хiдниками. Тут умiстився маленький столик, шафка для книжок i чотири стiльцi. Повинен бути з хвилини на хвилину, сказав Микола. Тiсно в тебе. А де друкарня? В льоху через дорогу. Що за птиця цей лiтератор? Закiнчив Кракiвський унiверситет, викладав у гiмназiï в Тернополi, брався перекладати Жеромського, знайомий з Яворовським, листується з Стефаником. Передали менi, що можна довiряти. В такому разi менi випала велика честь. Тiльки не перебiльшуй. Iнодi чоловiк мов та енциклопедiя, а придивишся... Iде... Микола взяв у руки вiдбиток листiвки, я схилився над газетою. Дверi вiдчинив чорнявий середнього зросту чоловiк рокiв тридцяти п'яти. Про його обличчя я мiг би сказати, що скальпель сумнiвiв нiколи не торкався до нього. Низьке чоло, настовбурчена чуприна, довгi, покритi заростом руки. Микола запропонував йому сiсти i сам сiв поруч. Менi дуже приємно, усмiхаючись почав вiн, що скрiзь, де не буваю, чую тверезi голоси на захист збiдованого населення. Особливо радує, що всi виявляють правильне розумiння нацiональноï проблеми. Колись щире серце Гiрчак прохопився перед аудиторiєю, що бiльшiсть галицьких iнтелiгентiв добрi спецiалiсти, але всiм бракує культури. Це патрiоти мужицтва, найманi плаксiï. Народ мовчить, терпить i ненавидить, а iнтелiгенти скиглять. Рiзке полiвiння у свiдомих украïнських сферах, продовжував гiсть, вiщує iстотнi змiни. Польща буде змушена поступитись. Бажано ще ширше популяризувати нацiональнi здобутки. Вiн розповiдав про страйковий рух у Францiï, заворушення у Варшавi й час вiд часу робив кислу мiну: За такоï ситуацiï треба показувати... треба створювати, було б добре, якби.... Потiм торкнувся питання про нашу селянську лiтературу, знову збився на басовi партiï: Треба записувати народнi говiрки... В лiтературi повиннi говорити традицiï... — А чи немає можливостi, запитав я, видати Франковi записи фольклору? Гiсть спохмурнiв. Якби ж то добивалися. Збiрник, безперечно, мав би успiх. Я встав нiбито вiдчинити вiкно, та, закуривши, залишився стояти i не слухав дальшоï розмови. Якби ж то добивалися! А ти? Серед украïнськоï професури в Польщi є люди з свiтовими iменами, одначе нiхто не добивається, Бiс iз ним, автохтоном, коли б не взяли на пiдозру... За посади бояться. Чого ти так очевидячки виказав неповагу? накинувся на мене Микола, коли лiтератор пiшов.Треба бути дипломатом. Треба. Вiн i мене знудив, вiв Микола. Але такi люди потрiбнi. Вiн потрiбен тобi, ти йому. Щоб не почувати самотностi? Будь ласка, на мене не поширюй своïх дефiнiцiй. Заглянемо до друкарнi? Ходiмо. У просторому льоху пiд стiнами стояли шкiльнi лави, на них каси з шрифтами. Посерединi друкарський прес. Вiн мене втомив, признався я Миколi. Чого?! знизав вiн плечима. Прогулюєтеся по ранах, граєте поняттями, якi озиваються в душi як виразки. Я розумiю, ви цим самим пiдноситеся духом, але слухати вас каторга. Тебе з твоïм мозком i з серцем кладуть на кувадло, а ти не смiй виявити неповагу. Це що метод збудження? I не сприймаю настанови на те, що лiтература не повинна готувати купелi з медунок. Розвиток мистецтва вiдбувався навколо осей: людина природа, людина людина, а нинi навколо осi людина суспiльство. Лопатою сучасноï лiтератури треба вивертати грунт соцiальних умов, а не мiстифiкувати традицiï та медунки, запряженi в жалях i тузi. Думаю, лиш так можна розвивати почуття людськоï гiдностi. Досить пам'ятникiв. Люди з лiнивою душею завжди вигадують собi богiв. Замiсть того, Щоб показувати людину, пишуть про цвiт папоротi, тонкi натяки мiж рядками перетворюють у Стiй, гiмназисте! перебив мене Микола. I засмiявся..Але в тобi є щось генiальне. Воно химерно переплiтається з предковiчно темним. Я завертiв корбою преса. Кампанелла сказав би, що я тримаю в руцi штурвал епохи. Як усе це опошлили... Мрiю, Проколину, про журнал. Вiзьми мене коректором. Та от своïх не переконаю. А сам не справлюсь. Iван Деркачук спiвав у всiх європейських столицях, близько десяти рокiв був окрасою Варшавськоï опери. До Львова повернувся в похилому вiцi пiд час вiйни. Своï заощадження вiн потроху витратив, пiдтримуючи обдаровану молодь, взяту на облiк польською жандармерiєю i загнану в пiдпiлля, i унiверситетських вчених, якi залишилися без посад. Це була невимовне чуйна людина з енциклопедичними знаннями. Природа зрiдка дарує таку пружнострунну душу i такий високий розум. Олекса пiдiйшов до мене, схлипуючи, не в силi що-небудь вимовити. Помирає Деркачук, сказав вiн, трохи заспокоïвшись. Ганиш стояв чорно замислений бiля одвiрка. Пiдемо, Прокопе? Я заховав у лахмiття на нарах томик Моатеск'є нiмецькою мовою, його Грушевич звiдкiлясь принiс, маючи намiр перекласти кiлька витягiв для Миколи, i приєднався до хлопцiв. Бiля кам'яницi, де мешкав Деркачук, ходили полiцаï i переодягненi агенти. Всередину не пускали. Гуртками по п'ять-шiсть чоловiк стояли, тихо перемовляючись, Деркачуковi друзi й знайомi. Ми зупинилися бiля одного з гурткiв. Давно вони тут? запитав Павло, показуючи на полiцаïв. З обiдньоï пори. Якийсь доброзичливець дав знати. Бiля хворого є хто-небудь? Усiх попросили вийти. Привезли санiтарку й монаха. Ми вже говоримо: Деркачук зберiг багато цiкавих документiв, щоденники, листи од вiдомих людей. Усе пiде з димом. А завтра в польських газетах буде написано, що вiдбулися похорони видатного спiвака, що проводжало його в останню дорогу багато люду, що, на жаль, Деркачук жив тiльки сценою i не залишив нiяких лiтературних матерiалiв Час i папiр усе витримають, сказав я. Я бачив, що всi тут близько знайомi Олексi й Павловi i для чогось менi треба було з ними заприязнитись. Коло мене стояв юнак з довгобразим обличчям i витрiшкуватими щирими очима. Ми перекинулись кiлькома фразами, та продовжити розмову не вдалось, бо до нас наблизилось двоє дiвчат, одною з них була та, що пiдслухувала нас у Корнятовому льоху. Познайомтеся панове товариство, запропонував юнак, узявши дiвчат пiд руки. Марiйка Вiстун i Зоряна Мигельська. Марiйка музикознавець, Зоряна, юнак ввiчливо усмiхнувся, наша поетична надiя. Я вiдчув, що червонiю, але, на щастя, Марiйка Вiстун мене не впiзнала або тiльки вдала, що не впiзнала. Вона була одягнена в малинову до стану сукенку, коси скромно пiдхопила синьою стьожкою. Це було таке прекрасне створiння, що менi перехопило дух, i я не одразу зважився торкнутися ïï простягненоï руки. Варвари, кинула Мигельська вслiд жандармовi, що минав нас. Як багато означають слова, коли ненавидиш! Скiльки викликають асоцiацiй... Ïх послали, сказав юнак. Варвари! повторила Мигельська, презирливо надувши губи. До однiєï з груп приєдналися Микола з кракiвським лiтератором. Там почалась жвава розмова. Там обурюються, шукають в iсторiï аналогiй. Тим часом старий спiвак умирає пiд поглядом агента-монаха. Був теплий вечiр. Неосвiтлена вулиця скидалась на якесь казкове пiдземелля. Ми стояли на протилежному вiд кам'яницi тротуарi. Тихо стелилися гомони, сновигали полiцаï, побрязкуючи шаблями. Близько пiвночi до нас наблизився полiцай i повiдомив, що Деркачук помер. Полiцай ходив з цiєю звiсткою вiд групи до групи, а через десять хвилин рознiс нове повiдомлення: можна вiддати покiйному останню шану, тiльки прохання не товктись. Монах клячiв над молитовником бiля голови померлого. Деркачук лежав майже в порожнiй кiмнатi, на низькому дерев'яному лiжку, застеленому знятим зi стiни килимом. Дверi до сумiжноï кiмнати були зачиненi, й до них нiхто не наважувався пiдступити. Я ще раз глянув на обличчя мерця. Воно було сумне i ледь-ледь скривлене. Нiби перед смертю старий спробував повернутися i тут його настиг невгамовний бiль. Я зловив на собi Марiйчин погляд. У ньому була боязка цiкавiсть: як я сприймаю цю картину? Я опустив очi, бо не вiдчував нi жалю, нi болю. Мене переймало тiльки одне: полiцаï навколо будинку, куди завiтала смерть. Ми поверталися разом. Iшли мовчки. Не доходячи до середмiстя, нас покинула Зоряна Мигельська, потiм юнак з довгобразим обличчям. Я, Олекса, Павло i Марiйка Вiстун заглибилися у Валову вулицю, i нам уже треба було прощатися, щоб не показувати, де наш притулок, але й залишати дiвчину в цю пiзню годину не годилося. На добранiч! сказав я, звертаючи в провулок. Менi сюди. Олекса на мить зупинився у ваганнi, та рушив далi. Щасливо вам! сказала Марiйка. Мене проводжала музика ïï слiв. Ми з Покутським обмiрковано розтягували роботу, але всьому є край. Ось ми вибрали своï останнi порцiï, одутлуватий полковник заплатив нам грошi, й ми опинилися на вулицi. Весь наступний день я пролежав на нарах з томиком Монтеск'є, немало дивуючись, що деякi мудрi люди, широко i досить часто розшифровуючи його думки, не посилалися на француза. Колись я прочитав у журналi статтю чеського лiтератора про сучасну епiку. Вiн стверджував, що описовiсть поза рацiональною обробкою почуттєвих даних здатна породити лише натуралiстичну пародiю на дiйснiсть. Цю ж думку, тiльки висловлену нiмецькою мовою, я знайшов у томику Монтеск'є. Не хотiлося б на кожному кроцi посилатися на авторитети... Отак-то воно. Та я чогось вiрю, що такi люди, вiддалившись од нас через панування iдей безпосередньоï практики, повернуться знову, коли наступить пора оцiнювати цю практику i осмислювати новi потреби людства. Дiти часто прагнуть побути без батькiв, тим паче, коли батьки такi молодi духом. Повернувся Микола. Зняв сорочку i лiг на нари. Невдовзi Ганиш принiс яблук. З'ïвши одне, замислено почав водити корiнцем по шибцi. Я з зацiкавленням стежив, що з цього вийде. Олекса склав бiля печi хрести, витер пiт з чола, взяв двоє яблук з нар, одне поклав до кишенi, друге надкусив. Прийшов професор з Грушевичем. Професор роздягся, виклав газети й брошурки i лiг. Грушевич сiв на цеглину, задумався. Я давно зауважив, що, позбiгавшись, хлопцi починають перестроюватися. Це триває п'ятнадцять-двадцять хвилин. Ось Микола потяг якусь брошуру в iсторика, Грушевич зняв з гачка iнструменти i почав оглядати, чи не поржавiли, Олекса впорався з другим яблуком, пройшовся уздовж нар i кинувся до картини, Павло вистрелив корiнцем у бiк дверей, вiдкрив футляр. Провiв пальцем по струнах, вийняв скрипку i смичок. Сьогоднi менi не хотiлося музики, i я вийшов на вулицю. IV Невiдомий добродiю, писала Ванда. Я передчувала, що з Вiктором щось скоïться. Дiвчинi не годиться так казати, але полетiла б горлицею до того проклятого Львова, аби турбуватися про свого коханого. Я буду за вас вiчно молитися не покиньте його мiж чужими людьми. Окремо переказую, вам грошi, може, йому треба ïсти фрукти, а нинi всюди така дорожнеча... Скажiть йому, не знаю, чи то добре, але я показувала його листи багатьом у нас в мiстi, один лист навiть надрукували пiд вигаданим прiзвищем у газетi. Нашi люди не хотять, щоб тамтешнiй народ ïх проклинав за вчинки нерозумних синiв. Але дiти не виннi. Вони мусять... Пишiть, будь ласка, частiше, як почуває себе Вiктор. Зичу вам щастя! Ми третiй день перебивалися на яблуках. Кривов'яза брали корчi. Грушевич поïв нас якоюсь мiкстурою, але вона мало допомагала. Тiльки Грушевич i я ще сяк-так трималися. Миколу перед цим поклав грип. На поштi є на моє прiзвище Вiкторовi грошi, сказав я. Першим озвався Грушевич. Одiшлiть назад, пане Повсюдо. Олекса став навкарачки, застогнав i знову лiг. Не годиться брати тi грошi, сказав Грушевич. Пане Грушевич, розкажiть анекдот. Щось з лiкарськоï практики, попросив Олекса. Грушевич кинув на Олексу швидким поглядом i чогось зблiд. Я боявся, що вiн зараз дасть Олексi ляпаса, але вiн зблiд ще дужче, схопився за живiт, зiгнувся в три погибелi i заквапився до виходу. Не було його з пiвгодини. Коли вiн повернувся, обличчя вже подобрiло i розм'якло. Розповiм одну бувальщину, несподiвано зголосився вiн. Залиште ради бога, простогнав Кривов'яз. Грушевич потупився, рушив до Олекси i почав розказувати пошепки. Ха-ха-ха-ха! зареготав Олекса i тут же, скривлений, злiз iз нар i понiс вражений недугою живiт надвiр. Хто його знає, як ми виглядали б комусь збоку. Але в хлопцях, якi вирiшили познущатися над людською недосконалiстю, було бiльше витривалостi, нiж у Кривов'язовому мовчаннi. В цi хвилини вiн нагадував здичавiлого трагiка. На завтра в нас i яблук не лишилось. Завтра буде важкий день. Чогось мене хилить на сон, сказав я. Хлопцi почали влягатись, нiби чекали команди. Я здав перепустку, але мене знали всi офiцери в полку, i я вирiшив пiти до казарми. На пропускному пунктi чергував Стефан Сiдлецький. Колись вiн простояв бiля нас кiлька годин, придивляючись, як ми працюємо, бо й сам був слюсарем. У вiйну Сiдлецького контузило. Вiн гикав. Мабуть, офiцерська аристократiя кепкувала над ним. Пан-новi Повсюдi м-моє в-йiтання, перестрiв мене в проходi Сiдлецький. Як ж-життя? В-ви чогось д-дуже п-подалися. Кепсько, покрутив я головою. Нема роботи. М-менi з д-дому те сам-ме пиш-шуть. Йдiть до дi-да, так усi в полку називали командира.М-може, щось знайдеться. Я по-дружньому потиснув йому руку. Полковник засiдав з штабiстами. Я опустився на лаву в коридорi. Темнiло в очах, млоïло. Я мало не падав. Минуло близько години. В. Кабiнетi почався гомiн, офiцери виходили курити. Я переступив порiг. Полковник ще розмовляв з начальником штабу, батькiвським, наставницьким тоном щось розтлумачував. Вiн кiлька разiв зупиняв на менi погляд, та не бачив. Але ось начальник штабу вiдступив од столу, я привiтався. Що вас знову привело до нас?запитав полковник, видко, ще не забувши, як я молив його, щоб, крiм мене, взяв на роботу Покутського. Чи не знайдеться яке-небудь дiло? Полковник звiвся, втомлено випростався. Нiчого не можу порадити. Я не рушав з мiсця. Мнучи шапку, думав: Тiльки б не впасти. Вiйськовi витрачають половину життя на умовнi iгри й не люблять комедiантства. Водогiн працює добре, мовив полковник. Ви квалiфiкованi спецiалiсти. Та що вдiєш? Не можу вам нiчого запропонувати. Хоч... Дивiться самi: треба розiбрати старi туалети й позасипати ями. Згодний, сказав я. Тодi попросiть у чергового iнструменти i приступайте. Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тiльки тепер полковник глянув на мене пильнiше. Я розпоряджусь, сказав вiн, опускаючи очi. ...Коли тобi вкрай погано, думай, що комусь ще гiрше. Вони десь нанiвець пропали. Бiднi моï хлопцi... Я пригортав до грудей пакунок з продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкiру. Я то пiдбiгав, то йшов повiльнiше, вiддихуючись, то знову пускався пiдтюпцем. Чому нiхто з психологiв не напише дослiдження Людина в бiдi? Це була б надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою i силкувався дiстати рукою до очей. Це рiдкiсний рiзновид захворювання, твердив вiн з нар, випнувши по-старечому гостру, роздiлену надвоє бороду. Закiнчив вiн тим, що тепер можна смiло йти по Вiкторовi грошi. Тепер можна... Вже завтра, сказав я. Наблизившись до нього, я розгорнув пакунок з ïжею: Дiлити все? Грушевич здивовано пiдняв брови. Дiлiть, пане Повсюдо, мовив вiн, чогось випнувши груди. Все... Покладатися на нього як на лiкаря я все-таки не наважився. Я загрiв води i половину хлiба роздробив на юшку. Всi повертали голови i дивилися тужними очима, не розумiючи, що я чарую. Я розлив юшку в горнята, дав вистигнути, тодi рознiс кожному. Даремно ви мене не послухали, мовив Грушевич з сумом i звiв очi до стелi. На прохiднiй мене чекав Сiдлецький. П-пане П-повсюдо! Сюди переб-базовують ще два полки. П-поспiша-шайте на П-пiдзамче. Й-ïм треба л-лагодити буд-динки. Я подякував. Постараюся i вам стати в пригодi. Вже нi, заперечив Сiдлецький. Я п-подаю рап-порт. Над солдатами збиткуються, казав вiн не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловiк побожний i добрий, але офiцери казяться вiд бездiяльностi, поринають у звади, знущаються над пiдлеглими. Начальник штабу картяр i сука. Полковник його побоюється i дивиться на все крiзь пальцi Начальник штабу пiд'юджує проти нього офiцерiв. Якщо починається гризня мiж посiпаками, мусять бути якiсь змiни. Я розiбрав один з офiцерських туалетiв i пiшов на Пiдзамче. На будинках справдi висiли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер вiд нудьги влаштував менi справжнiй допит. Поляк? запитав вiн. Вiн наскрiзь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом вiн мiг примушувати казати те, що йому хотiлося вчути. Так, єстем поляк. Капiтан випитував, чи був я на фронтi, де воював, у якому чинi демобiлiзований, чи не служив у галицькiй армiï, чи не був на сходi. На останнi запитання я впевнено вiдповiдав, що нi, i капiтан записав моє прiзвище. За Покутським я поïхав каретою. Старий оторопiв, побачивши мене з ïздовим. Я його майже витрутив з хати, на ходу розповiдаючи, як поводитися з квартирмейстером. Потiм через усе мiсто пiшов до Адама за продуктами. Хлопцi вже снували по льоху. Я зрадiв, що й Микола пiднявся. Олекса вуглем компонував нову картину. Грушевич варив чай з вишневих прутикiв i слухав художника. На руïнi, пiд цiєю одинокою колоною, я намалюю грека-жебрака. Уявiть, як це буде контрастувати. Минуле i сучасне Грецiï. Iсторик, зiпершись плечима на стiну, розмотував струни для Ганиша музикант натягував на скрипку новий комплект. робота, хлопцi, гукнув я з дверей. Треба сказати, що ти поляк i не був за Збручем. Усе полишивши, Грушевич, Ганиш i Чорнота пiшли до мiста. А наступного дня ми сушили сухарi. Почалась iнфляцiя. Колись для мене за цим словом ховався якийсь потворний рiзновид гадюки. У мiстi зчинилась панiка, грошi знецiнювалися з катастрофiчною швидкiстю. Пiсля роботи ми ходили по ярмарку i виторговували хлiб. Напакованi сухарями торбинки пiдвiшували на стелi, аби не дiстали щури. Ми запасли сушених груш, в'яленоï риби. Грушевич без угаву торохтiв, що знецiнення нiмецькоï марки, яка досi перебувала в обiгу, примусить польський уряд вжити спiшних заходiв, що, можливо, до влади прийде революцiйнiша партiя, яка вiзьметься за економiку й на окраïнах. У льоху появилися свiжi газети. В них про iнфляцiю i згадки не було, але ми це тлумачили по-своєму: властi бояться викликати заворушення. Мовчання це ознака страху i безпорадностi. Економiка це такий кiнь, якого не втримаєш нiякою уздою, заявив професор. Треба чекати змiн, пiдхопив Грушевич. Микола, який останнiм часом усе частiше ночував з нами, чогось усмiхнувся. Ми зустрiлися поглядами. З виразу його обличчя я не мiг збагнути, що вiн думає, i про всяк випадок сказав: ' Все-таки я не радив би вiдпускати ремiнцi. Секрет далi ярмарку не пiде. Якби щось мало перемiнитися, то вже i тут би знали. Отож, озвався Микола. Менi стало приємно, що потрапив, у тон Миколиних думок. Та взагалi ми ожили. Олекса намалював гiгантську колону на руïнi, Павло щовечора награвав на скрипцi, Грушевич зворушливо упадав бiля Живецького, грошi якого ми завбачливо розпустили. Для мене особисто старалась Вiкторова Ванда. Вона називала мене батечком, добродiєм i квiтиком. Я написав, що Вiктор починає видужувати, бо Грушевич таки переконав нас, що органiзм Живецького витримав кризу. Кривов'яз пiсля голоду подобрiшав, як улещена теща. Вiн жартував, смiявся, намагався кожному сказати що-небудь приємне. Все минеться, запевняв вiн, захопленим зором обводячи нари, збираючи у веселi снопи дрiбнi зморшки навколо очей. Ми щовечора розкошували над казаном з вишневим варом, ще бiльше почали дорожити пiдвальними задумливими сутiнками i нашими невибагливими розмовами. Ми говорили про те, що поляки продовжують у мiстi облави, очищаючи його вiд бездомних. Цих неборак партiями гнали в концентрацiйнi табори. Ми потай втiшалися, що тут, у самому серцi Львова, нiхто не здогадається нас шукати. Ми були вдячнi бруковi старовинноï площi, на якому день при днi гомонiли ярмарки, i ми могли виринати з пiдземелля непомiченими, i так само пiрнати назад. Нам щастило. Грушевич знайшов клiєнтуру, Олекса успiшно торгував хрестами, а якось, узявши з собою Вербницю, вже не принiс назад. Картину купив якийсь можновладець, варшав'янин. Ми справили по нiй поминки. В долю з Чорнотою увiйшов Ганиш, який влаштувався репетитором у польського офiцера. У мене вiдкрилась перспектива постiйноï роботи в казармах. Я колов на зиму дрова, ïздив на товарну станцiю за продуктами. Але потерпав, що все це може одного дня закiнчитися. Для бiди, як кажуть, багато не треба. А вона ходила в мiстi пiшки. Справжнiй страх охопив мене трохи пiзнiше. Я встав уранцi з вiдчуттям якоïсь небезпеки i почав собi втокмачувати, що на свiтi нема такого, що могло б мене здивувати. На площi вже ярмаркували. Ця площа була нiби гамiвкою, де накопичувалися сили життя. Я йшов мiж рядами перекупок i раптом побачив Марiйку Вiстун. Вона продавала книжки i скрипку. Я нагнувся до книжок. Це були збiрники народних пiсень, музичнi хори Лисенка, твори Шопена, Баха, Бетховена. I в цю мить вiдчув бiду. Зневiрившись у тому, що це добро куплять, Марiйка навiть не глянула на мене. По дорозi до казарми, пiд час роботи i потiм, коли повертався, мене не покидало вiдчуття якоïсь загрози. Воно осiдало в душi, як цемент. Ярмарок потроху розповзався, та Марiйка все ще стояла на тому самому мiсцi, де я ïï побачив уранцi. Вона так слабо трималася, нiби звелась пiсля довгоï недуги. Що чувати. Прокопе? спитала вона першою. Та нема чогось добрих новин, вiдказав я. Ви працюєте? Комфорт воякам створюю. То водогiн монтував, а тепер дрiбноту рiзну лагоджу. Будучи вами, я не пускав би з рук цi збiрники. Коли хочете, знайду покупця. Так? Нi, не треба. Якщо досi не трапився, то тепер не продам. Вона потупила очi, нервово смикнулись брови i куточки рота. Я повiрив, що вона помре з голоду, а бiльше не покажеться тут. Ми стояли мовчки. Потiм вона присiла зв'язувати книжки. Треба йти. Допомогти вам? Дякую, не треба. Вона знизу вверх глипнула на мене затуманеним зором, зiбрала позв'язуванi книги й попрощалась. Я обiйшов ратушу, як слiпий кiт мишачу нору, i побачив Марiйку вже на розi Чорноï кам'яницi. Постояв, вагаючись, поплiвся вслiд, потiм наздогнав Марiйку, взяв з ïï рук один пакунок. Ви ж порiжете собi долонi мотузками. Вона йшла поруч, не озиваючись. Мовчки добралися до ïï будинку. Я на крок вiдстав, вона озирнулась i звернула в пiдворiття, поволi стала пiднiматися на другий поверх. У вузенькому напiвтемному коридорчику поклала на долiвку свiй пакунок, дiстала ключ. Не несiть книжок до кiмнати. Залиште в передпокоï. Крiзь вiдчиненi до кiмнати дверi я побачив низенький столик, а на ньому порожню вазу i зчервонiле недоïдене яблуко. Марiйка сховала яблуко за фiранку на пiдвiконноï й запросила до кiмнати. Вибачте, в мене трохи неприбране. Я сiв на єдиний стiлець. Марiйка опустилась на канапу, Ця квартира теж свого роду льох. Життя тут так само в запертi, а це означає, що нi думка, нi мрiя не вириваються на волю. Зрештою, для чого ïх туди треба перти локомотивом, та й то чи вийде з цього що-небудь. Ви зустрiчаєтеся з тими хлопцями, з котрими познайомилися в Деркачука? запитала Марiйка. Нi. Голод ходить по п'ятах, немає часу. Знаєте, вони менi не подобаються. Я з ними знайома давнiше. Це тi хлопцi, що переказують, хто де виступав, хто що робив, яка вiдозва вийшла. Смакують, а самi анiчогiсiнько не роблять. Балачками нiчого не змiниш. Авжеж. Я наслухалась i вирiшила сидiти дома. Менi було цiкаво зiйтися з людьми, що займаються дiлом. Вони пообiцяли, що при нагодi зведуть мене з ними, але бачу, не нагоди бракує, вони самi не мають до тих людей доступу. А вiдводити душу в теревенях не люблю. Я теж минаю, сказав я. Невже є такi, що займаються дiлом? Хто вони? Микола видав кiлька серiй вiдозв, але чи можна на це дивитися серйозно? Очевидно, це тiльки слова. Базiки зчиняють галас навколо вигадок. Промовами не створиш iлюзiï опору, додав я. Я вам скажу iнше, почала Марiйка. Народ таки протестує. То тут, то там. А цi диваки милуються собою. Якби справдi навколо стояла глухомань покори, то й зiбрання, i чутки всякi мали б сенс. А коли навколо неспокiй, то навiщо тiшитися цим? Хотять, аби й про них знала iсторiя. Так воно виглядає. Це спосiб триматися в кандидатах на провiдникiв. Адже те саме дiялось до створення республiки, яку згодом самi ж довели до занепаду. Ви тiєï думки, що мiцну владу можна здобути силами однiєï добре збудованоï партiï? Я поки що не перестаю носити в уявi iдеал демократiï. Тому засуджую полiтичний стрiй диктату. Може, я помиляюсь, та що зробиш, коли несила в однiй принуцi чекати iншоï. Так, так. Ми, мабуть, завсiди будемо жадати особливого погляду на себе. Хiба ми не через це iнодi кажемо, що ми нацiональне монолiтнi, що соцiальне вивiнування у нас не грає ролi. Нас привчили до цього чужинцi. Перед загрозою фiзичного винищення, у який бiк не пускаєшся... Боже, як перед нами темно, зiтхнула вона. То Грушевський має рацiю? запитав я. Якщо нас будуть i далi тримати в резерватi, який називають автономiєю, то має. Вона сперлась лiктем на бильце, звiсивши на плече голову. Знову зiтхнувши, сказала: Над усiма примара смертi. Щось схоже було, мабуть, тодi, коли Мойсей виводив свiй рiд на офiровану землю. Ой, давайте балакати про щось iнше, попросила вона. Та менi пора, звiвся я. Дозвольте колись принести кращi слова. Спецiально пiдготуєтеся? Спокiйноï ночi! Добранiч. Марiйка провела мене до дверей i повернула ключ у замку. Пiсля цього вона доïсть своє яблуко i ляже спати. Може, принести ïй сухарiв? Менi щастить приходити туди, де наступає край. Це не випадковий збiг обставин. Яка навколо темрява. Ми поздихаємо, як рудi мишi. Однi в Корняктовому льоху, iншi в концентрацiйних таборах, ще iншi у спалених селах. Народ, як отемнена секта, чекає свого кiнця. Я затримався в казармi до вечерi. Допомагав Адамовi рiзати хлiб, розливати в казани суп i настiльки пiддобрився, що наладував собi повнiсiньку торбу. До Марiйки Вiстун я прийшов пiзнiм вечором. Вона нiтрохи не здивувалася, побачивши мене. Я спитав, чи немає чим посвiтити. Вона принесла з передпокою замусолену лампаду. Я виклав на стiл продукти. Але й вони ïï спершу не цiкавили. Лише згодом вона сумовито глипнула ла нарiзаний хлiб i вiдвернула задуманi очi. Я заховав до кишенi торбину, рушив до дверей. Я вчора купила сахарину, сказала Марiйка. Зi мною розплачуються продуктами. Я переступив з ноги на ногу. Ситуацiя звiсно яка, а в мене запас. Думаю, подiлюсь, адже на ярмарку нинi не багато накупиш. Вчора хлiба й не було, нiби лиш заради ввiчливостi пiдтримала вона бесiду. Селянки винесли коржики, та вмить розхапали. Вона була якась в'яла, байдужа, потойбiчна. Нiби розуму торкнулось безумство. Вдень я нагрiла чаю, але чогось не могла пити. Ми, голодуючи, пробували грати, а вона до краю занепала. Я стала в чергу, цiлком забувши про книжки, та на них нiхто не поласився. А коржикiв для мене не вистачило. Мабуть, i вчора не мала крихти в ротi. Навiщо так багато. Прокопе? мовила, розтягуючи слова. У вас турботи й без мене. Вона взяла зi столу грiнку й почала поволi ïсти. Як я вiддячу? Аби ми жили, Марiйко, вiдказав я так, як на таких випадках вiдповiдають у Колобродах. У ïï очах застиг бiль. Я натиснув на клямку, але не йшов. Менi здавалося, що я повинен якось втiшити ïï. Та що говорити? Хiба я знаю, де кiнець недолi? А чого ви йшли тодi за мною? Коли? Тодi... першого разу. Невже ви забули? Не знаю, почав я збентежено. Просто блукав вулицями. Ну, до побачення, Марiйко. Бiжу, бо поцуплять патрулi. Вона встала зачинити дверi. Наступного вечора я прийшов знову. Дверi були залишенi наотвiр. Я тихо ступив до передпокою i побачив Марiйку в кiмнатi на канапi. Вона читала книжку. Димiла лойовим чадом лампада. Цього разу я тут почував себе вiльнiше. Ти хвора? запитав я. Голова болiла. Думала, що засну, а ви не достукаєтесь, тому залишила дверi вiдчиненi. Сiдайте, будь ласка, запросила Марiйка, та тут же спохватилась: Ой, я пролила на стiлець жир. Моя сусiдка хотiла забрати лампаду, але я попросила залишити i позичити оливи. Голова так болiла, що тремтiли руки. Витрiть ось газетою Я вiдчував незрозумiлу вiдраду, слухаючи ïï мову. Про неï не можна було подумати погане. Принаймнi менi так здавалося. Голова болить, а ти взялась читати, сказав я з легким докором. Це я переглядаю татусевi промови. Я ïх знаю майже напам'ять, та просто дивлюся. Татусь мiй був депутатом за Австрiï. Сiльський учитель вирiшив переконати сейм. Не встиг виголосити одну самостiйну промову, як навчив тих, хто його ощасливив депутатством. Пiсля цього йому вручали заздалегiдь кимсь складенi промови, i залишалось тiльки виголошувати. Коли татусь помер, дуже шукали тексти я ïх закинула i не змогла знайти. Один професор питав. Хотiв видати, мовляв, мають наукове значення. Пошесть, сказав я.За приписами скоро будуть глину мiсити. Коли звичку перетворюють у науку, тодi розум спить. Це декому на руку. Якби кошеня вчили бiгати за мишею, воно згодом здохло б з голоду. А люди, привченi до сплячки, потрiбнi. Це раби. Вас приємно слухати, коли ви в такому гуморi. Наполеон казав: хто може все сказати, той може все зробити. Хотiлося б побачити. Ви якась неподатлива людина. Ви вмiєте знайти винного, i вам легше переносити тяготи. Я про це вчора думала, коли ви пiшли. Не хвали, Марiйко, бо зiпсуєш. Похвали з уст такоï дiвчини... Якоï? Небезпечноï. Чим? Гм... Вродою. Але ще краще, що ти вмiєш думати. Я переважно безтурботна. Неправда. Легковажна... Ви ж знаєте, що являють собою гiмназистки. Я була справжньою гiмназисткою. Сьогоднi що-небудь допускала до голови, а завтра... Перепрошую, Марiйко, перебив я. Помовч, додав я, засмiявшись. Вона опустила очi. Зi стуленими вiями, ледь пiднятими, тоненькими, мов з пляшкового денця вирiзаними горбками брiв, з падаючою на щоку косою вона була така по-жiночому мила, що я здивувався, що все це бачу. Замолоду багато помиляються, сказав я. Не вiриться, що й ви помилялися. Я жив пiд бичем, тому не нарiкаю. Але через нерозумнiсть робив дурницi. Що, наприклад? Я не любив злих людей. Вони лiпшого не заслуговують. Е нi, ïх треба ненавидiти. Одного разу я сiв на товарний поïзд, добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши поïзд. Я пiшов уздорж колiï, мене захопила нiч, я шкутильгав шпалами до свiтанку. Я сердився на залiзничника, а це був негiдник, якого мало задушити, як гниду. Адже вiн бачив, що я гiмназист, що торбина моя порожня, а очi свiтяться вiд голоду. Я на нього сердився i оплакував його, бо це був галичанин. Я справдi плакав, iдучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не поволiк залiзничника пiд колеса. Це легко було, бо поïзд лишень притишив хiд. Зрештою, я мiг зiштовхнути його з тамбура i сплигнути з iншого боку. Мене б не спiймали. Чи менi причулося, чи хтось стукає? пiдвелась з канапи Марiйка. Гримають. Якщо це полiцiя з перевiркою квартири менi кiнець. Вiдчинiть, Прокопе. Це або моя сусiдка, або Зорянка. До мене бiльше нiхто не приходить. Я, мов зненацька застуканий звiр, переминався бiля дверей, не знаходячи ключа. Що там з тобою? почувся жiночий голос. Я зiтхнув i вiдiмкнув дверi. А! сказала Мигельська, минаючи мене i прямуючи до кiмнати. Ага, вiдповiв я, невдоволений ïï вторгненням. она озирнулась i криво посмiхнулась. Я вiдповiв тим самим, i юна поетеса, вiйнувши спiдницею, лягла поперек канапи. Ти не сама, звернулась вона до Марiйки, нахиливши, як гуска, голову. Волосся Мигельська стригла пiд хлопчика, щось хлопчаче було в усiй будовi ïï тiла. Це Прокiп, сказала Марiйка. Та ви ж знайомi... Тебе давно не видно мiж людьми, не звернувши уваги на Марiйчинi слова, сказала Мигельська. Я написала нового вiрша, прийшла похвалитись. Читай. Прокопе, ви любите вiршi? Я вiдповiв, що люблю, i згадав, що так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання? Хiба поезiю можна любити чи не любити, якщо вона поезiя? Побачимо, якою сприйнятливiстю надiлила природа цю кiстляву дiвицю. Слухай: На могилу серед степу Впав серпанок, В шовк трави неворушкоï Вповз душею... Розiйшлися круторогi по долинi... Якби ж то вона писала про нещасних чумацьких воликiв, але вона претендує на тон святих кобзарiв-заступникiв i плете нiкчемний плiт з вiчних тiней. Вони шукають на Шевченкових стежках холоднi яри i зарослi травою могили з єдиною метою звернути на себе увагу. ...Боже, боже, Украïно, Спiв кайданiв... Не з тоï ноти заспiвала твоя муза, дiвчино. Тобi б писати про зимовi вечори i схилену тiнь староï вiдданицi над рукодiллям. Та Марiйка слухала уважно. Iнодi, коли серце стужиться, досить сказати, що це вiрш, а у вiршi згадати про смуток чи надiю, i людина повертає на свою протоптану дорiжку. Подобається? Гарно, Зорянко. А вам? Мигельська явно минала моє iм'я. Я не все зрозумiв, сказав я. Мигельська журно опустила очi: Народе мiй, для кого я стараюсь?! Вона кiлька хвилин мовчки виконувала цю коронну арiю усiх двадцятилiтнiх генiïв, потiм обмiнялась з Марiйкою усмiшкою i стала розповiдати мiськi новини. З Кракова приïхав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за чарiвна людина, якби ти бачила! Ще один месiя, подумав я. Що в Йосипа можуть бути за спогади? Привiз нам Ролланову Декларацiю незалежностi духу Я з такою насолодою читала цю рiч, що описати той не можу. Як вiн страшно змальовує плутократiю! Повсюда-Завадович розказує, що декларацiя покорила серця, на неï вiдгукнулися найвидатнiшi люди вропи. Iншим разом я тобi принесу копiю. Це, якщо ти читала Клерамбо, Аженорiв гiмн, гiмн вiльного сумлiння. Я не сумнiваюсь, що декларацiя полонить галицьку iнтелiгенцiю. Ви, Прокопе, читали Клерамбо? запитала Марiйка. Я маю цю книжку. Я ïï в окопах читав, вiдповiв я. 3 того часу я вирiшив нiкому не говорити, що вчився в гiмназiï. Широкий рот поетеси розтягнула посмiшка. Вона дивилася менi в вiчi, i погляд ïï казав: Як ти смiєш тут сидiти? Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду? запитав я Мигельську. Так, сказала вона недбало. Ви щось чули про нього? Вони не знали мого прiзвища, i я вiдповiв: Я його дуже добре знаю. Мигельська зиркнула на мене з недовiр'ям. Я вирiшив помститись Вийнявши своï австрiйськi документи, подав ïй в руки. Вона замислено потримала й передала Марiйцi. Кого ж вiн згадує у своïх мемуарах? запитав я. До речi, один його спогад про вашi Колоброди. Йосип ще у Львовi? Цього не знаю. Його збиралися повезти в повiти. Тепер поетеса не минала мене очима. А ви скритний, Прокопе. Змушений, я шпигую. За ким? усмiхнулась вона, готова повiрити. За долею. О, за своєю, мабуть, нецiкаво. Вона поправила спiдничку на колiнах i, зустрiвшись зi мною поглядом, опустила очi. Помиляєтесь. Оце мушу наймати спiльникiв, бо самому не встежити за нею. Вона метушлива, як повiя. Ти маєш веселого гостя, звернулась Мигельська до Марiйки, вiдпустила б трохи до мене. Тобi поголодувати не завадило б, подумав я. Я вашоï дружби не порушу, додала поетеса. Я тiльки хотiла б навчити Прокопа розумiти поезiю. Це ти його розвеселила, вiдповiла Марiйка. Досi вiн сидiв задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. I вже його нiкому не вiддам. Вони таємниче перезирнулися. Не вiддавати, Прокопе? запитала Марiйка. Я можу швидко зiпсуватися. Не допущу. Тодi я собi перестала б вiрити. А чого ви, Прокопе, сказали, що пiсля Ролланового роману вирiшили не признаватися, що вчилися в гiмназiï? Щоб усi знали, що я слюсар. Менi не подобалося бути без голови i без нiг. Пояснiть точнiше, ми не зрозумiли. Це ж передбачала альтернатива незалежностi духу. Мигельська збагнула, що камiнцi падають все ближче до ïï городця, i встала. То не погоджуєшся вiддати Прокопа? звернулась вона до Марiйки, але вже безбарвним тоном. Тодi менi треба бiгти. Завтра я напишу про вашу iдилiю баладу. Проведи мене, Марiйко. Вони ще трохи перемовлялися в коридорi, вибухаючiï смiхом, а я ходив по кiмнатi й кривився, нiби проковтнув недокурок. Цi репетицiï, цi дiвицi... Дивна людська природа. I кортить побалансувати над прiрвою, i не подобається, коли на цю прiрву показують. Повернувшись, Марiйка стала бiля вiкна у своïй звичнiй, дбайливо вишуканiй позi з похиленою головою, iз звисаючими косами, з чеканням i наслухуванням в усьому тiлi. Не подобається менi твоя Зоряна, сказав я. Вона i мене бентежить, вiдповiла тихо Марiйка. Щось є в нiй... Якась грубiсть, змiшана з кокетуванням. Вона талановита, правда? Не сказав би. Талановитi вiдкривають, а вона повторює те, що люди бачили i знають, але в силу обставин позбавленi його. Коли Зоряна пiшла, менi хотiлося заспiвати для вас. Тепер, я боюся. Я буду повторювати те, що ви чули i знаєте. Пiснi, мабуть, викликають найсталiшi почуття. Це зовсiм iнше. Ця сталiсть, як казав мудрець, основа доброчестя. Однаково тепер я не можу спiвати. Втекла нiжна пташечка? Навiщо ви ïï прогнали? Хiба це лiпше? Я думаю, що треба щадити божi iскорки, а не гасити ïх. Нехай собi горять. Не обов'язково створювати генiальнi речi. Досить створити приємнiсть, як стара мила комедiя. Тисячi спiвають, не маючи нi виробленого голосу, нi музичного слуху. Але в цьому мелодiйному повiтрi народжуються i генiальнi речi. Так, але ми повиннi бути вимогливими до себе. Ви жартуєте? Вона ступила крок до мене. Нi? Я цього вiд вас не сподiвалась. Вчора думала про смерть, а нинi менi захотiлося щось собi i вам нагадати таке, вiд чого нам стало б приємно. А ви не дали менi досягти тiєï пiсеньки з отого, ось гляньте, з отого лiхтарика над церковними дверима. Вона зiрвалась у темряву од вашого суворого голосу, на бруднi холоднi сходи, пiд ноги слiпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те мiсце, де вона впала росинкою, висушить ïï своïм потовченим колiном, i йому це не принесе полегкостi. Адже не принесе? Нi, Марiйко. Мене почала гнiтити ïï меланхолiя. I не скаржся на мене. Бо що? Я не можу цього слухати. Я пiду. Iдiть. До побачення. До побачення... V Недоля заслiплює. Тодi обрiï розпливаються, далина тускнiє, небо навалюється на землю брезклою масою, пригнiчуючи свiдомiсть, дороги западаються i натомiсть випинаються ворожi скелi. Все пiдстерiгає i жбурляє каменюки зневаги й образ. Навколо мерехтить тьмяна мла, видно лише найближчi предмети. На них налiтає з кулаками охоплена вiдчаєм людина. Погано в цьому колi, де все скрипить люттю, пашить ненавистю i дихає отрутою. Тодi нема винних. Тодi причини злими духами гогочуть над головами, але ïх нiхто не помiчає. Марiйка наспiвувала про бiдолашну чайку i нещасливих чаєнят. А я тим часом думав про Миколу Павлюка. Я знову застав його над аркушем паперу. Вiн писав черговий звiт iсторiï. Попросив, щоб навiв мене на слiд Повстоди-Завадовича. Вiн пообiцяв. Був веселий. Червонi побили полякiв пiд Житомиром i тiснили ïх далi. Микола затримувався в мiстi, його схоже на диню обличчя свiтилося втiхою. Я радий за нього, радий, що б'ють полякiв, тiльки не радий, що Марiйка почала пiсню, яку любив мiй батько. Вона кривилась спiваючи й ставала негарною. Очi бiлiли, як половiюче жито, морщився нiс. Але я боявся ïï зупинити, бо був з нею у прiрвi. Соромливi, нерiшучi й несмiливi люди бунтують у присутностi близьких. Мiж чужими це ангеля, а для своïх напасники. Тим паче в прiрвi. Вона чудово спiвала, але пiсня не викликала в мене споминiв. Проте, скiнчивши, Марiйка запитала: Ви знаєте кращу пiсню? Так, сказав я. Яку? Ось послухай: Гомiн, гомiн, гомiн, Гомiн по дiбровi, Туман поле покриває; Мати сина виганяє: Iди, сину, iди, сину, Прiч од мене Нехай тебе орда вiзьме, Нехай тебе орда вiзьме! Ви можете зробити честь будь-якiй нiсенiтницi, захоплено сказала Марiйка. Запам'ятаймо, Марiйко, цей день. Чим вiн визначний? Колись про це. подумаєш, а тепер ще заспiвай. Вона почала: Сiяв мужик просо. Жiнка кажемак. Ой, так чи не так, Нехай буде мак! Добре, Прокопе? Незрiвнянно! Зумисне не пiдбереш, адже iсторiя жiнка. Я вас сьогоднi не розумiю. У минулiй вiйнi авангарднi загони гинули тому, що вони iснували за приписами, а боï велися за принципом навального наступу. Що з вами? Я сьогоднi вiдкрив у собi цiлком визрiлу думку: всi ми й нашi пани настiльки заплуталися, що без революцiï нiчого не змiнити. Прокопе! заблагала вона. Бiльше не буду, Марiйко. Вона якось боком, нiби ïï щось штовхало, пiдiйшла до мене i поклала на груди голову, потiм вислала у розвiдку синi настороженi i водночас довiрливi оченята. Менi треба йти, сказав я, вiдступаючи. Уже? Так. Вона повернулась до вiкна i завмерла з безвладно опущеними руками. Спiвчуття це борг i навiть бiльше: вина. подумав я. Не слiд тут залишатися. Я знаю, Прокопе, що ви... що у вас... Я здогадуюсь. Я поганий, i в мене на тiлi пiвсотнi рубцiв вiд ран. Не це я подумала. Ви хочете зостатися вiрним. Для мене зраджувати завелика розкiш. Але час нашого знайомства повинен би вам дещо сказати. Так не можна було. Я подумав про святу жiнку, яка виходила мене з тифу, яка турбувалась про мене, як мати, до якоï, як до матерi, я вiдчував вiчну вдячнiсть i трохи соромився перед нею, i несподiвано для себе пригорнув цю розшукану мiж ворожими мурами дiвчину. Потiм я сказав ïй у ïï шовкову косу: До завтра! I я знав, що сюди вже нiколи не ступить моя нога. Почекай, сказала вона, шпигнувши своïм ти. Вона грайливо, як кiшка, майнула до передпокою, зачинила на ключ дверi, ключ поклала за поясок. Iди, мовила пустотливо. В мене iдея, Марiйко: я буду тобi приносити гранки. Це не обiцяє великих зарiбкiв, але ти зможеш протриматися до лiпшоï години. Вона сiла на канапу i закрила долонями очi. Ти не мiг сказати це завтра? запитала з докором, помовчавши. Хто тебе навчив виривати корiнцi бажань? О, ти знаєш, що людям допiкає, ти вистежуєш, щоб скористатися, щоб... Ти не гiмназистка. Перестань. Я жiнка. Я жiнка, а ти деспот. Ти деспот iз своïм ненажерливим мозком i з своєю обкладеною грiлками душею. Ти здатний на доброчиннiсть, коли тобi треба пiдкрiпитися добрим вчинком. Але кохання не дарунок. Ти пiшов за мною, щоб любити, i тепер ти в мене не чогось собi так, але ти не хочеш у цьому зiзнатися. Я впевнена, що ти пошкодуєш. Тiльки скелети минають такi свiтлi хвилини. Ти ще побачиш, що запорпав мене i себе в баговиння своєï вiдрази до свiту... Що за дивнi розмови, Марiйко? Iди! Iди, не хочу тебе бачити! Вона шпурнула ключ на долiвку. До завтра! нагнувся я за ключем. Прокопе! глухо, стогоном озвалась вона Прокопе, я на тебе розсердилась, я неврiвноважена гiмназистка, так, але не йди. Посидь. Я заспокоюсь. Я б хотiла злетiти пiд хмари, i менi здається, що ти даєш тi крила. Але не треба. Що хвилька радостi! Видко, треба зi всiма терпiти. Вiднинi я буду тебе любити по-справжньому. Я навiки зв'язана. Може, якби було iнакше, ти пiшов би, i я б не змогла тебе вiдчувати вiддалеки. А тепер це буде. Ти мене рятуєш вдруге. Тепер вiд самоï себе. Вона розповiдала про навчання в гiмназiï Викладали шляхетнi iроди. На лекцiях, у розмовах, на iспитах всюди пiдкреслювалося, що вони дiвчата i кожна ходить над грiхом. Легковажнiсть була модою, в легковажностi змагалися вiд священика, який читав закон божий, до викладача гiмнастики всi мали серед гiмназисток поклонниць i користувалися цим. Похвально, що ти прагнеш бути щирим з собою, говорила вона. Хто цього не жадає? Але цим нiчого не врятуєш. Ти подивився б, як до нас ставилися! Старi дiди з Просвiти, запрошуючи нас на концерти, молилися на цвiт народу, але боялися впiмнутися за нас, хоч знали, що твориться у стiнах гiмназiï. Коли з Вiдня приïжджали iнспекцiï, вони плазували, вихваляючи професуру. Серед викладачiв було двоє наших. I вони на все закривали очi, флiртували з дiвчатами й водили в Стрийський парк. Якщо котрась завагiтнiє, мiсяцями засiдали комiсiï, обговорювали ïï вчинок перед тим, як вигнати з гiмназiï. На зборах виголошували громадський осуд, заявляючи, що це єдиний випадок, але вiн пляма на всiх. Нiкчемна система не допускає критичних узагальнень, сказав я Ïй подавай узагальнення, якi б з поодиноких явищ робили ïй честь. Не перебивай. Що я хотiла сказати? От усе ти розганяєш, як викор. До тебе треба довго звикати, щоб не втратити себе i бути тобi рiвнею. Навiщо перебiльшувати? Адже те, що я кажу, розумiється саме собою. Загрiти чаю? Будь ласка. Вона присiла навпочiпки, висунула з-пiд канапи валiзу, взяла трiсок. Я з валiзкою ходжу на старий лiсосклад за мiсто. Нiхто й не доглупається, що дрова ношу. Я лiг на канапу. Все це менi не до вподоби. Якби я був з Мариною повiнчаний i ми змерзилися одне одному, я б не вагався. Навiщо це? Щоб побачити бiльше недолi? Ïï на моïх очах i так досить. З iншого боку, я бачив, що ця дiвчина нiколи не стане дружиною. Вона залишатиметься коханкою, навiть на подружньому ложi. Вона не здатна вiдчувати обов'язку перед сiм'єю. Вона може жити для когось лише заради почуттєвих потреб. Це так само соцiальне зло. Хiба хтось непокоïться тим, що я не маю змоги турбуватися про сiм'ю Що, як покидьок орди, змушений думати тiльки про себе? Що вiдрубаний вiд усього, на чому повинно триматися суспiльне життя? Ось зворотний бiк медалi. Я поклав пiд голову ясик i почав дрiмати. Перед очима нiби сипався пофарбований у розмаïтi кольори горох. У мене шизофренiя, подумав я. Я прокинувся вночi вiд розкотiв грому. Грiм немов улетiв до кiмнати i вмовк, чекаючи. Через хвилю залоскотiв по вiкнi чардаш дощу. До моïх грудей беззахисне тулилося Марiйчине плече. Вона спала в сукенцi, лиш ноги накрила кiнцем капи, якою була застелена канапа. Колись я, здається, комусь казав, що мене чекає доля Вiчного Жида. Вiднинi менi нiчого не залишається, як зi всiєï сили брехати на свiт, не питаючи, чи маю на це право, i не розмiрковуючи, до чого докочусь. Ти спиш? пошепки запитав я. Вона не вiдповiла. Я просунув ïй пiд голову руку, другою пригорнув до себе. Вона торкнулась моïх нiг колiньми, згинаючись в калачик, i знов завмерла. Надворi втихло. Нiч була нiби вражена якимись здогадами. Не спи, покликав я Марiйку. Вона крiзь сон наблизилась устами до мого обличчя. Я заспокоïвся тiльки в присмерку льоху. Хлопцiв не було, лише Микола сидiв i писав. Живецький лежав на нарах з мухою на носi. Ти де пропадаєш? загудiв Микола. Де? Я зробив негаданий захiд у життя. Щось настiльки контрастне по вiдношенню до моïх звичок i поведiнки, якби, примiром, з цього льоху, зажмурившись, вилетiти на сонце i розплющити очi. Я, Миколику... Ти мене слухаєш? Угу. Я...Та бiс з тобою, пиши. Микола поклав ручку. Що сталося? Я ночував у гiмназистки. Микола склав руки, обiйнявши носа великими пальцями. Двадцять п'ять тобi вголити. Йду на дно. I якраз перед змiнами. Я давно з дому i не знаю, чи взагалi повернусь. Та це марницi, я не це хотiв сказати. Я знайшов у цiй гiмназистцi щось таке, що мене пiдпирає, як отой грек колону на Олексинiй картинi. На аудиторiю напав? Нi, звичайнi розмови. Але вона слухає i вбирає, як губка? Ти давно цього шукаєш. Нi. Уяви собi зелений острiвок серед чорноï рiллi. Проходиш мимо глянеш i рушиш далi. А повертаючись назад, уже шукаєш очима. Потiм дорога вимальовується в пам'ятi лиш завдяки цьому острiвку. Це щось твоє, нiби смужка життя, яке ти досi мало усвiдомлював. А та смужка, до якоï ти намагався повернутися в Колобродах, нiчого не дала? Ти все до того спланував, пересмакував. Мене вiйна примусила. Потiм падiння держави. Я його передбачав. Цiкаво. Але ж ти i тепер щось плануєш. Буду бунтувати. Ось куди! Логiка життя! Ми всi прямуємо до революцiï, але я вже ïï виносив. Микола засмiявся. А я що роблю, дозволь запитати? Метушишся. Тьху, дурний! Зате тебе чекає винагорода. Яка? Ти станеш до влади. Лягай спати, ти менi набрид. Я виспався, Миколику. Ти думаєш ми?... Я ïï навiть не цiлував. А менi байдуже. Ти як римо-католицький священик. На роботу не йдеш? Нi, в мене сьогоднi свято. То пройдися мiстом. Запиши до протоколу моє прiзвище. Колись будуть розкопувати архiви i дiзнаються, що був такий Повсюда. Пам'ятаєш, у гоголiвському Ревiзорi... Не перешкоджай, Прокопику. Вiзьми мене коли-небудь з собою, я виголошу промову. Про що? На будь-яку тему. Менi здається, я мiг би скласти полiтичного сонника. Микола закурив цигарку. Як ти вважаєш, звернувся вiн, на яких правах Компартiя Галичини повинна входити до Компартiï Польщi? Щоб не дiлити iдеалiв роздiлимо посади! Не жартуй, питання принципове. Ваша партiя представляє нацiю чи клас? Пролетарiат. - А нашi безробiтнi на яких правах входять до складу польського пролетарiату?.. Мовчи, мовчи, бо забуду, до чого веду. Не знаю, як буде далi, але зараз, Миколику, гине весь народ. Очевидно, треба звiдси танцювати. Не перебивай, я знаю, що ти хочеш сказати, що в ньому є визискувачi, Але ж у кожному класi є спекулянти того самого гатунку. Мене звинувачують в сепаратизмi. Знаєш, чим це пахне? Видушать i вас, i нас, але залишаться архiви. Запиши все-таки моє прiзвище. Менi не вистачає терпiння з тобою розмовляти. Закохайся. Вiн сплюнув i нахилився над аркушем. Я тiльки тепер побачив, як вiн подався за останнi днi: Зчорнiв, пiд очима набухли синцi, щоки обвисли, як у старого. Нацiональне питання i при соцiалiзмi залишиться проблемою, якщо його перескочити. Ви поставите перед ним на колiна.... Поговоримо згодом, перебив Микола. У мене, наприклад, нема того почуття людськоï гiдностi, яке мислиться за комунiзму, провадив я далi. Не красти ж його. Я його поступово надбаю, стаючи громадянином, довiряючись людям. Менi зараз iти, Прокопику, а я ще нiчого не зробив. Працюй, бiс з тобою! Я вийшов на вулицю. Менi треба було конче вiдверто поговорити з Павлюком. Про виробниче колесо на змiненiй осi, про те, що здiбностi не криниця, а коли вони застигнуть, потреби обмежуватимуться примiтивними смаками, i про дещо iнше. Та дiдько знає, що таке. Колись Микола був приступнiший. Часом я його, як i сьогоднi, навмисна розпалював усякими запереченнями, викликаючи на вiдвертiсть, але тодi вiн був бiльш уважний до мене. Я пiднявся на Замкову гору, запущеною дорiжкою в парку пiшов у бiк товарноï станцiï i, вибравши незахищену вiд сонця галявину, розпростерся в травi. Тiльки я лiг, зашелестiла трава i просто на мене вибiгло руде цуценя. Постояло, розглядаючи мене банькатими вологими оченятами, ступило крок, ще крок i, посмiливiшавши, лизнуло менi руку. А дiм у тебе є? запитав я. Цуценя знову лизнуло менi руку i закрутило тоненьким арканом хвостика. Я пошукав у кишенях, та, крiм газети й тютюну, в них нiчого не було. Я одiрвав шматок газети на цигарку, вiдскубнув зайвину. Цуценя вирiшило, що я почастував його смужечкою паперу, взяло ïï до рота, потiм, вiдвернувшись, непомiтно випустило в траву. Я вдав, що нiчого не бачив, чим цуценя було надзвичайно задоволене. Перекинувшись бiля мене, мiй новий знайомий почав дiловито поклацувати зубами, лякаючи блiх. Оченята стали суворi, вуси настовбурчились, та коли цуценя зрiдка косилося на мене, погляд його веселiшав. Ти артист, сказав я. Цуценя пiдстрибнуло з радостi. Коли я повернувся до мiста, вулицi були заповненi солдатами. Солдати в повному лаштунку стiкалися на Городецьку, котили гармати, везли скринi з амунiцiєю, впираючись руками в затильники пiдвiд, вйокаючи i ляскаючи батогами. Невже покидають Львiв? Я ж не забрав грошей за два тижнi. В людини є якесь таємне почуття, яке завжди противиться iстинi, якщо iстина може зупинити ïï в дорозi. Це бог страху. Цей бог щодуху погнав мене до казарм. Дорогою я думав, що цей бог генiй, причому один з найменш шкiдливих. То добре, що люди потерпають за своє завтра. Завдяки цьому вони забувають, що смертнi. Не думають про прийдешнє тiльки тирани. Творячи смерть, вони бояться лише смертi. В казармах уже було порожньо. Посеред подвiр'я ще стояла, запряжена парою коней, похiдна кухня, i Адам звалював у котли начиння. Куди ви? Адам махнув рукою на схiд, витер пiт. З вами не розплатилися? Полковник ще вчора виïхав. Полк веде начальник штабу. Червонi прорвали фронт нами затуляють дiрку. Всi виступають? Залишається полiцейський батальйон. Адам вийняв з кишенi ключi вiд складу. Там я закинув для вас трохи хлiба. Я забрав мiшок i попрощався з Адамом. На тротуарах збиралися люди. Я замiшався в один з гурткiв. Найдовше за тиждень будуть у Львовi, почув я. Це сказав мордатий, з банькатими очима панок. Вiн за кожним словом пританцьовував: Де вкажуться вирiзають населення, говорив вiн весело, нiби йшлося про циганський цирк. Ущент вирiзають. Менi розповiдав утiкач. Казав, що дiвчат i молодих жiнок ­валтують, вiдтак заколюють штиками. А дiтей ловлять i вiдправляють у Сибiр, де мають комунiстичнiï школи. Бреши! гукнув я. Всi, мов по командi, повернули до мене обличчя. Я сам з-пiд Житомира. Червонi, в яке село вступають, роздають землю. Я описав рукою коло, i навколо зiтхнули. Правда, поляки б'ються як скаженi. Деякi села, де є розумний чоловiк, щоб дати слушну пораду, йдуть на полякiв з косами. На святе дiло пiднiмаються, бо поляки намiряються знищити мiсцеве населення Думаю, що й тут не завадило б розполошити полiцейський батальйон та не дати полякам зайти до мiста. А що? Правду чоловiк мовить. Та й зброï гатку гатити. А що тих полiцаïв тлумити! Кiлька пострiлiв i розбiжаться без штанiв. Слухайте, слухайте, отямився мордатий i затанцював. Що хлоп проти воєнноï сили? Муха. Муха, кажу. i ти, чоловiче, не пiдбурюй, ти, видко, посланий тими, що людей вирiзають. А тебе Варшава найняла лякати? крикнув я, бо навколо загомонiли. Мордатий проштовхнувся до мене i, схопивши за вилоги, загримiв: Ти куплений! Бачу по твоïх жовтих сибiрських очах, по тому, як ти подзвонюєш кiстками, що ти звiдти. Вiдповiдай! Вiн щосили затряс мною, але всi раптом подалися до, iншого гуртка. Побачивши, що залишився сам на сам зi мною, агiтатор чкурнув за слухачами. Паскуда! кинув вiн, утiкаючи. Нiчого не вийде, подумав я. Натовп зростав. Хтось надтрiснутим голосом виводив: Зозулi на деревi сiдають, Недолю Вкраïнi кують... На всiх вулицях дiялося те саме. Львiв'яни збиралися групами, гомонiли, слухали промовцiв, але всi заспокоювалися на тому, що далi за Збруч червонi не просунуться. Наших у льоху не було. Червонi наступають, сказав я до нерухомого Живецького. Твоï забралися з мiста. Червонi незабаром будуть тут. Пiдвiсивши до стелi мiшок з хлiбом, я подався до Марiйки, але i ïï не застав. Тодi пiшов на пошту, написав Вандi, що польська армiя вiдступає. Львiв юрбився. Я пробрався до Стрийського парку, вийшов на тракт i рушив у поле, до свого яру. До горла пiдкочувався клубок. Вiн давно вже збирався, тепер дозрiв. Я стиснув долонями лице, заплющив очi i не дав нiкому заглянути в обличчя. Вiдчував на руках гарячий вiддих, тер носа, душився, потiм лiг горiлиць i почав наслухати, як шумить трава i хлюпотить вода на днi яру. Вони не знали нiколи нi надiй, нi каяття. VI Я заснув i прокинувся перед заходом сонця. Дув схiдний вiтер. Вiн доносив нiби шурхiт коси в травi били гармати. Гармати грали, а ми наступали... Шух-шух! Шух-шух! По зритих окопами полях iшла смерть з вiдточеною косою, стинаючи голови в сталевих шоломах. Я кинув оком по видноколу. Нiде не жовтiє вiд збiжжя. Не сiяли. Десь мiж садами в городах осипаються латочки жита, а поля пустують. Галичина вiддала смертi мужiв-сiвачiв. Те саме в Польщi. Поляки вiдступають. Я був певний, що вони програють вiйну. Передчував, що й вiд полкiв, якi стояли у Львовi, полетить манаття. Уб'ють Адама Сiдлецького, полковника Родзiсада, Опольчика. I не буде за ними жалю. Проливається кров за кров Сьогоднi однi ввiрвуться клином i висiчуть вiйсько, завтра, приєднавшись до iнших частин, тi, що встигли розбiгтись, обiйдуть i висiчуть до пня противникiв. Що роблять люди, збившись з дороги? Стинаються за дрiбницi. Кожен стверджує, що йти треба сюди або туди, розходяться, поворогувавши, i гинуть Рiдко кому вдається знайти правильний напрямок. То цiкава рiч. Вiко 25 подiлив iсторiю на три перiоди. Цей подiл, зроблений швидше з огляду на лiтературнi пам'ятки, i не безспiрний, але й не позбавлений логiки. Люди надiляли своïми омрiяними силами богiв, потiм героïв, потiм взяли на себе вiдповiдальнiсть за долю свiту. На цьому останньому етапi ще не виробилося почуття мiри. Люди забагато на себе беруть, i ïх водить блуд, або ж вони надто за давнiм звичаєм покладаються на окремих осiб i блудять через них. 25 Iталiйський буржуазний соцiолог, творець так званоï теорiï кругообiгу в суспiльному розвитку. Я захотiв пити i спустився до струмка. Вода була теплувата, пахла луговим багном. Вiд такоï води всi недуги. Людський органiзм потребує твердоï води пустель, де вiн сформувався. Поки я добрiв до мiста, настала нiч. На площi мене чекав Микола. Блукаєш? запитав вiн, мнучи цигарку. В поле ходив. Я подав йому чебрецеву китичку, вiн понюхав i застромив у кишеньку. Хлопцi дома? Так. Ти чогось скривлений Що з тобою? Якась туга, Прокопику. Полаявся? Микола не вiдповiв Ходи до Марiйки Вiстун. Це цiкава дiвчина. Може, тобi якраз бракує познайомитися iз своєрiдним пiдходом до життя? Нi, вiдмовився вiн. Пройдемось? Незабаром вийдуть патрулi, краще сховатися до нори. Туга, знову поскаржився Микола. Коли сильна людина впадає в розпач, все стає хистким, хоч слабшим, можливо, це iмпонує. Нiби збирається на дощ, додав Микола. Дивуюсь. Для вас лiпшi умови створюються. Для нас, для вас!.. скоромовкою пробурмотiв Микола. Я його вперше таким бачив. Десь би самогоночки роздобути, сказав я. Микола усмiхнувся. Iди додому, Миколику, я зараз повернуся. Тiльки недовго. Марiйка ступила менi назустрiч ангелом у бiлiй сорочинi, з накинутою на плечi бiлою хустиною. Я так чекала, Прокопе! Вона вхопила мене за руку тремтячими вiд напруження пальцями. За Львiв будуть боï, правда? Не знаю. У нас криза, друженьку. На тобi грошi, вiзьми в сусiдки спирту. Я тебе не вiдпущу. Будь ласка. Тихе постукування в замiнованому тишею будинку перенесло мене немовби в якусь предковiчну долину, наводнену таємницями. Марiйка поставила на стiл пляшки. Якби не це, ти не прийшов би? Я через годинку повернуся. Ми пили iз злiстю до себе i швидко сп'янiли Спершу перемовлялися, потiм втомились i порозлазилися по льоху. Олекса сидiв На цеглi бiля печi, обхопивши руками голову, нiби ïï йому щойно повернули i вiн не знав, що вона собою являє. Грушевич лежав долiлиць на пiдлозi, витягши руки, нiби силкувався щось дiстати, Кривов'яз i Павло поснули. Микола сидiв пiд своïми нарами. З небагатьох слiв я зрозумiв, що всi вони теж намагалися спровокувати повстання. Спотикаючись, я вибрався нагору i, пам'ятаючи, що треба йти лазом попри фасади, повз iз заплющеними очима, обдираючи руки. Який ти славний, зрадiла Марiйка. Я п'яний. Тобi погано? Нi. Я тебе покладу спати, буду пестити... Не муч. Добре, добре. Лишенько ти моє несправедливе. Хлопцям допомiг, а мене вiдштовхуєш! Каторжник, ти прийшов до мене без серця. Чому я тебе не стрiла ранiше? Я вiдробляв Австрiï за бункер. О, тобi в усьому перешкодили поважнi причини Який ти серйозний у мене! Лягай, Прокопику Ти маєш звичку псувати людям настрiй, а вони однаково не бачать того, що ти. Люди це ярмарок. Пiду! Спи. А ти? I я. Ти не роздягаєшся? А ти? В мене рубцi на тiлi. Спи, хлопчику. Хто тебе навчив терпiти за все, що дiється? Спи, менi нiчого бiльше не треба. Як нiмо в нас. Нiби в iншому свiтi. Ти спиш, а я тебе мовчки кохаю, i тобi не хочеться послухати, як б'ється моє серце. А я хотiла б, аби ти був завсiди зi мною... Надворi мiсяць. У кiмнатi свiтлiшає. Твоє лице чомусь наче на грошах викарбуване. Скiльки тобi рокiв? Вiсiмдесят вiсiм. П'яний. Правда. Так багато? Додався до батька. Так лiпше? Мiцнiше. А я сирота. Частiше ходи на материну могилу. Боюся. Клич мене. Я заслоню вiкно, щоб мiсяць не заважав. Не можу терпiти, коли вiн никає по хатi, як шпигун. Ти заснеш, а вiн нишпорить, передивляється твою одежу, шукає заборонених книжок, гидливо шкiриться, побачивши зацвiлу шкуринку пiд шафкою. Цей мiсяць взагалi неприємне створiння. Мабуть, i земля, свiтячись вiдбитим промiнням, така ж неприваблива для очей неба. Що в тебе за фантазiï! Ти не знаєш, що це в моєму характерi? Не треба. О, i тут ти не даєш менi волi. Можу битися об заклад, що ти встанеш i вiдштовхнеш мене вiд вiкна: в кам'яницi навпроти свiтиться, молода жiнка вже лягла до лiжка, а чоловiк скидає вбрання. Зараз вiн теж ляже, вона вiдсунеться до стiни, дасть йому мiсце, потягнеться рукою до лампи, щоб вкрутити гнiт, але вона так уже чекає, що опустить руку, i чоловiк сам погасить... Одiйди. Ну ось. А поверхом нижче я щоранку бачу, як на балкончик виходить сонне хлоп'ятко. Воно виходить тихо, несмiло, мружачи очi, з таким виразом, нiби чекає, що за нiч щось мало змiнитися. Мабуть, йому щось наснилося, правда? Я не озвався, i вона злякано шугнула на канапу, мов намагалась ще хапнути мою свiдомiсть. Я вдав, що сплю. Вона крутилась, умощуючись, i поклала голову менi на груди. Коли вона засне, то вiдсунеться, хiба що триматиму в обiймах. Вiдсунувшись, вона пiдпадає пiд владу чужини. Вона й чужа. Це просто химери тiла. В ïï серцi порожньо. Хтось нагодиться i забере ïï. I вона не буде згадувати цих хвилин. Олекса розповiдав, що бачив, як уночi вставав Живецький. Вiн обмацав стiни i хлопцiв, а коли наблизився до нього, Олекса мало не знепритомнiв. Живецький поклав йому на чоло руку, мовчки постояв i пiшов на своє мiсце. Його життя зосередилося на тому, щоб пiдслухувати i пiдглядати. Ця концентрацiя сил не може викликати доброго самопочуття навiть у цiлком безгрiшноï людини, якою є людина неволi. Якось Кривов'яз вичитав у одного розумного поляка: людина в неволi не здатна робити нi зла, нi добра, i не достойна нагороди, i не заслуговує кари, бо в такому становищi всi ïï вчинки є необхiднiстю. Я пробродив весь день вулицями. Червоно заходило зверху свiтлiше, а внизу темнiше сонце. Я поспiшав показати його Марiйцi, але бiля ïï будинку побачив, що звiдти його не видно. Марiйка налила в склянки чаю. Ти мучився? Марiйка пильно подивилася менi в очi. Чого? Я посмiхнувся. Через вчорашнє. Через те, що сталося. Нi, я придумав собi виправдання. А менi? Я опустив очi. Я сподiвалася цього. Я знала, поставивши склянку, сказала вона. Що з тобою? Нiчого. Просто я думала, яка щаслива, що з тобою, але яке моє щастя хистке. Закоханi вiчно порпаються у своïх вчинках i тремтять. Що ж до щастя, то... Вона гiрко посмiхнулася. Бо вони починають жити одне одним i йти в гадках одною стежкою. Вони звiряються, щоб знати напевно, чи одною. Це прекрасно. Так вони вiдкривають себе в коханнi. Але ти на це не здатен, ти егоïст, чужий. А я, грiшним дiлом, думав це саме про тебе. Либонь, ми сходимося на одну стежку. Вона розгублено крутила склянку з чаєм. Я, Прокопе, хочу всього або не хочу нiчого. Я не задовольняюся недоïдками. Очi ïï спалахнули гнiвом. Я, як бачиш, приймаю вiд полякiв недоïдки i мовчу. Ти лише для себе цiлiсна натура, а для iнших маленька данинка. Я не хотiв би сваритися. Бо ти не любиш. Тобi треба такоï, яка б тебе втихомирила, розвеселила брязкотливою думочкою. А скiльки це менi коштує знаєш? Ти вмiєш оцiнити жiночу вiдданiсть i самопожертву? Нi, Прокопе! Прощай, спробував я звестися. Вона окинула мене коротким i швидким поглядом. Уже? схопилась на ноги. Я тобi не дам покинути мене. Жорстокий! Нi, я лiпше пiду. Думаю; наступного разу в нас удасться бесiда. Не пiдеш! скрикнула вона. А коли... Коли пiдеш, то знай: я донесу на тебе. На всiх вас там, у льоху. Я рас вистежила. Колись я вчула вас на музицi. Ви змовники. Вас чекає шибениця. Ти божевiльна. За своє щастя я на все готова. Побачимо, Марiйко. Тепер такий час, що ситуацiï не з моря погоди виглядати. Сказав це, i страшно стало. Якийсь забобонний страх, нiби я щось накликав. Марiйка впала обличчям на руки i заридала, нiби теж вiдчула ту бiду. Не треба. Я пiдняв ïï за плечi i, нахилившись, поцiлував в уста. Це нiкому не потрiбне. Виплакавшись i витерши очi, вона жалiсливо дивилась на мене i винувато всмiхалась. Я так хочу тебе навiчно, до самоï смертi. Ти прекрасна, погладив я ïй косу. Але... трiшки нестримна. Так. Ти любиш мене? ...Вночi загримали в дверi. Марiйка затермосила мене за плече. Ой, я передчувала, що сьогоднi прийдуть. Вони тебе заберуть? Я став одягатися. Прокопе, мiй Прокопе, тихо квилила Марiйка, бiлою тiнню бiгаючи по кiмнатi. Дверi розлiталися вiд гримоту. Вiдчини, Марiйко. Не пiду, нехай вломлюються. Гiрше буде. Сховайся. Я обвiв кiмнату поглядом: нi, марна справа. Зиркнув на вiкно. Вiдхилив раму, потiм раму подвiйного вiкна. Надворi було темно. Я перелiз через пiдвiконня, вчепившись руками за карниз, повис над вулицею. Швидко зачини вiкна i впускай, пробелькотiв я, задихаючись. Я чув гримотiння в кiмнатi. Вони щось пересували, обстукували пiдлогу i стiни. Мене покидали сили. Я закусив зуби i думав про одне: падати то вниз головою. Щоб не мучитись. Нарештi вiкно тихо проскрипiло. Я не мiг пiднятися на руках. Якби не Марiйка, я б не вибрався назад. До ранку з моïх рук виходила дрож. Марiйка гладила ïх, журно повторюючи: Вони бiльше не прийдуть. Вони тепер довго не будуть навiдуватися. Наш будинок перевiряли ще минулого року. Може, й тепер не вривалися б, якби не почували страху, солдатiв нема ж у мiстi. Потiм вона говорила: Ми зв'яжемо з мотузкiв драбину, щоб тобi легше було триматися. Вони нiколи не здогадаються, де ти ховаєшся. Ти знаєш, що випадок має звичай допомагати один раз? Тебе береже моя доля. Я усмiхнувся. Смiєшся! Вона й собi затряслась вiд приступу смiху. Який же ти в мене... Не гiрший, нiж ти в мене. Вiднинi я буду чемна. Вiриш? Дав би бог. Ми через погане життя дурiємо. Я сьогоднi це саме думав. Можеш дещо опускати, ми вийшли на одну стежку. Вона знову пирснула i мiцно пригорнула мене. Смiєшся? запитав я. Що нас довело до цього аж нiби вигаданого життя? Вигаданого? Нi, Прокопе. Це нас так. вигадано визволили. Врятували. Принесли цивiлiзацiю. Завтра ми нiкуди не виходимо з дому. Проспимо весь день. А який ти вдень? Ти не перестанеш мене любити? Завтра скажу. Ти мене навчиш боятися. Я вже боюся, що надокучу тобi за день. Але я буду старатися. Я наведу в кiмнатi порядок, принесу квiток. Знайду тобi гарних книжок. Ми пролежимо на канапi. Вона на мить замислилась, i iскорки в ïï очах погасли. Буде так, як ти захочеш. Тепер я трохи позаздрив вертеповi коханок i коханцiв цього нiкчемного свiту, бо вони вмiли пiдвищуватися над свiтом, владарюючи в стихiï кохання. Якщо свiт гидота, то цi люди мають можливiсть бути велетами. Але я не мiг увiйти в роль. Ця оселя була для мене просоленим наметом пiд чахлою вербою, де невiльник чекає звiльнення. Мене не перестає мучити, що всi ми багато балакаємо про волю, але неспроможнi що-небудь зробити. Колись так чесали язики в анекдотах про Франца-Иосифа, як нинi в мареннях про Галичину. Я теж час вiд часу не витримую, i менi гидко пiсля кожного похмiлля. Бридко i тужно. Так тужно, мабуть, буває тодi, коли оглядаєшся на рiдну хату i не пригадуєш нiкого з рiдних, хто заслуговує твого до побачення. Раненько Марiйка подалась на ярмарок, а я вирiшив провiдати комуну. Вони походжали по льоху розстроєнi й смалили цигарки. Мене минали поглядами, нiби я пошив ïх у дурнi. Щез Живецький, нарештi сказав Павлюк, побачивши, що я нi в сих нi в тих стою бiля одвiрка. Я остовпiв. Кривов'яз подивився на мене запалими очима, i в його поглядi я побачив приязнь до себе. Професор не мiг не знати, що я причетний до Вiкторовоï хвороби. Мабуть, вiн гадав, що мене мучать докори сумлiння i я тому не тримаюся притулку, а тепер зрадiв, що з мого серця спав камiнь. Забрав продукти, Павлову блузу, в додачу повитрясав кишенi, сказав Микола. Цього дивака можуть схопити патрулi. Навряд, мовив Кривов'яз. Крiм головного вокзалу, вiн нiде не зупиниться. Грушевич не прийняв припущення. Викаже гадина, прохрипiв вiн. Тут небезпечно залишатися. Вiн чкурнув додому, наполягав Кривов'яз. Грушевич нервово посмiхнувся: Ми таки дочекаємося. А що ви пропонуєте? запитав Кривов'яз. У Львовi до бiса порожнiх льохiв. У мене є на прикметi одне примiщення недалеко вiд Гетьманських валiв. Грушевич обвiв нас переможним поглядом, нiби йшлося про врятування усього мiста. Микола не втручався в розмову, i я подумав, що вiн не пiде з нами, але йому, очевидно, зручнiше було в комунi. Менi спала на гадку Марiйчина погроза. Пообiцяла видати... Дивись, життя само заплутує слiди. Та вона не зважилася б на цей крок. Випалила згарячу, хоч це ïй важко вибачити. Ми один за одним вийшли на вулицю, Микола залишився замаскувати вхiд до льоху. Професор нiс у руках по в'язанцi книжок i паперiв. Вiн горбився, костюм висiв на визисканому лiтами тiлi як мiшок, лице вкрилося прозорою, полискуючою блiдiстю. Дозвольте допомогти, сказав я. Подякувавши, вiн передав менi стосик книжок. Треба бiльше бувати на повiтрi, мовив вiн, глянувши на мене. Задихаюсь. I нiби сам з собою мiркуючи:Пiд кiнець своïх днiв Франко так говорив. Та не до часу йому було. Не вставав з-за стола, працював, квапився. Ви з ним були знайомi? запитав я. Гм... усмiхнувся Кривов'яз. Ми, батечку, стiльки винця разом пересмакували, що нi в яке знайомство не вкладеться. Небiжчик був жорстокий до себе. З досвiтку накине на плечi блузу, зведе замком щелепи i снiданок стигне, обiд неторканий... Прийду, а думки немов обсiли його з усiх бокiв, журавлиним ключем iдуть на папiр. Ми впоперек переходили вулицю, i я побачив у Кривов'язових очах теплий, затуманений спогадами блиск. Так, уже повелося, що в нас видатних людей вiдкривають пiсля смертi, сказав я, щоб пiдтримати розмову. Кривов'яз пильно подивився уздовж вулицi, немов когось, виглядаючи, i нахмурився. Я не можу примиритися, що Франковi не присудили Нобелiвськоï премiï. Вiн для людей зробив не менше, нiж, скажiмо, Ромен Роллан. Ви, молодь, мусите щонайшвидше збагнути, який це велет. Я думаю, дивлячись на теперiшнє життя, що можуть скластися такi обставини, за яких про себе i про рiдний край можна буде говорити, лиш опираючись на iмена Шевченка, Франка, Лесi Украïнки... Та ось i дощик з привiтом, зiтхнувши, перейшов на iнше Кривов'яз. Який густий!.. Вiн зняв капелюха, паруюча лисина затанцювала мiж краплями. Ви буваєте в полi? запитав вiн. Як там? Сумно. Треба колись вибратись. Зачерствiв я. Грушевич попросив нас хвилину почекати, а сам рушив до руïн будинку в глибинi двору. Почався проливний дощ, вiтер задував у пiдворiття сiчу дрiбних крапель. Знаєте, скiльки людей зараз ховаються вiд негоди в смердючих будках, пiд балконами i залiзничними платформами? сказав Кривов'яз. Я вчора зустрiвся з волинським письменником Iваном Загрядою. Теж без пристановища. До речi, Грушевич вам розповiдав, хто нас звiльнив? Тих солдатiв, яких ми бачили пiд тюремним муром, вивiв з оточення галлерiвськоï армiï Загряда. Народ вiдчайдушний, але полiтичнi вождi вiдрадили Загряду починати заколот. На прощання загiн обеззброïв тюремну сторожу, i солдати розiйшлися по домiвках. Тi хлопцi на смерть перелякали полiтикiв. На них, либонь, досi терпне шкiра при згадцi про Загряду. Сумний випадок. Про нього ще буде не раз сказано, бо людська пам'ять не забуває пiдлоти й нiкчемностi, але я з цього роблю ще й iнший висновок. У нас так багато трагедiй, я маю на увазi з державою, що ми боïмося про неï думати. Ви, наприклад, маєте державний розум i вiдповiднi здiбностi, до вас приходять i кажуть: Створюйте уряд. У ваших жилах захолоне кров од страху. Правда ж? Тому я не дуже обурювався, почувши скаргу 3агряди. Нам потрiбен Хмельницький. Але, щоб вiн народився, треба, щоб принаймнi кiлька десятирiч кипiв Днiпро вiд козацьких човнiв, щоб десь за очима змужнiла наша сила й ми до неï звикли. Приглядаюся до вашого товариша, Павлюка. Коли я вперше його побачив, то мало в долонi не сплеснув. От, думаю, згусток енергiï. Не скажете, що з ним? Чвари сточили. Стратегiï, тактики?.. Нiбито. Ну ось. Тепер увiйдiть у становище iсторика. Напишу правду нiкому не сподобається. Та я i без цього вiддаю собi справу в тому, що не можна цим вироком доконувати народ. Досi менi вiрили i повiрять ще раз. Ох!.. Та що це? Кривов'яз схопився за груди i повернувся обличчям до стiни. Так вiн постояв трохи, потiм зробив крок убiк, все ще тримаючись руками за зiбрану судорожним рухом блузу, в очах появилась розгубленiсть. Зиркнувши на мене, вiн спробував усмiхнутися: Засидишся в погребах, тодi й свiже повiтря шкодить. Щоки його посiрiли, чоло закам'янiло в зморшках, як у мерця. Я допомiг йому добратися до льоху. Вiн одразу ж сiв у куточку, впершись лiктями в колiна, обняв долонями голову. Хлопцi вкладалися i не звернули уваги на скорченого Кривов'яза. На новому мiсцi ми не почували себе так безпечно, як у льоху Корнякта. До того ж знов почали голодувати. Часто спалахували суперечки. Ми були виснаженi. Думка шкутильгала, воля ослабла, i все ми бачили в спотвореному освiтленнi. На третiй день зчепились Грушевич з Павлюком. Грушевич, ухопившись за Миколинi слова, що нацiональний рух є складовою частиною соцiалiстичноï революцiï, став ганьбити комунiстiв, мовляв, усi зусилля треба зосередити на боротьбi за нацiональне визначення, а лиш при вiдповiднiй ситуацiï можна поставити питання про пролетарську диктатуру. Микола назвав Грушевича нацiоналiстом, лiкар кинувся на нього з кулаками. Стiйте! крикнув Кривов'яз. Вiн писав, лежачи на дошках. Схаменiться! Кривов'яз тремтячими руками склав папери i обвiв нас презирливим поглядом. Пiдiйдiть до мене, покликав вiн. Нiхто не ворухнувся. Кривов'яз сумовито похитав головою. I все ж, крiм вас, нема на кого звiритися, мовив вiн, неврастенiчне збираючи пригоршнею губи. Оце списки моïх робiт, виданих у Галичинi, в Росiï, в Польщi, Нiмеччинi, Францiï i в Америцi. Не дайте цьому довго лiтньому доробку загинути. Прийде час зберiть докупи, видайте. Тут висновки iз столiтнiх суперечок i орiєнтацiй, передбачення... Тут... Вiн опустив голову, вдарившись об стiл. Я вмираю... Я оглянувся на хлопцiв. На ïхнiх обличчях мигнула тiнь збентеження. Все це виглядало театрально. Проте Кривов'яз не зводився. Першим отямився Грушевич. Вiн пiдбiг у куток i пiдняв професоровi голову. Кривов'яз дивився на нас скляними нерухомими очима, з рота витекла краплина слини, набухла булькою, i булька трiснула. Менi заломило в очах, нiби вони вилазили з орбiт. Грушевич опустив Кривов'язову голову на папери, припав вухом до грудей, потiм звиклим рухом п'ятiрнi закрив очi. Лихо нас не навчить, то, може, навчить смерть, подумав я машинально. Олекса заплакав. До мене наблизився Павло i сказав, що всьому виною нове мiсце. Поки ми мешкали в Корнякта, старий глипiв, а тут пустився свiту. Кривов'яза треба поховати з почестями. Ми скличемо народ. Я мовчки кивнув. Ми пронесемо його тiло через усе мiсто. Його знають, ти не думай... Я напишу хлопцям до Варшави, щоб надрукували великi некрологи. Павло вирвав iз зошита аркуш i сiв писати. Невчасно старий пiшов од нас, сказав Микола, стаючи бiля мене. Всi нiби вибачалися. Розумний був чоловiк, марксист, Франкiв товариш. З ним, правда, не в усьому можна було погоджуватися, але... Микола не закiнчив думки i перейшов на iнше. А цих хулiганiв вiд полiтики й дiдько не бере! показав вiн на Грушевича. Всюди командують хулiгани, пробурмотiв я. Колись я пообiцяв дiстати тобi книжок. Вiзьмеш iз мого клунка при бажаннi. Знову перейдемо на яблука сяду до науки. Микола зiтхнув. Останнi зi смердiв iдуть на вiдпочинок, сказав я. Нашi дiти вiд нас вiдцураються за полiтиканство i боягузтво. Ти, як завжди, хочеш з поодинокого створити клiмат. Систематизацiєю ми довели свiт до того, що далi вiдомого не рушимо. Але нове мусить народжуватися. Забув сказати: нинiшнє хулiганство, мабуть, матиме наукову назву. Його заповiт ми виконаємо, сказав Микола. I полетимо в комин за його душею. Зберемо трактати. Ким ви станете пiсля цього? Festina lente 26, Прокопику. 26 Поспiшай поволi (лат.). Справдi, не пора. Вибач. Вiдчуваючи у вiтровi силу, хочеться побачити, як вiн валить дерева. Кволодухi завжди пiдглядають. Органiзуємо похорон, який би вiдповiдав його честi. Пiдеш замовити труну? Звичайно. Микола пройшов до вiдсiку, де висiла його куртка, i повернувся з грiшми. Пане Грушевич, звернувся вiн до недавнього противника. Ви маєте знайомого офiцiйного лiкаря, щоб засвiдчив природну смерть? Грушевич мовчки кивнув. Вночi перенесемо тiло до когось на квартиру, додав Микола. Лiкаря завтра приведете. Почекай, я теж iду, сказав Микола до мене. Ми пересiкли закиданий розваленою причепою дворик. Проведи мене, я до редакцiï, попросив Микола. Мiсто спiкало сонце. Тротуари заповнили селяни, якi продавали городину, помiж кошиками, як прим'ятi мухи, сновигали черницi. Микола з нудьгою в поглядi зупинився край тротуару. Монастирi переповненi, мовив вiн. Баланда за приманку? Гiмназистки. Куди ïм дiтись? Я подумав, що й Марiйка Вiстун одного прекрасного дня може опинитися в келiï. Поглянь, яка вродлива монашка, сiпнув я Миколу. Бiс iз нею. Вродлива черничка вiдчула на собi погляд i, повернувшись, усмiхнулась. Дай ïй адресу i скажи, коли прийти, i вона на часину згубиться з-пiд нагляду iгуменi. Очевидно, нинi все йде до того, щоб пiдривати твердинi зсередини. Цi дiвчата не прощення молять у бога, а гарних хлопцiв. Вона йде за нами, шепнув Микола. У мене виникла iдея. Слава Iсусу! сказав я, стаючи боком до дiвчини. Дозвольте дещо важливе повiдомити. Прошу, тихо i трохи збентежено мовила черниця. Сьогоднi помер унiверситетський професор Володимир Кривов'яз. Похорон завтра. Богослужебки можуть взяти участь? Як вас звати, будьте ласкавi? Повзе, чорногуба гадина! стурбовано забурмотiла черниця. Нi, не побачила... Мене звуть Орестою. Дивлячись, з якою неприязню вона проводжає старшу, я мало не здригнувся. Бровенята ïï здибилися, як вистоянi конi, обличчя стало холодним. Пригнувши голову, вона дивилась услiд наглядачцi, поки та не зникла. Я б рада вас вислухати, сказала вона, пiднявши на мене ще колючi карi очi, але серед вулицi незручно. Iдiть за мною, сказав я. Я швидко рушив до рогу будинку, натрапивши на Миколу, який мене чекав, узяв його пiд руку: Агiтую черничок на похорони. Жандарми не насмiляться розганяти процесiю, коли йтимуть монахи. Ореста ввiйшла за нами до редакцiï, я пiдсунув ïй стiлець. О котрiй годинi виноситимуть тiло? запитала вона. Надвечiр, вiдповiв Микола. Я колись бачила гарну процесiю, загадково усмiхнулася черниця. Молодь несла смолоскипи. Це були полiтичнi похорони. Смолоскипи будуть. Я дам знати в чоловiчий монастир, там виготовляють держаки для свiчок. ïх можна пристосувати. Микола спохмурнiв. Кривов'язове прiзвище просимо не розголошувати. Не турбуйтесь. Черниця подарувала комунiстовi iскристу усмiшку. I в монастирях є поряднi люди. Пiсля того, як вона пiшла, мене охопило каяття. Щось я не мав довiр'я до цiєï чорноï орди. Здається, я поправив медвежою лiвою? звернувся я до Миколи. Життя гребе то лiвою, то правою, вiдказав вiн. Краще пильнувати курсу, нiж робити прогнози по малих хвилях. Вiн якось непевно заглянув менi у вiчi, i менi зробилося ще прикрiше. У пiдземеллi Грушевич подав менi купку списаного паперу. Будьте моïм першим читачем i критиком. Це про професора. Я перечитав рукопис, подумав: Грушевич письменник. Вiн робить злочин, що марнує час. Кажiть правду, пане Повсюдо, звернувся вiн, червонiючи. Виконано чудово, сказав я. Тiльки забагато про звички. Вони, звичайно, проливають свiтло на те, як чоловiк формувався, що собою являє, але ви ж бачите, як ми живемо. Ми пiд пресом обставин i звички нашi майже не пробиваються. Iндивiдуальнiсть, як менi здається, повинна бути соцiальною, а не побутовою. Я вас розумiю, сказав Грушевич, i я побачив на його обличчi тiнь смутку. Дякую. Прийшов Микола, заходив по друкарнi. Потiм поманив мене пальцем. У мене неприємностi, зiтхнув вiн. Мене викликали на засiдання Галревкому до Тернополя, але зв'язковий не змiг прорватися через фронт. Я багато втратив. Фронт, кажуть, посувається на схiд. Моя група iзольована. Галичина залишається пiд поляками? Треба покладатися на своï сили. Налагоджувати видання лiтератури, пiдучувати людей, бити тривогу. Вiдозви мало що дають. Нiби пролетить журавлиний ключ: на хвилину смуток, а закони iснування непорушнi. Будемо будувати мiцне пiдпiлля. Пiдпiлля в пiдпiллi? запитав я себе. Олекса привiв слiпого на одне око парубка, який назвався Онисимом Невечором. У його єдиному оцi тлiла якась безтямна лють. Весь вiн був укритий шорстким заростом. Балакав гугнявим надокучливим голосом. Микола вiдчинив для нього вiдсiк у глибинi льоху. Туди пiшов спати i Чорнота. Гiсть довго гудiв, оповiдаючи якусь iсторiю. Я вже дрiмав, коли прийшли Миколинi товаришi i забрали мертвого Кривов'яза. Святоюрський храм нiжився у променях призахiдного сонця. Черницi вкрили гроб. Сидiли на травi, молилися пiд мурами, перебираючи вервицi. Внизу на Городецькiй роïлися перехожi, зацiкавленi скопищем монахинь. Ореста чекала мене пiд каштаном. Якраз iз чоловiчого монастиря привезли смолоскипи. Черницi рушили до пiдвiд. Ореста вiдповiла на моє привiтання усмiшкою. Ми пiшли попереду процесiï. На Пiдвальнiй нас уже виглядали. Хлопцi знесли тiло над головами, мiж черницями забiгав запалений квач клоччя, встала темна хмара кiптяви. Я змiг оцiнити видовище тiльки з пiдвищення бiля цвинтарноï брами. З мiста немовби витiкала примарна маса вогникiв-душ, мандруючи до мiсця спокутування. Було в цьому щось неосмислене, рабське чи каторжне, глипiла приреченiсть. Моторошно, неприємно було дивитися на цей потiк, якому не було нi кiнця, нi краю. На дорiжцi недалеко вiд ями стояла карета, запряжена парою баских коней. Ховає митрополит, почув я позад себе. Нездужав, дивiться, святий чоловiк приïхав... Ми з Миколою перезирнулися, вiн тут же пустився навздогiн хлопцям, якi несли труну, з одним iз них помiнявся мiсцем. Бiля могили Микола занiс кiнцем труни, щоб одсунути зодягненого в золото митрополита. Хлопцi поставили труну додолу, Микола, ставши бiля Кривов'язовоï голови, стишено, але досить дужим голосом покликав: Товаришi! Ми iз сумом в серцях прийшли востаннє попрощатися з видатним украïнським вченим-iсториком Володимиром Кривов'язом. Ми схиляємо голови перед... Несподiвано з-за гробiвцiв загримiв могутнiй хор. Вiн був настiльки сильний i раптовий, що всiм стало моторошно, нiби почала провалюватися земля. Микола примружив очi, обличчя його зблiдло i закам'янiло. Ми схиляємо голови, почав вiн знову, але марно, голос його потонув у зливi хору. З натовпу вискочили якiсь парубiйки i поволокли Павлюка мiж гробiвцi. Я кинувся за ними, але мене стиснули в гущавинi. Я обвiв поглядом прiснi, застиглi обличчя. Це були не люди, а дикуни. Нас зрадили. Кривбв'яза полонили мертвого. Його не жадали знати тодi, як вiн тинявся по Львову впроголодь, а мертвий вiн для них став чималою здобиччю, ïм стало страшно перед його смертю, i вони вирiшили привласнити i упокорити пам'ять про нього. З ними були тисячi, якi не знали, i, може, не бажали знати, як ошукано мертвого. Микола не повернувся до нас, а його редакцiю розгромили. Олекса знову привiв свого гидкого Невечора. Ну, Павлюк сьогоднi прославився, сказав вiн зловтiшно... Що вiн вчинив? Львiв од iменi нацiï проводжав Кривов'яза в останню дорогу, а Павлюк нагло вiдважився зробити це вiд iменi пройдисвiтiв. Хто забрав професоровi нотатки? Вони в надiйному мiсцi, можеш не турбуватися, вiдповiв Олекса. Не вистачало, щоб Кривов'язова спадщина потрапила до чорних рук. Це темнота, я ïх знаю. Темнi ходять за поводирями, сказав я. Не збагну: ти ïх захищаєш? Все це так зненацька... Я подумав, що лiпше змовчати. Треба рятувати друкарню. З нею Микола зв'язав усi своï надiï. Газети вийшли з суперечливими повiдомленнями. Однi стверджували, що похорон справила комунiстична органiзацiя, iншi що професора врятовано вiд наруги i заслуга в цьому прогресивних кiл мiста. Цi, iншi, нападали на Павлюкових товаришiв, заявляючи, що це група аристократiв-платонiстiв, яка намагалась поставити робочих людей поза своïм комунiзмом. Статтi були перепаскудженi архiнауковими термiнами. Можна було спiвати полонез Огiнського, бо коли офiцiйна зграя вдається до словоблуду, добра не буде. Невечiр охав, мовляв, похорон увiйде в iсторiю. Вiн наступав Олексi на п'яти i настирливо гудiв, як джмiль. Менi стало до болю одиноко, i вiдпала охота думати, куди все це заведе. Так зi мною трапилося позаторiк пiсля реквiзицiï. Навiщо мозолити розум, коли це не має лiпшоï перспективи, як стати годиною смутку. Людство в тупику. Щось менi тут маркiтно, сказав я. Ви знаєте, пане Невечiр, що Кривов'яз умер на тому мiсцi, де ви лежите? Невечiр недовiрливо подивився на мене i перевiв погляд на Олексу. Небiжчик трохи з нами пiдночовував, вiдтак його забрали. Того-то менi чогось неспокiйно, промовив Невечiр. I вчора не мiг заснути. Олекса вже задрiмав, а я городжу про се про те, аби вiдраднiше. Я в духiв не вiрю, сказав я Але... Невечiр сiв. Може, пане Олексо, перейдемо на вчорашнє мiсце? Павлюк зачинив вiдсiк, вiдказав Чорнота. Корняктiв льох щасливiше мiсце, сказав я. Нам не треба було перебиратися, погодився Олекса. Зi стелi зашелестiв струмок смiття. Невечiр скосив очi. Ви надовго до Львова? запитав я. Лишень навiдатися до родича лежить у вiйськовому лазаретi. Надивились тутешньоï дивини... Невечiр звiв брови. Помовчавши, вiн згадав якусь iсторiю. Якось я повiз до млина. Було завiзно, але повертатися не схотiв. Мельники вiдiслали мене спати до хатчини з вiкном на потоки. Лiг я на дощану канапу, та сон не береться. Питаю себе: Чому мельники не показуються? I згадав, що вони посмiхалися, коли вiдчиняли хатчину. Було ще не пiзно, я викурив кiлька цигарок, повернувся лицем до стiни i заснув. Коли чую вночi, хтось наче всiвся на менi верхи. Я сюди, я туди, а воно сидить. О, вiрите чи нi, сидiло добру годину. Я задерев'янiв пiд ним. Тут мене осiнило зробити хрест. Тiльки-но я в душi перехрестився, як щось заплескало в долонi. Плескiт нiби вiддаляється, i щось скиглить. Нарештi, затихло. Гiрське безгомiння. Я ледве випростав руки. Зовсiм не чую тiла. Очуняв, виходжу на млин тихо. Пiдходжу до того мiсця, де вага стоïть, аби виглянути у вiкно, чи не розвидняється, а вiд мене щось шасть убiк гандрабатою тiнню i гур-гур кудись за кошi. Думаю, не жарт. Спускаюсь назад на перший поверх, добираюсь до дверей, за защiпку i ходу. Iй-богу, до свiтанку сидiв у берегах. Вранцi мельники розповiдають, що вночi щось два рази ïм скидало заставку i зупиняло млин. Бiльше вони не посмiли виходити на шлюзи. Тодi я питаю, чи не водиться мана. Ви щось чули? Не чув, а годину пролежав пiд якоюсь колодою. Вони засмiялися. Приходив Данильчук. Його торiк, п'яного, занесло пiд трансмiсiю. Отакенечки. Кажете, не вiрите в духiв. Щось є... Зi стелi знов упала грудочка гiпсу. Вона ледве стукнула, та Невечiр здригнувся, як вiд вибуху. Коли повернувся Грушевич з Павлом, я уже спав. Грушевич поторгав мене. Пiдемо до Корнякта, сказав вiн. Це нещасливе мiсце. Я посмiхнувся в душi й пошкодував, що не чув, про що вони до цього говорили. Пане Грушевич, сказав я, беручи лiкаря пiд лiкоть. Я до Миколиноï друкарнi доклав свого здоров'я.. Збережемо ïï в таємницi. Дасть бог, ми ще вашу книжку випустимо. I хлопцiв попередьте... Гай, гай, пане Повсюдо, розчулено мовив вiн. Розбийся, серце, бо язик закутий!.. Про Миколу не було нi слуху нi духу. З допомогою Покутського я одразу пiсля розмови з Грушевичем перевiз устаткування друкарнi до його тiсненького, але надiйнiшого льоху. Пiсля цього в Корняктовому льоху не показувався. Друкарня менi була нi до чого. Але життя повернулось так, що вона знадобилась. Якось я iшов Городецькою, проклинаючи цю найдовшу i найнезатишнiшу в мiстi вулицю причину нервових розладiв i жилякiв на ногах. Передi мною мелькнуло знайоме обличчя. Я нiяк не мiг повiрити: Богдан Онук, тiльки такий в три погибелi скручений, що я не йняв вiри. Повсюдо! скрикнув Онук. Ми тричi поцiлувалися. Богдан схвильовано витирав з чола пiт i дивився на смуги бруду на хустинцi. Виходить, ти у Львовi, Повсюдо. А за тобою попитують, ой, попитують. Марину тягають у повiт, бо похвалилась, що має вiд тебе грошi. Бiдна, з неï вже нiчого нема. Як трiсочка. Я нiмо простогнав i заховав очi. Проценти в тебе ростуть. Суд подав тебе на розшук. Змiни прiзвище, поки не пiзно, i не показуйся в Колобродах, бо зогнити тобi в каторгах. Невеселi вiстi привiз? запитав вiн. Я оце йду i думаю, що нема тобi де сховатися, крiм Львова. Тiльки-но подумав ти... А не дуже змiнився. Хiба блiдiший. Маєш роботу? Тимчасова. Я витребував папери за море. Тiкаєш? Та зi мною пiвсела! Гордiй, Молотковський, Герасимчук, Клин Осадчук, Федiр Лисюк пiвсела. Круто жити? Нема порятунку. Наïхало польських колонiстiв, а ми всi в боргах через податки ти знаєш, урожаю не було, то пишемось за море напропалу. Скоро Колоброди стануть Колобжодами. Довго будете у Львовi? Завтра ще одна комiсiя. Я пiдiйду ввечерi на станцiю. I не пробуй. Люди тепер такi, що хтось заробить на твоïй головi. А Марина геть приспала, повернувся вiн до мого найлютiшого болю. Чи воно часом не сухоти надибали. Так-то воно життя мається. Червонi до вас не дiйшли? Чекали з дня на день, але поляки дiстали пiдкрiплення i потиснули ïх за Збруч. Пiдкрiплення з Францiï мали. Кажуть, мiж червоними багато наших хлопцiв То ти у Львовi... Будеш писати з дороги, згадай, що мене бачив. Лиш не кажи де. Нехай перекажуть Маринi. Я писати не можу. Знайдуть за штемпелем. Тепер легко: оголосять у газетах, пообiцяють винагороду i в руках. Та що я, не розумiю, Повсюдо! Ой, як же ми надибалися?! Вiн сплеснув долонями. Кажи, що не вiд бога! Все, Повсюдо, вiд бога. I нещастя наше вiд бога Ну, менi йти. Щасливо, Богдане! Та вже якось воно мусить бути... Я пiшов упоперек вулицi з тим, що поки пересiчу, розступляться сльози. Але вони не розпливались. Я пiшов пiд горб коло Святоюрського собору, лiг на траву. Ох, як менi щиро плакалось Тут я знайшов ту думку, якоï довго не мiг знайти: ворогам буду все псувати вiд настрою до залiзничних колiй. Буду шкодити. Тихо, але безперестанку Я поклявся шкодити ïм до смертного часу. Я ïх буду розбещувати лестощами; буду заохочувати до розпусти; буду дратувати, насмiхаючись, тручаючи в безодню; буду ïх хвалити, щоб вони втратили здоровий глузд; буду кидати ïм у лице ïхню iсторiю, щоб вони пишалися своïми нiкчемними батьками, ставали на ту саму дорогу й вели по нiй своïх дiтей. Я ïм приготую смерть у звироднiннi i втратi людськоï подоби... VII Усю весну дев'ятнадцятого року в державному секретарiатi сперечалися про те, у яку сторону податися, коли армiя Галлера витiснить усусiв зi Станiслава. Бiдна Текля не могла настачити кави. Верховне панство нiяк не могло добитися порозумiння. На кухнi вже не мили котлiв, не було часу. Текля носила на чубчику хустки хмару пари, витирала долонею пiт i думала, коли; нарештi, пани прийдуть до згоди. А вони нiби навмисне зволiкали, напихаючись даровими паштетами. Текля подавала на стiл самому президентовi. Вона зачула вiд нього, що Аралов 27 москаль. Знемагаючи вiд утоми, вона на хвильку зайшла до комори, сiла на скриню з продуктами i подумала: Пiд червоних не пiдуть. Трохи вiддихавшись, Текля пiшла за посудою i почула, що до Львова приïжджає доктор Магаляс 28 укладати з поляками мирний договiр. Текля повернулась на кухню i сказала помiчницi: Пiдемо пiд Польщу. Та витрiщила очi, але промовчала. 27 Керiвник радянськоï дипломатичноï мiсiï. 28 Представник петлюрiвськоï директорiï. Текля була сильною, витривалою, дiвчиною, але роботи, що падала на ïï руки, i вiл не пережив би. Якось Теклю розiбрала гарячка, вона прийшла до коменданта i поскаржилась: Нездужаю, не маю сили... Комендант звелiв вартiвниковi вiдпровадити ïï додому, а сам подався шукати нову куховарку. Та коли повернувся, урядове братство немов крiзь землю провалилося i Теклина помiчниця кудись запропастилася. Комендант нюхом почув недобре. Крiзь замкову щiлину вiн зазирнув до покоïв президента. Тут теж нiкого не було. Старий службiст прошмигнув досередини, кинувся до сейфа i остовпiв перед порожнiми полицями. Тепер вiн не мав чого поспiшати. Вiн зачекав, поки не перестало калатати серце, i поволi, нiби забавляючись, став перегортати папери на столi. Нiчого вартого уваги не було. Якiсь скарги, просьби i вирiзки з газет. Та все-таки, на комендантове щастя, трапився документ, який мав велику цiннiсть. Комендант був чоловiк хитрий i розважливий. Вiн пiдкрутив вуса, всiвся у президентському крiслi, поглянув, чи добре заструганий олiвець. Перечитавши Петрушевичеве розпорядження галицькiй армiï iти за Збруч, вiн диявольськи посмiхнувся i розмашисте пiдписався. Пiсля цього статечно зiйшов униз, в кухнi перекинув через плечi мiшок з шинками i спокiйнiсiнько рушив додому. Це був великий пройдисвiт. Iдучи, вiн не мiг зiгнати з лиця посмiшки. Та вiн не дотямив, що ошукався, пiдписав не оригiнал наказу, а копiю... Захопивши Прильвiв'я, армiя Галлера швидко посувалася на схiд. Але поблизу одного сiльця пiд Тернополем поляки змушенi були затриматися. Три сотнi солдатiв, окопавшись на околицi сiльця, знищили галлерiвський авангард, посiкли ескадрон кiнноти, поклали на землю два пiхотнi полки. Солдатами командував звичайний сiльський парубок, що повернувся з iталiйського фронту. Розлючений Галлер звелiв оточити село, майже з-над Збруча повернувши ще один полк. Вночi поляки перебили вартових i пiдпалили село. З палаючих хатин iз зойками вибiгали i падали пiд кулеметним дощем жiнки й дiти. Частина стрiльцiв вступила в перестрiлку, частини гасила пожежi, решта тримала оборону на захiднiй околицi. Удосвiта, поки сходило сонце, по селу били гармати. Воно вже дотлiвало, але з городiв ще вiдстрiлювалися пораненi. Командир з двома товаришами вiдбивався з криницi. Це була неглибока, обнесена муром криничка у видолинку, з якоï воду дiставали ключкою. Троє протримались до передвечора. У них не стало набоïв. Поляки закололи ïх багнетами, а Галлер, пiд'ïхавши на конi, наказав завалити криницю з трупами камiнням i землею. Надвечiрнє сонце ще встигло обцiлувати сухими устами сирi грудки чорнозему, i наступила нiч. Поляки поховали своïх побитих в однiй братськiй могилi i виступили на схiд. Минув день, другий. Нiхто не появлявся на згарищi тiнню скорботи, не пiднявся з кривавих ран, щоб обвести блукаючим зором руïни та обгорiлi тiла i зiтхнути смертним зiтханням. Тiльки сонце i збентежене гайвороння кружляли над колишнiм селом. Але десь через мiсяць на зарослому подорожником i порiзаному дощовими струмками шляху показалося троє солдатiв. Вони йшли босонiж, перекинувши через плечi вилискуючi од довгого носiння карабiни. Це були троє сiром iз дивiзiï, яку розпустив на Стрийському трактi у Львовi письменник Загряда. Вони зупинилися бiля згарища, похиливши голови, потiм мовчки рушили до видолинка, де колись була криниця, там уже поновилася трава. Здивовано подивилися на купу втоптаноï дощами i засклепленоï сонцем землi, перезирнулись i, поскладавши на траву зброю, долонями почали вiдгортати землю. Працювали довго i таки добилися води. Вона бухнула вгору й потекла в рiвчак. Але, замулена, вiдливала червоним. Тодi навченi смертю солдати стали копати далi, поки не добули тiла. Солдати розшукали на згарищi штурпаки, викопали яму трохи оддалiк вiд криницi, похоронили вбитих, а вода тим часом очистилась, i вже можна було нею вгамувати спрагу. Солдати пили з пригоршень, збризкали запалi груди, зросили порубцьованi зморшками чола i, трохи посидiвши в задумi, тут же бiля криницi лягли спати. Вранцi солдати навидовбували у городах картоплi, спекли на багаттi. Поснiдавши, взялися до працi. У рiвчаку, куди стiкала вода з криницi, двоє замiсили глину, третiй назбирав на згарищi обвуглених дощин, зробив форму для цегли, принiс з копицi сiна на розмiс. Восени, коли вслiд за туманами i розвiяним духом прiлого листя наступили сльоти, над руïнами села пiднялися стiни типовоï для Галичини хатчини: сiни, кухня, свiтлиця, комора. Стiни були зведенi на старому кам'яному фундаментi з обкуреними плитками, нiби з-помiж них палили мушкети. Солдати поки що оселилися в коморi, приробивши в нiй широку пiч i маленьку кухоньку. Комору i стiни вкрили снiпками сухоï трави. На початку двадцятого року одна хатина була готова, а для двох iнших солдати формували цеглу бiля криницi. Допомагали ïм три молодицi, пiд руками вешталися дiтиська мабуть, солдати взяли за жiнок удiв. Руïни заростали бур'янами, глина зi стiн осiдала, недогарки трухлявiли, комини пообвалювались. Але на стежцi до криницi появлялося все бiльше постатей з коромислами, росли новi будiвлi. В серединi лiта колесо пiдводи знову ворiзало подорожник на шляху. На пiдводi везли старий ткацький верстат, збоку на прив'язi, розмахуючи хвостом, ступала телиця, поперед коня бiгло цуценя. У березнi вiсiмнадцятого року росiяни забрали Онисима Невечора на будiвництво мостiв пiд Дiбрiв'янами. Клали тодi три мости: на порожнiх бочках, на понтонах i розпочали великий дерев'яний мiст на майбутнє. Фронт тягнувся уздовж Серету. Окопи були виритi на високих обривистих берегах рiчки, а в села, розташованi в долинi, солдати ходили брататися. Мости через Днiстер росiянам не придалися, ïх наприкiнцi лiта пiдiрвали перед носом австрiйськоï армiï, що розпочала наступ. Австрiяки окопалися уздовж Днiстра, рибалили, спостерiгали за росiянами за рiкою, яка перешкоджала брататися, а вечорами кохалися з молодими буковинками. На галицькому боцi вiдбувалося те саме, але була маленька рiзниця в ставленнi до мiсцевого населення: в Галичинi дiвчат називали полячками, а на Буковинi русинками. Онисим ночував з майстрами в селян. Та вони не мали постiйних квартир, ïх, мов овець, переганяли iз стiйбища на стiйбище. Займаючи оселю, солдати шукали в погребах i пiд стрiхами захованi пожитки, господарiв змушували варити самогонку, а господинь наповнювати чарки. Онисим не раз вранцi бачив, як селянин ходить по оборi, мов зачумлена курка, не в змозi пережити наругу, вчинену над жiнкою чи донькою. Так, вiн крутився довго, кусав губи, спльовував, тодi йшов до стайнi чи до .комори i тихо скиглив у сутiнках. В ту пору Онисим не переймався чужим горем. Самогонка, вискливi ночi i безтурботнiсть одурманили голови. Якось уночi росiяни несподiвано вiдступили, а з боку Касперiвець, переправившись у Городку через Днiстер, в Дiбрiв'яни спустилися стрiльцi, якi до цього стояли легiонами на Буковинi. Всiм мобiлiзованим на будiвництво мостiв звелiли зняти росiйський однострiй i переодягтися в австрiйський. Того ж таки дня перед iконою Христа вчорашнi теслi прийняли присягу i були вiдправленi до Вижницi рубати лiс. На початку зими ïх посадовили у вагони. Через два тижнi вони опинилися пiд Катеринославом. Цiлу зиму муштра, а навеснi вийшли в поле орати. Потiм сапання, жнива, вiдтак тиф. Хворих звозили в табори, якi розросталися з кожним днем. За неповний мiсяць на Онисимових очах закопали понад тридцять тисяч трупiв. Онисимiв полк перекинули до Гусятина, згодом до Львова. Але у Львовi вже були поляки. Армiя Галлера потиснула полк до Тернополя. До нього приєднувалися загони, якi не виконали Петрушевичевого наказу про перебазування за Збруч. Поляки продовжували наступати. Пiд Чортковом вiдчай кинув стрiльцiв на ïхнi багнети. I сталося диво: галлерiвцi не витримали, вiдкотилися аж до Бережан. Тут вiдбулася справжня сiча. Онисимовi блудною кулею вибило праве око, а з тих роïв, з котрими вiн сходив усю Украïну, майже нiкого не залишилось. Онисима, мабуть, забрали б у табори для полонених, але його, на щастя, поклав тиф. Потiм не чiпали: тi одинаки, що вцiлiли пiсля битви, не являли небезпеки для полякiв. З усього того Онисим винiс патологiчну ненависть. Вiн ненавидiв дико, пекуче, його ненависть могла б передаватися на вiдстань, але вiн умiв ховати ïï в печерах душi. Вона лиш спотворила його обличчя, i кожен, хто з ним стикався, розгублювався i знiчувався, як перед постаттю ката. Нiби вiдчуваючи, який вiн огидний, Онисим вiв нескiнченнi теревенi, замулюючи спiвбесiдникам вуха i викликаючи в них нудоту. Одним з полкiв галлерiвськоï армiï командував богобоязливий католик Ференц Родзiсад. Повнiстю загубивши солдатiв пiд селом Плотичi на Стрипi, недалеко вiд Тернополя, пiдполковник Родзiсад не сподiвався пiдвищення в чинi. Але його переатестували i дали нову частину. Недавнiй нiмецький поляк, а тепер польський нiмець, вiн вирiшив бути обачнiшим. Та пiд Бережанами стрiльцi знову знищили його солдатiв. Родзiсада вiдкликали набирати новобранцiв. Через три мiсяцi вiн переïхав з ними до Львова. Його не вiдпускало почуття тривоги. Колись, малим хлоп'ятком, Ференц уперше виïхав з родичами з рiдного мiстечка до Познанi. Йому було цiкаво, вiн не вiдступав од вiкна. Потiм раптом стало страшно: свiт здався таким великим i незбагненним, що хлопчина заплакав. У поривi страху вiн кинувся матерi на шию i обхопив ïï тремтячими рученятами. Iнтуïтивно вiдчувши тривогу дитячоï душi, пасажири повернули до Ференца обличчя, але тiльки всмiхнулися, замилувавшись його ручками навколо материноï шиï. Ось таке почуття страху не покидало сивого полковника вiдтодi, як вiн прибув з мiсiєю визволення на галицьку землю. Йому здавалося, що вiн мчить не знати куди. Але тепер йому не було де сховатися. Ласкава, запобiглива лялечка кохала його до безпам'ятi, але зовсiм не розумiла. Вiн ïй не смiв звiритися в побоюваннях i переживаннях, i соромно було ховати на ïï пружних персах, що пахли дитиною, сиву голову. Вона просто погладила б волосся i звела б угору замрiянi очi вона хотiла дитини i бiльше нiчого. У першi днi перебування у Львовi Родзiсад наказав розстрiляти трьох спiйманих зi зброєю стрiльцiв. Його присадкувата, товста фiгура маячила коло вiкна, коли пролунали пострiли. Пiсля цього йому не переставало здаватися, що, якби вiн був присутнiй на розправi, тривоги покинули б його. Йому iнколи хотiлося когось власноручно вбити. Якось вiн ледве стримався. Один запопадливий тип з мiсцевих запропонував у служанки досить вродливу молоду дiвчину. Поробивши три днi, вона вiдпросилася до матерi в примiське село. Поверталась надвечiр, у полi ïï хапнули солдати. Та кiлька ïх не могли справитися. Нарештi, знайшли вихiд: прив'язали назадруч до кам'яного хреста на межi й тодi вгамували хiть. Вранцi Родзiсад вишикував полк, аби зачитати розпорядження, коли на подвiр'я з хрестом на плечах вповзає ця Текля. Прийшла скаржитись. У полковника затряслися губи. Ще мить i вiн убив би ïï на мiсцi. Але солдати почали смiятися, i ïх регiт зупинив його руку на пiвдорозi до кобури. Вночi, приспавши лялечку, вiн заспокоïв Теклю, ïï тiло було м'яке й податливе, як плюш... Iнших полонених Родзiсад з того дня вiддавав до польового суду. Коли стрiлецькi сили розпорошилися i в мiстi наступив спокiй, Родзiсад намагався не задумуватись про своє становище. Вiн автоматично виконував розпорядження, так само автоматично вiддавав накази, пестив лялечку i досипляв з Теклею, яка нiмо грiла його своïми повними грудьми. На вулицi не показувався, з цивiльних зчаста бачив, крiм Теклi, двох слюсарiв, якi монтували в казармi водогiнну систему. Молодший iз слюсарiв, худий, аж невагомий на вигляд, але неквапливий в руках i бесiдi галичанин, привернув полковникову увагу. Його очi свiтилися якоюсь дивною весело-журливою тугою. Полковник завжди думав про нього одне й те саме: йому анiтрохи не можна довiряти. Це суперечило поведiнцi галичанина, проте Родзiсад нiби з-пiд поли чув: Не вiр. I Теклi не вiр... Йому ставало прикро на серцi. Вiн зачинявся в кабiнетi i з роздратуванням питав себе, що таке характер. Пригадуючи iнтонацiï, з якими Повсюда вимовляв слова, вираз його обличчя, вiн не мiг дiйти певного висновку про цю людину. В нього виникло пiдозрiння, що характер щось розпливчасте, вигадане. Людина скупчення надiй i спогадiв, ïх можна вивiдати, але сказати твердо, як вона поведеться в тих або iнших обставинах, важко. З цього погляду це якесь суспiльне вариво. Визначити, коли воно закипає, немає нiякоï можливостi. I знову чув: Не вiр... Мало-помалу вiн став переносити це вiдчуття на всiх на заступника, начальника штабу, на солдатiв i навiть на кашовара Адама, прiзвища якого в полку нiхто не знав, i воно, либонь, встигло згубитися у списках. Родзiсада почали минати i бридитись. Вiн усiм став нагадувати смердючого гриба пiд кущем, який хочеться розтоптати, наперед знаючи, що не втечеш од його гнилого духу. VIII Я ночував де трапиться у казармах, у Покутського чи в Марiйки Вiстун. Часто згадувалися Марiйчинi слова про ïï сусiдку з будинку навпроти. Марiйка теж стала в'ялою i так само лише простягала руку до лампи, не пробуючи вкрутити ­нота. Я запитав: Як твоя сусiдка? Далi чоловiк гасить лампу? Я бачу в ïï кiмнатi iншого. Сама гасить? Здається. Пiвроку буде впадати i клопотатися коло нового, а потiм знову зiв'яне в чеканнi. А хлопчик? Той, що виходив на балкон з таким виглядом, нiби за нiч змiнився свiт?.. Давно його не бачу. Мабуть, переïхали. А той попереднiй теж був коханцем, подумав я. Подружжя не вiдчуває минучостi ночi. Жiнка скаже: Гаси. Вiн посмiхнеться: А сама? i котресь, зрештою, дмухне на лампу, не вичiкуючи i не напрошуючись на дарунок уваги, яка в обiгу мiж коханцями, як квiти чи акацiя. Але я знав, вiд чого жiноча втома: це чекання дитини... Якось Марiйка поклала передi мною стосик книжок. Я переглянув кiлька сторiнок одноï з них i мене вразили слова: Немає нiчого бiльш жахливого, нiж становище нацiï, яка розумiє, що вона гине i втрачає своï сили. Цiлiсна нацiя, що пiдпала пiд ярмо деспота, зберiгає надiю, що коли-небудь ïй удасться визволитися завдяки збiговi обставин i власнiй просвiтi. Але яким чином роздiлена нацiя, нацiя, що втратила своє iснування, зможе знову отримати волю? Втративши свою цiлiснiсть, вона втрачає своï сили i стає цiлком байдужою до своєï первiсноï батькiвщини; вона втрачає радiсне вiдчуття загального блага, стає iншим народом, приймає iншi обряди... 28 28 З Останнього попередження Польщi Гуго Коллонтая, Коллонтай видатний представник польського матерiалiзму кiнця XVIII початку XIX ст., глава польських республiканцiв, глашатай повстання Костюшка1794 Пiсля Шевченка тут нiхто не пiдносився духом i громадянською гiднiстю настiльки, щоб писати одноплемiнникам останнi попередження. Тутешнi розбiйники таки по-розбiйницьки лементували: Налигачами рубати цей безхребетний люд..., ставали в позу розпачливого батька i благословляли владарювати щороку iнших Фортiнбрасiв 29, кладучи ïм до нiг отруєнi ножi. I не було кому салютувати гарматним ревом, бо мертвих паплюжили гiрше, нiж живих, i вони не могли заговорити привидами справедливостi. 29 Фортiнбрас, принц Норвезький, персонаж трагедiï Шекспiра Гамлет. Я зi страхом подумав про тi днi, коли втомлюся й бiльше не зможу думати про свою бiду. Поки я про неï думаю, менi здається, що навколо є ще люди, а коли стомлюся, нiчого не стане. Як тодi жити? Вважати, що тебе оточують свинi i приймати ïх, вiдвiдувати ïх смердючi лiгвиська? Цей страх знову привiв мене до Корняктового льоху. ...Тiнi, поклики предкiв! Батько запам'ятався менi в намаганнi щось сказати. Кривов'яз лише встиг повiдомити, де шукати його думки. У льоху було порожньо, i менi стало легше, я мiг одверто говорити. Ти чого повернувся? запитав Кривов'яз. Вiн був зодягнений у чорну сутану i дивився на мене трохи презирливо. Шукаю вас, вiдказав я. Якщо ти переоцiнюватимеш роль померлих, ти нiчого не доб'єшся. Але ж я мушу вiд когось почати. Не мiстифiкуй. Ми вмирали з надiєю, що нас не забудуть, але це не найголовнiше. Не тримайтеся тiней. Я чекаю революцiï. Ти знаєш, що ми вам надокучили своєю сталiстю свiтогляду i вiрнiстю iдеалам. Iди своєю дорогою i не зважай на минувшину. Не смiю. Я ниций духом. Я боюся, що в мене нiчого не вийде. Тодi я признаюся: ми теж були фарисеями. З неминучостi. Не зважай на нас. Ваша праця не може вмерти. Вона й не може нинi бути пiдмогою. Вам треба на якийсь час усе забути, аби й нас не пiднiмати з упадку. Вставайте самi. Щуриха перебирала пiд нарами трiски. Вона сердилася, заштовхувала трiску до нори, волокла назад, скаженiла. Не перетворюйте життя в сон, сказав Кривов'яз. Я спантеличено озирнувся i почервонiв. Я тебе мало знаю, сказав Кривов'яз, але менi однаково, чи ти мене шануєш. Я просто певний, що мене важко викинути з життя. I ти цього добивайся. Раптом до льоху хтось почав спускатися. Заховавшись у нiшi, я став наслухати. Крiзь вiконце, що виходило на Ринкову площу, падало свiтло лiхтарнi. В ньому вималювався силует полiцая. Це був молоденький хлопчисько, галицький селюк з-пiд Золочева. Я кашлянув. Полiцай засвистiв. На сходах загупали чоботи, по стiнах забiгав снiп свiтла. Але вони не могли знайти мене у темнiй нiшi, видовбанiй в мурi на рiвнi голови. Обдивившись усi закутки й трохи постоявши в дверях, полiцаï подалися назад. Кривов'яз появився знову. До побачення, попрощався вiн як живий. I рушив нагору. Я виразно чув його кроки на сходах. На вулицi я не мiг збагнути: розмовляв я з Кривов'язом насправдi чи примарилось. Фантазiя, вирiшив я. Не смiй сумнiватися! почулося раптом з-помiж рицарiв на карнизi будинку. Я розгублено закивав головою. Пам'ятав, що третiй день перебиваюся на сливах, що ледве вистачило волi пiти вiд Марiйки i не згризти останнього сухаря, який лежав на ïï столику, що, отже, може приверзтися що завгодно. Над Львовом котився мiсяць. Я пiдняв на нього очi, а коли опустив нiчого перед собою не побачив, ослiп. Я тихо попри мури став пробиратися вперед, трохи згодом перед очима пiтьма ледь-ледь розступилась, але все проглядало нiби крiзь мутну воду. Зiр повернувся до мене аж перед досвiтком, коли я вибрався за мiсто i вiдпочивав на межi. Тодi я рушив далi. Кiлометрiв за п'ять од Львова натрапив на хатину пiд лiсом, поминув ïï, ступив у лiс. Менi здавалося, що дерева розбiгаються передi мною мов перед грiшником. За лiсом знову появилася похилена хатина. Я лiг пiд копицею сiна, заснув i не чув, як шляхом пройшла кiннота, в маршi на Львiв рухалися колони пiхоти, котилися обози. Пiсля пiдписання прелiмiнарних умов миру i встановлення кордону на захiд Рокитноï i Городницi, на схiд вiд Острога i Бiлозерки, а далi по рiцi Збруч, а також зобов'язань про невтручання у внутрiшнi справи договiрних сторiн i про заборону дiяльностi на своïх територiях органiзацiй i груп, ворожих iншiй сторонi, та поважання прав нацiональних меншостей в Галичину поверталися польськi вiйська. Перекусивши зморщеними сливами, я пустився далi. Сонце було чуже, поля чужi. Охоплював неспокiй. Мене, напевне, чекала Марiйка, можливо, згадували в Колобродах. Думки про село я постарався одiгнати коли тяжко, треба вмiти звiльнятися вiд зайвого тягаря, вiд того, чому не зарадиш. Життя кудись виведе, якщо житиметься. Мене ще не спiткала остання бiда. Коли я стану перевертнем, тодi нащадки назвуть мене бандитом i проклянуть. Так, бо неволя розводить батькiв з дiтьми, вона ïх убиває, щоб приручити дiтей. Дорога вилась видолинком, понад струмком, що вибiгав з пожовклоï дiброви. На полини нудьгою падала бiла павутина. Вдалинi я побачив вершника, що швидко наближався. Охляп на шкутильгаючому конику ïхав циган, чоло його полискувало, як скиба свiжозораноï землi на сонцi. Я махнув рукою, вiн стримав шкапу. Поверх голого тiла на ньому була сукняна свита, перехоплена в поясi дерев'яним ­удзиком, з отвору свiтилися чорнi оченята голого циганчати. Пане, туди не йдiть, перестерiг мене циган, повертаючи коня назад. Там бiда, там убивають. Тiльки тепер я помiтив заграву i клуби диму над горизонтом. А що там таке? Iшло вiйсько через село, бешкетували, i село збунтувалося. Тепер ось бачите... Циган пiдняв руку i потряс пальцями, немов прощаючись. Пiдпалили? Так, пане. Горить. Циган скривився i шарпнув вуздечки. Вйо-о-о! Голос його трiснув серед поля якимсь неповторно дивним звуком. Вiн чогось повернув мене в моï гiмназичнi роки. Я мрiяв зрiдка, та завжди про одне: нi, я не герой, але мене просто всi люблять. Я бачив себе серед хлопцiв i дiвчат у заповненiй легкими сутiнками кiмнатi, награє гiтара, дiвчата наспiвують якусь пiсню, а хтось iз хлопцiв розповiдає гарну бувальщину, дивиться менi в вiчi, всмiхається, i його усмiшка, притягує спочатку до нього, а потiм до мене дiвочi зори... Я всiм до болю вдячний i на все для них готовий. Передi мною встала хмара диму, i з неï дивилися сполоханi очi циганчати на голих грудях батька. Чого циган покинув жiнку? Може, вiн удiвець? А може, був жонатий з селянкою i втiк вiд неï, бо над ïï головою висне вiчне нещастя? Це припущення мене схвилювало. Я повернув. назад до мiста, несучи в серцi таку нудьгу, од якоï хотiлося завити вовком. Циган повернув на поперечну дорогу i посувався обрiєм тремтливим метеликом. Його захоплювало осiннє марево, як кривда заволiкає свiдомiсть. Свiдомiсть розбуджує зi сну лише вiтер лiт i порiвнянь. Я спiймав себе на тому, що з якогось дива моï думки перейняли Марiйчин тон i голос i намагалися вкладатися якимись журливими ключами точнiсiнько так само, як у Марiйки: на польський лад, манiрно i сентиментально. За пiвдень я знову був на подвiр'ï, де спав пiд сiном. У садку мiж вологою травою гнили сливи. Я почав ïх збирати i ïсти. Надiйшов господар, сивобородий селянин в драному пiвкожушку i зеленому пом'ятому капелюсi. Вiн боязко, якось немов крiзь власнi очi, зиркнув на мене i, одвернувшись, рушив пiд повiтку. Я вiдчував на собi його пiдозрiло-зацькований погляд, та продовжував мовчки збирати сливи i напихати кишенi. Треба було зi старим привiтатися, але вiн так несподiвано появився передi мною, що я розгубився. Вiн тiльки спитав очима, що я тут роблю, i втiк. А що я роблю? Хiба це можна пояснити? Адже ми давно не зупиняємося в розмовах на цьому. Я нiкому не розповiдав про свою роботу в казармах, Олекса мало говорив про своï картини, Ганиш майже не згадував про своï пiснi, Марiйка не балакала про музику, Кривов'яз про iсторичнi науки. Очевидно, ми бралися за те, що не могло мати в собi правди, i мовчали. У сад прибiг бiлявий хлопчик рокiв дев'яти. Ти хто? запитав вiн, узявшись руками в боки. Мабуть, його послали. Не знаю, вiдказав я. Не знаєш? здивувався малий. А я знаю, хто я. Я Семен. Я Прокiп. Чого ти ïси гнилi сливки? Принести тобi добрих? Я вже наïвся. Якщо ти голодний, то прийди до хати, вклонися, тобi подадуть, чим багатi. Ти ще ляжеш тут i вмреш, тодi татка заарештують. Не вмру, я здоровий. I iду до Львова. Не дури. Сюди вже приходили вмирати. Ти поганий, хочеш, аби татка заарештували через тебе. Нi, хлопчику, я лише стомився. Я тобi винесу лемiшки, i йди собi. Нащо нам напастi? В тебе розумний батько, сказав я. Вiн боягуз. Хлопчик пiдступив ближче. А я не боюся нiчого i вийшов тебе прогнати. Повiр, я не вмру. Але ж менi тато не повiрить. Добре, зараз пiду. Хлопчик зрубав прутом ясно-жовтий заснiчений соняшник, i у вiниччi пiд хатою загупали його босi п'яти. Через хвилину вiн повернувся в сад. На тобi лемiшки, з'ïж та йди собi. Ти сердитий. Я справедливий. I багато не розбалакуй, не заговориш. Лiчу три рази до десяти, й щоб тебе тут не було. I знову подався складати звiт. Я з'ïв лемiшку i лiг пiд стiжок. Я бачив по його очах, що вiн умре, промуркотiв надi мною хлопчик. Що з ним робити? Ну i влипли! Раптом вiн з розмаху оперезав мене прутом по плечах. Я кинувся, але не пiдвiв голови. Хлопчик походив взад-уперед довкола мене й побiг до батька. Пiд хатою загомонiли, i я заснув пiд тi розпачливi побивання, цiлком байдужий до переживань господарiв. Вночi я почув коло себе тихi скрадливi кроки. Я протер очi i побачив силует коня i пузату тiнь цигана з сином за поясом. Циган не здивувався, стрiвши мене знову. Засунувши циганча в сiно, вiн лiг пiд стiжком головою до мене i гiрко зiтхнув. Я його не розпитував, чого вiн повернувся, а вiн був не з говiрких. Накотився туман, пробирала сирiсть. Циган насмикав сiна i вкрив плечi. Посопiвши, вiн запитав: Спите? Нi. Циган зiтхнув, надовго замовк, потiм озвався: Iду забрати шлюху. Кого? Жiнку, шляк би ïï впiк. Я ïй дам!.. Циган дрiбно вилаявся, нiкого не минувши з жiнчиноï родини, сiв, мов той кажан, наставивши гострi плечi, стрiпнув непокiрним чубом. Я знав, що вона сволочужка i нема в ïï паршивоï батька нiякого золота, сказав вiн. Якби не щирила зуби, поляк не полiз би. Вiн нi словом не спом'янув, що ж сам робив при тому нишком кусав губи в шатрi, ховався в кущах чи, користуючись погромом, зрiдка виглядаючи з вiкна, потрошив скриню якогось селянина. Останнє, мабуть, найвiрогiднiше. Звiдки в цигана ця суконна свита? Запалили хату, i не встиг переодягтися. Нi вам, нi нам нема життя, мовив вiн, вдовбуючись у стiжок. Вам ще легше, ви можете пристати на польське. Я в душi погодився з ним, почав було говорити при Францiю, та циган нiяк не мiг второпати, який смисл порiвнювати Украïну i Францiю, i, либонь, мав рацiю. Удосвiта я побачив на дорозi господарiв. Вони поверталися з поля з веретами; побоялися ночувати дома, коли на обiйстi зайшлi люди. Я розбудив цигана. Пiдемо. Ѕазди непокояться через нас. Ви куди? запитав циган. До Львова. Цигана б виселили. Вiн розвiв настовбурченi вуха смiшним собачим рухом i почав вiдпорпувати свого нагого нащадка. Де ти, бiсове зiлля? Вилазь. Циганча всерединi ще дрiмало i солодко муркотiло, звiсивши голiвку, вбрану в густий баранець чорних кучерикiв. Циган узяв його руками за смаглявий прорешiчений стеблами задок i понiс до прив'язаноï пiд сливою шкапи. Повiтря було пронизане терпкою жовтневою студiнню, небо затягували хмари. Подекуди проглядали голубi клаптi, здавалося, вони кудись пливуть. Доброго здоров'я! кинув циган, виïжджаючи з саду. Я з жахом побачив у його чортячих очах спiвчуття до себе. Я ïй покажу, шельмi. Вiн ударив п'ятою коня. Вйо-о-а! Не вбили нi Адама, нi Сiдлецького, нi Родзiсада. Всi вони почували себе переможцями i ждали нагород. Родзiсад розплатився зi мною i дав грошi за мiсяць наперед. Сiдлецький запросив мене на iменини. Я купив йому альбом Рембрандтових полотен, написавши: В день тридцятилiття гарнiй душею людинi особливо приємно зичити довгих рокiв життя адже скiльки ще добра розцвiте на ïï слiдах. Ми зiбралися у кiмнатi Сiдлецького. Вiн уважно перечитав моє вiншування, i його обличчя почужiло. Нащось погладивши обкладинку, вiн поклав альбом на полицю i повернувся назад до столу з тим же вiдчуженим виразом. Змiну в його настроï помiтили. Капiтан Опольчик дiстав альбом i опустив своï чорнi нерушкi очi на посвяту. На чолi його збiглися зморшки. Не пiдводячи голови, вiн наблизився до столу i зiтхнув: Давно мрiю до непритомностi напитися. Вiн справдi пив багато i з насолодою. Я б уже дав дуба вiд тоï ведмежоï дози, а щоки Опольчика навiть не зайнялися рум'янцем, нiби в його шлунку сидiв велетенський солiтер, що всмоктував горiлку. Крiм мене i Опольчика, на iменинах було ще кiлька офiцерiв з полку. Нашу балачку прикрасили анекдоти. Потiм мова зайшла про дiвчат. Ренет запропонував: Подамося, хлопчики, до дiвчат. Я люблю галицьких дiвчат. Нехай Петен вважає цю землю росiйською, та я знаю, куди потрапив. Н-ема н-настрою зн-найомитися, спробував заперечувати Сiдлецький. А що тут знайомитися! посмiхнувся Ренет. Я теж зледачiв i лиш на готове йду. Поведу на готовеньке. Дiвчатка гордi, як пави, але ми самi погасимо свiтло. Одну знаю очi, мов купiль, не одвернеш голови. А перса як шпулi. Пiдемо? Д-давай з-закуримо. Сiдлецький тремтячою рукою взяв цигарку. Нам, братчики, пiсля росiян i австрiйцiв треба багато надолужувати, сказав Ренет, клiпнувши. Тут встигли попрацювати. Пп-пане П-повсюдо, звернувся Сiдлецький, наважившись. В-ви з-з н-н-нами? Якi в нього були невиннi i щирi очi! Менi треба на пошту, сказав я. Опольчик теж вiдколовся од компанiï. На вулицi вiн пiдхопив мене пiд руку. Я ïм сказав, що йду вислати жiнцi грошi, поки дiвчата не повигортали, мовив вiн i посмiхнувся. Ви справдi на пошту? Нi. Коли дозволите, я вас проведу трохи. Цього Ренета я пiк би на вогнi. Вiн з солдатами з­валтував Родзiсадову куховарку. Дiвчина славна, не могли покласти, то прив'язали в полi до кам'яного хреста. Потiм з хрестом прийшла в казарму скаржитись? запитав я. Еге. Ви про це знаєте? Нi, менi про це начебто нiхто не розповiдав. Може, це менi наснилось. А можливо, все-таки я десь чув про це? Докладно я не мiг згадати. Хiба через це виснаження i голодовi марення я здатний вiддiлити справжнє од видуманого? Опольчик окинув мене запитливим поглядом. Менi сюди, сказав я, звертаючи в пiдворiття. Опольчик, нiчого не розумiючи, вилупив очi i, нiби прив'язаний невидимою линвою до того мiсця, де я його покинув, пiшов колом на вулицю i повернувся назад на тротуар. Ще хвилину постояв i, спотикаючись, пiшов. Трагедiя прив'язаноï Теклi... Згодом ïï будуть ­валтувати iншими способами, ïï поïтимуть винами, будуть напихати цукерками. Почнеться мiсiонерство ïï будуть ­валтувати святим причастям i ­речними букетами, пам'яттю про родичiв i ïï власним коханням, сподiванням добра i мрiєю про щастя. Опольчик хитався тротуаром крокiв за тридцять вiд мене, але я чув сморiд його мундира i його вiрнопiдданськоï душi. У цьому смородi вже тепер вiдгонило ладаном. Опольчик, потомок розiп'ятих царськими солдатами польських революцiонерiв, стане примарою кривди i дурисвiтства. Бiля Вiрменського собору я побачив Грушевича, що йшов пiд руку з молодим худорлявим юнаком, схожим на колишнього залiського урядовця Володимира Майдана. Ще одна тiнь лицемiрства, подумав я про Майдана i перейшов на протилежний бiк вулицi. Всi цi люди менi остогидли. Вони були акторами у трагедiï занепаду i мене примушували грати. А я стужився за самим собою, згубився десь серед чистого поля, намагався знайти себе, та менi завжди щось перешкоджало то общипана квiтка, то пересохлий потiчок, то гребiнь шоломiв над обрiєм, то якийсь невдатний циган... Над вежами Вiрменського собору вiтер сiк сивi патли хмар. Якби котрусь з цих мандрiвниць опустити до стiн собору, вона б злилася кольором iз старовинними стiнами. Менi чогось спало на гадку, що цим вiдтiнком iсторiï мало користуються живописцi. Олексинi колони були бiлi як снiг, а лице знедоленого грека вiн намалював сiрими тонами... У документах сказано, що Вiрменський собор збудував якийсь Дорiнг. Цей чоловiк чемно сидiв за столами у меценатiв, тодi як чорнорукий вiрменин, прiзвище якого не згадується, бiгав по лаштунках з лiнiйкою. Дорiнг живе понинi. Час умiє знищувати свiдкiв, коли йому невигiднi ïхнi оцiнки... З Вiчевоï площi я завернув до костьолу бенедиктинок. Архiтектура очi епохи. Шкода, що тепер нiчого не будують. Сiчена корона на вежi, коли на неï довго дивитися, будить у серцi таке ж блаженне почуття спокою, як випливаюче з ранковоï iмли плесо озера. Здається, все на свiтi гарно i добре. Погляд мiй упав на лоджiю неповторний куточок задуми i чистоти. Менi ще бiльше стало жаль Грушевича. Апостол гуманностi! Шаман Грушевич накликає погоду доброзичливостi. I ось менi його жаль, я його буду шукати i слухати, прощаючи досить суттєвi помилки Вiн все-таки досягає мети. Але яка це драма: неповноцiнна людина, якою є кожний невiльник, наполегливо, надокучливо добивається миру мiж ближнiми... Часто вiн городить таке, що й на вуха не налазить. Та нiсенiтницi з уст пристрастi врештi-решт перетворюються в атрибути вiрогiдного. Тодi витрiщуєшся, як теля перед новими ворiтьми: А може, без цього справдi не обiйтись? На поштi у вiддiлi до запитання приємна на вигляд чорнява панночка розбирала кореспонденцiю. Пiдписанi латинкою конверти вона клала до окремоï скриньки, Здивований цим нововведенням, я мовчки став бiля вiконечка. Панночка ворухнула коротенькими, мов приклеєними брiвками. Раn jest tu po raz pierwszy? 30 запитала вона з iронiєю. 30 Ви тут уперше? Для мене повинен бути лист, ласкава панночко. Моє прiзвище Повсюда. Вона надула губи i примусила мене чекати, поки не розiбрала кореспонденцiï. Сzego pan chce? 31 31 Що вам потрiбно? Моє прiзвище Повсюда, повторив я. Вона присунула до себе скриньку з листами, заадресованими украïнською мовою. В обох скриньках листiв було майже порiвну. Я згадав, що попередня працiвниця знала мене в обличчя, i нетерпляче зацюкав пальцями в поруччя, де в лiтнi днi шикувалась черга. Панночка за склом запряла очима, мовляв, подивiться, що вiн собi дозволяє. Вона вiдштовхнула скриньку: Нема. Я попросив пошукати в другiй скриньцi. Чи менi здалося, чи насправдi очi в панночки раптом потеплiли. Панночка подавала менi листа з явним задоволенням, бо вiн був у тiй, iншiй скриньцi... Рrosze 32, сказала вона, мiряючи мене веселим поглядом. Ваrdzo dziekuje 33 32 Прошу. 33 Дуже дякую. Панночка усмiхнулась i чемно кивнула головою: Do widzenia! 34 34 До побачення. Я розпечатав конверт, i менi перехопило подих вiд здивування. У лист була вкладена фотокартка. Ванда i Вiктор Живецький сидiли в травi серед квiтiв на полонинi й руками посилали менi поцiлунки. В це нелегко було повiрити. Ванда писала, що немає зла, яке не повертається добром. Я подумав, що таки так. Один раз слуга не пiдмiтав i те пановi на руку, бо вимiв би коштовний камiнець. Чорта крути за хвiст, а вiн радий: довший хвiст виросте. Попробуй нашкодити! Медична комiсiя видала Живецькому бiлу картку, вiн заснував у своïх горах майстерню по виробництву карабiнних деревець, одружився з Вандою i не може надякуватись голодному сватовi з Галичини. У Львовi поменшало на одного жовнiра, а в Польщi стало бiльше на одного зброяра. Це теж логiка життя. Я пiшов ночувати до льоху, де була Миколина друкарня, на старовинному Волинському трактi. У цьому районi мiста наймiцнiше трималися мiсцевi традицiï. Варшавськi соцiологи виробляли новий погляд на традицiï. Украïнський прапор писав, що, на ïх думку, з сучасних рис життя важко судити про рiвень культури народу. Гомеостаз гальмує розвиток соцiального органiзму, i з цим треба рiшуче боротися. З будинкiв уздовж Волинського тракту жандарми позстругували гiпсовi китицi калини, пiд час обшукiв реквiзували киптарi й вишиванки. Якось уночi я бачив, як вивозили мармурове погруддя Шевченка. Отже, комулятивний характер нашого пiзнання дозволить нам невдовзi вiдчути всi блага вищоï культури. Перед людиною вiдкриваються нечуванi в iсторiï можливостi для самовдосконалення. Незабаром ïï взагалi нiщо не зв'язуватиме. Скачи, бабо, хоч задом, хоч передом... У льоху хтось був перед моïм приходом. Надворi було досить холодно, а тут i поготiв. Я побачив на столi яєчну шкарлупу i шматок свiжого справжнього хлiба. Видко, тут побував хтось з нашоï комуни, але не залишився ночувати через стужу: Я накинув зсередини на дверi залiзну штабу, постелив на столi куртку, склавши пiд голову рукав на рукав, зняв блузу i сорочку мене бiда навчила: я з головою накривався сорочкою, накинувши зверху блузу, i зiгрiвався власним диханням, бо сорочка набирала вiльгостi й не пропускала тепла. Задекувавшись, я почав частiше дихати. Дрож в тiлi швидко вгамувалась. Тепер можна було пiвгодини помрiяти. Голоду я не вiдчував, але вирiшив думати про ïжу. Я згадав, як одного разу принiс з поля четверо сiреньких з крапочками яєць i кiлька цибулин. Того дня я приголомшив хлопцiв. Вибивши яйця в миску, я накришив цибулi i добре посолив. Ми вмочували хлiб у цю мiшанину. Нiхто з нас не знав досi таких розкошiв. Я вмiю готувати iншi присмаки: хлiбець з кормових гарбузiв, макiвники з грису, суп з лопухiв. Коли я падаю з нiг вiд зморення, голова моя працює. Стану над жмутом бурячиння, i до мене приходять десятки iдей, як це бурячиння зробити не тiльки ïстiвним, але й приємним на смак. Я ще подумав: От якби прокинутися в Кратовiй Канадi двохтисячного року! 35 Але на цьому не закiнчилося. До мене навiдалися Ванда з Вiктором Живецьким. В однiй приказцi говориться: гiсть невiльник, де посадять, там i сиди. Проте моï нiчнi вiдвiдувачi почали танцювати. Я ввiчливо попросив ïх дати менi споюй. Вони не вгомонялися. Тодi я ïм продекламував: 35 Канадський украïнський прогресивний письменник Павло Крат в оповiданнi Коли зiйшло сонце змалював соцiалiстичне майбуття Канади. Я Долi син, котра дарує благо, I не страха мене нiякий встид, Ось моя мати! Мiсяцi ж це браття, Якi мене пiдносять, то кидають. Такий мiй рiд i iншим я не буду, I мушу знати я походження своє 36 36 Монолог Едiпа з трагедiï Софокла Цар Едiп. Слова цi дуже збентежили Ванду. Вона схопила Вiктора за руку, вони стали маленькими дiтьми i чимдуж пустилися втiками. Я з вдячнiстю згадав мудрих професорiв, якi навчили нас цих заклинань. Дарма що ïх важко розтлумачити. Очевидно, заклинання такими й повиннi бути. Всякоє iздиханiє хвалить господа бога. Дотям, до чого воно. Зате яка магiчна сила! Скажеш цi слова блуднiй душi, i вона не тiльки дасть тобi дорогу, а й знайде стежку до мiсця спокутування грiхiв. Це могутнє заклинання я перейняв у Левадихи. Спав неспокiйно. Сорочка з плечей сповзла, я так передриготiв, нiяк не мiг зiгрiтися. На якi хитрощi лише не пускався: пробував уявити, що злiз щойно з теплоï селянськоï печi, що надворi жнивна спека, що п'ю гарячу каву, дiдька лисого, не вiдiгрiвався. Сонечко золотило червiнь, листопадових тополь, на тротуарах енергiйно вибивали каблуками дроб блiдi зi сну панянки, гуркотiли вози, навiть уперше пiсля вiйни продзвонив вулицею трамвайний вагон, а мене нiщо не зворушувало i не тiшило. Менi мало було пiдвальних нiчниць, то доправив Опольчик. Вiн чергував на пропускному пунктi. Я привiтався. Опольчик глянув поверх мене i вiдвернувся. Образився на мене. Але чого? Може, не треба було йти вiд нього? У мене пiсля цього був такий настрiй, що якби плебей, рятуючи доньку вiд патрицiєвих рук, зарiзав ïï на мiськiй площi, я перший закликав би народ до бунту. Тодi Аппiй Клавдiй повiсився б у тюрмi, i влада перейшла б до народу 37. 37 Конфлiкт, описаний римським iсториком Тiтом Лiвiєм, став сюжетом для трагедiй багатьох видатних європейських письменникiв. Я працював без ентузiазму. Колоди на дрова колов надвоє-натроє, подвiр'я пiдмiв абияк, а картоплi настругав з очима. Адам всiляко намагався розвеселити мене, та для цього вiн був прiсною натурою, а я, з свого боку, не заохочував його. Менi здавалося, що хоч тут я можу бути господарем. Усiм зась до мене! Зась, панове! Стребивши шмат вареноï яловичини з картоплею, я наладував торбу хлiбом i з демонстративно пiднятою головою пройшов через пропускний пункт. Куточком ока я бачив, що Опольчик стежить за мною. Я вже був на вулицi, коли вiн покликав мене. Пане Повсюдо, не збагну, що з вами сталося. Третiй день не перестає болiти голова, збрехав я, Ходiмте, в мене є порошки. Пробував. Це недобре, мене так само зчаста похоплює, заквоктав бравий капiтан. Ви читали Хельтмана 38, пане Опольчик? 38 Вiктор Хельтман, iдеолог польського демократичного руху XIX ст. Вiн заперечливо покрутив головою. Цiкаво пише, чортяка, сказав я. Я вам його дiстану, коли хочете. Буду вдячний. Вiн вважав, що польське вiдродження повинно завершитися соцiальною революцiєю. Я вб'ю тебе тим, що ти мусиш знати, але не знаєш. Я вивчаю польську iсторiю. Послухай лишень. Хто ви такий? Людина. Що таке людина? Особа, призначена для суспiльства i для волi. Що таке суспiльство? Союз, який вводить мiж людьми таку рiвнiсть, котра при однакових умовах гарантує всiм користування рiвними правами... Що таке воля? Можливiсть, що дозволяє користуватися своïми природними правами i розвивати своï здiбностi. Правда ж, чудово? Це з короткого полiтичного катехiзису Яновського 39. Вiн писав, що не вся шляхта погана, але що зло полягає в ïï сутi, в шляхетськiй системi. I знаєте, пане Опольчик, дуже прикро, що цi катехiзиси, можна знайти всюди, тiльки не в нас. 39 Яв Непомуцен Яновський (1803 — 1888) учасник повстання 18301831 рр., один з фундаторiв Польського демократичного товариства. Телефон, сказав Опольчик. Вибачте, порозмовляємо iншим разом. Вiн пiшов на прохiдну, а я почав себе картати. Не так це робиться. Подiбнi розмови треба починати за чаркою. Перш нiж переконувати противника, треба спiймати його на словi. Наступного ранку я не встиг ударити сокирою по полiнi, як прибiг солдат i передав, щоб я негайно зайшов до полковника Родзiсада. Менi робiтники бiльше не потрiбнi, коротко сказав Родзiсад. Я стояв бiля дверей, переминаючись з ноги на ногу. Грошi, якi ви виплатили наперед, повернути? запитав я. Н